Група українських ветеранів підкорила Кіліманджаро, встановивши при цьому світовий рекорд (Фото: Фото від проєкту «Друге дихання»)
Знеболюючі, пісні, запаморочення, останні надважкі хвилини, фінальна ейфорія та важкий спуск, — NV поговорив з двома українськими військовими, які попри ампутації підкорили найвищу вершину Африки.
З кінця січня й до початку лютого п’ять українських військових, — четверо чоловіків, які втратили нижні кінцівки, і дівчина з серйозною бойовою травмою, зробили те, що раніше здавалось неможливим — піднялись на Кіліманджаро, найвищу точку Африки, 5895 м над рівнем моря.
Це сходження стало не тільки особистим тріумфом для кожного з них, але й новим світовим рекордом, — раніше на цю величну гору піднімалися однією групою лише троє ветеранів з ампутаціями.
Сходження на Кіліманджаро вимагало від них не лише фізичної сили, а й командного духу, — кожен крок вгору був справжнім випробуванням, яке потребувало концентрації та підтримки з боку товаришів.
NV поспілкувалося з двома учасниками сходження — Олександром Міховим та Владиславом Шатіло, — про їх дивовижний та дуже особистий шлях підкорення Кіліманджаро.
Далі – пряма мова ветеранів.
Олександр Міхов, 31 рік, Одеса
Наше сходження виявилося непростим. Для початку ми три дні акліматизувались на висоті, їздили теж до заповідника, бо деякі приїжджають і йдуть відразу, — це велика помилка. У нас все було чітко по плану. Почали підйом вночі 28 січня та піднялися 1 лютого. Але ці дні були наче вічність.
Спочатку ми вийшли на висоту десь 1700 м, піднялись на 2700 м, переночували в наметах.
Перший день пройшли пів шляху без дощу, а після з дощем. Наступного дня, на другий день, майже цілий день йшов дощ. Дорога була слизька, були слизькі камені, заважали осипи. Цікава дорога, але не проста.
Після того піднялись на 3700 м, ночували в хатках. Піднялись ще — до 4350 м: це було радіальне сходження, тобто тренування для того, щоб наш організм відчув ще більше висоту і тиск, і взагалі почав акліматизовуватись. Знову спустилися на 3700 м. На наступний день вже піднялись на 4800 м. В обід прийшли, пообідали, поспали десь годин п’ять, в одинадцять ночі встали, зібралися, о дванадцятій вийшли вже на штурм вершини.
Після висоти 3000 м, в принципі, вже починаєш дуже тяжко дихати. Тяжко робити кожен крок. Якщо десь прискорюєшся, то в тебе така серйозна задишка.
Українські військові під час сходження / Фото: Фото від проєкту «Друге дихання»
В мене з протезами під час сходження було нормально, але в нашого побратима Роми Добряка дуже боліла нога на третій день. Але він справився з цим достойно. На наступний день вже відновився, бо для організму були нові відчуття. Навантаження незвичні. І відчувалося, що мізки поганіше працюють. Дуже важко дихати, робити якісь рухи. Ти щось робиш більше, ніж треба, і вже починаєш одразу задихатися.
На нас були рюкзаки, ми несли з собою воду. Пити треба було постійно, кожні 15−20 хвилин. Коли тільки відчуваєш оніміння в пальцях, відчуваєш тиск на голову, сухість в роті, в горлі, треба пити відразу.
Якщо чесно, кожен день ми зранку виходили й ввечері приходили вже виснажені. І так було кожного дня. Чим більша висота, тим більше ти відчуваєш, що тобі тяжко, що ти, в прямому сенсі слова, трішечки помираєш. Погано працює голова дуже. Рухи ускладняються, тобі тяжко, ноги десь заплітаються. Відчуваєш сонливість, слабкість. Відчуття ще таке, як в тебе температура при цьому. Головний біль. У мене ще кров з носа текла, — коли ми вже штурмували на 5000 м з чимось, у мене крапала кров. Мені товариш каже: «Саньок, у тебе кров капає з носа». Я так дивлюся на сніг і кажу: «Ну, так». Він каже: «Що, давай, може, щось з цим зробимо»? А я розумію, що часу щось робити немає. Та в принципі, й сенсу. Ну, що там особливого, нічого не зробиш. І кажу: «Так, ладно». Й пішли далі.
З нами йшли ще портери [місцеві помічники], які несли речі. Не наші особисті, а чай та решту. Портери співали з нами пісні. Не просто пісні, — вони співали так, аби, можна сказати, направляти на те, щоб ми теж співали. Бо пісні, — це як дихальні вправи, для того, щоб було легше йти.
Знеболювальні приймав перед підйомом.
А ще коли ми піднялися на висоту приблизно 5400 м, у нас був привал. Я зрозумів, що у мене дуже болить голова, що наче в мене температура під 39 градусів. Й тоді подумав, що якщо я зараз не вип’ю німесил [протизапальний препарат], то я просто, мабуть, не зможу йти далі. І вода в мене вже закінчилася. І я попросив портера чаю, туди насипав німесил, розмішав, випив. І від цього стало трішечки легше. Але все одно почувався в якомусь сні або трансі.
Було складно йти, дуже складно. Ми намагалися підтримувати один одного командою, — десь водичкою, десь питаннями, десь поговорити, десь поспівати разом. Але чи вище ми підіймались, тим складніше було щось говорити, співати, казати, думати. І коли ми вже підіймались прямо на вершину, то цього я майже взагалі не пам’ятаю. І коли люди з групи розказують якісь деталі сходження, то тільки тоді почав деякі моменти пригадувати. А так все було реально в тумані, і половина десь з пам’яті реально випала.
Я пам’ятаю, що з позначки 5680 м ми проходили через такі серпантини маленькі, снігові.
Дивишся вниз і бачиш, що там прірва. І дуже великий кут спуску, камені. І розумієш: якщо десь втратиш свідомість або послизнешся ненавмисно і впадеш, то тебе вже ніхто не врятує.
На вершині були о восьмій або дев’ятій ранку.
Ми йшли там шеренгою, всі разом, — прийшли, нам аплодували.
На вершині ти відчуваєш дуже сильно цю ейфорію, це щастя, що ти це зробив. Не тільки ти зробив. Зробили всі. Якби хоча б хтось з нас не дійшов до кінця, це не було б такою хвилиною щастя.
Там згадуєш всі найкрутіші, приємні моменти з сім’єю, згадуєш багато чого такого, що вплинуло на твоє життя.
Я згадував сім’ю, згадував своїх побратимів. Згадував хлопців з травмами, які зараз складно, які відновлюються, реабілітуються. Згадував хлопців, яким складно, які досі не вилікувалися, лікуються рік-два.
І я розумів, що скоро всі це, наше сходження, побачать, і дуже сподівався на те, що це допоможе людям.
Десь 20−25 хвилин ми пофоткалися з прапорами, біля стели, де написано висоту. І там відчув, що вже більше немає часу ні на фотки, ні на що немає, що вже погано. Треба спускатись, тобі організм чітко каже: «Все, дядя, давай, спускайся».
Вже при спуску були інші навантаження на ногу. Теж камені, теж осипи. Інколи спускатись було дуже важко. Постійний тиск в культю, інший трішечки кут тиску на культю. І коли я вже ввечері спускався, до 4800 м спустився з такою помірною ще біллю в культі. А з 4800 м до 3700 м вже мені було дійсно боляче. Я намагався десь піддіти шкарпетку, десь зняти, щоб мені було не так боляче. Але особливо не допомагало, якщо чесно. І приходилось іноді просто вставати, підіймати ногу, для того, щоб вона трішечки відпочивала, — три-чотири секунди потримати й доганяти.
Я цілковито вдячний цьому проєкту. Не відчував такого ніколи. Ти на межі з раєм. Бачиш оцю всю неймовірну красу, краєвиди. А при цьому відчуваєш себе, як в пеклі. Це просто не передати словами, чесно.
Владислав «Шатя» Шатіло, 28 років, Чернігів
Свій військовий шлях я почав з серпня 2014 року. По виповненню повноліття долучився до добровольчого батальйону «Чернігів» у своєму місті. Прослужив там рік. Як батальйон вивели з зони АТО, перейшов до полку Азов, де прослужив з 2015-го по 2019 рік. В березні 2019-го втратив праву ногу нижче коліна на Світлодарській дузі під час виконання бойового завдання внаслідок підриву на протипіхотній міні.
Потім я звільнився, пішов у цивільне життя, займався активною громадською діяльністю у «Національному корпусі». І почав займатися, долучатися до адаптивного ветеранського спорту, де мав успіхи на всеукраїнських змаганнях і на міжнародних так само. І з початком повномасштабного вторгнення я мобілізувався до 105-го Чернігівського прикордонного загону у себе місті, де проходжу службу і по сьогоднішній день.
Весь мій досвід альпінізму — це після ампутації я перший раз у своєму житті сходив на Говерлу.
Тому до сходження на Кіліманджаро добре готувався. У мене були збори з легкої атлетики на західній Україні. Там я бігав по пересіченій місцевості з набором висоти. Це саме основна складова підготовка до сходження. Нам навіть пощастило — по снігу ми походили та в дощ. Тобто в таких умовах не зовсім комфортних перевірили себе і підготувалися.
Але під час сходження на Кіліманджаро, як тільки ми перетнули висоту 3000 м, в мене почався головний біль, який не залишав нас до того моменту, як ми спустилися з гори. З нами був медик, інструктор, який контролював усі ці моменти. Але у випадку з головним болем, нас попустило на дві години, як ми перший раз випили цитрамон [знеболювальне]. Потім головний біль повернувся, і вже нічого нам, в принципі, сильно не допомагало.
Коли ми піднялися на висоту 4700 м, мені було боляче ворушити навіть очима — настільки нестерпним був головний біль. Я думаю, що це вплив висоти. Тиск, мабуть, впливав.
І ще труднощі були в тому, що ускладнювалося дихання. Серцебиття посилювалося. Пригадую, коли ми були на зборах в Карпатах, нам здавались поради нашого інструктора дивними — він казав рухатись повільно в стилі коали. Це здавалося тоді смішним. Але коли ми пішли на Кіліманджаро, одразу згадали ці всі поради, і вже було не до сміху, тому що інакше, ніж як коала, рухатись там неможливо.
Трошки, може, стухав головний біль, але ненадовго, він повертався. Це такі моменти, які просто треба перетерпіти. Думок повертатися навіть не було. Всі так були налаштовані, що ми не могли дозволити собі дати задню, зупинитись, відмовитись. Тобто у всіх був настрій один. Нехай організм не витримає й ми втратимо свідомість, чи ще якісь побічні ефекти від гірської хвороби почнуться, але точно по своїй волі ми не зупинимось.
Останнє етап сходження вночі вже на вершину я можу згадати фрагментами, тому що ми висунулися після дванадцятої години ночі, а період до світанку в мене був такий, наче я п’яний і йду просто на автопілоті, хоча вже давно не вживаю алкоголь.
Коли були зупинки перекусити-попити, я просто лягав біля стежки в сніг, і, мабуть, спав, бо я не пам’ятаю, що там відбувалося. Пам’ятаю тільки, що мені було холодно, я тремтів, але непереборне бажання трошечки відпочити, відновити сили, все одно мене змушувало полежати.
Потім настав світанок, і це мене трошечки пробудило. Але все одно ми вже йшли на останньому подиху, все тіло було слабке.
Вже перед вершиною ми встали в лінійку, щоб піднятися разом. В один момент.
Й тоді було відчуття захвату від себе, від хлопців, від Олі [учасниці, військовослужбовці], що ми це зробили. Бо це було надскладно.
Коли ми рушили вгору, навіть не вірилося, що дійдемо. Але ми це планували. І коли зробили, було відчуття захвату від самих себе. Думка в мене промайнула, що без нашої команди я б цього не зміг зробити. І от саме єдність, об’єднання однією метою нас і привело до успіху.
Я був в захваті від того, що я бачив, це найвища точка Африки, навколо нас тільки спуски, ми стоїмо на самій вершині, навколо льодовики. Це було захоплююче.
Ми помилувалися трохи краєвидами, зробили фото, відео на згадку. І пішли назад.
В принципі, всім спускатися важче, а нам з протезами це ще складніше, тому що при підйомі не таке навантаження йде на протез. Там працюють квадріцепси, а при спуску включається більше коліно, і якраз тиск йде на саму куксу.
Мабуть, навіть зіграло на плюс те, що ми смутно пам’ятаємо наш підйом, і що це відбувалося вночі, тому що коли ми поверталися назад, я вже чекав, коли ми дійдемо до табору на висоті 4700 м. Це якась була нескінченна дорога, я втомився. Але з приємного було те, що під час спуску починає попускати головний біль потроху і дихання краще стає.
Я задоволений собою, тому що це була мета — показати всьому світу, що ми сильні, показати силу українського духу, показати нашим побратимам, що життя після важких поранень продовжується, його можна жити повним життям. Але для мене особисто це було черговим випробуванням, яке я подолав й цим пишаюся.
Наразі хочеться, щоб завершилася війна вдома, щоб ми здобули перемогу. Це мета.
Максим Бутченко