«Лічені секунди змінили все…» Так житель села Пнівне означує свою історію, коли в одну мить втратив обидві ноги. Для усіх він – Роман Процик, цікавий співрозмовник, добрий господар. А для рідних – Романчик, чуйний, турботливий, надійна підтримка, про що і свідчить це пестливе ім’я.
Свого часу Роман працював на будівництві у Полтаві, Львові. Скуштував він заробітчанського хліба і в Росії, Польщі, Чехії. Остання поїздка стала фатальною – повернувся додому без ніг, з відкритими ранами; переніс три операції. Згадує про це неохоче, проте радіє, що лишився живим.
– Я ж трудився за кордоном нелегалом, без страхового полісу. Однак попри це чехи змушені були надати мені першу допомогу, але лікувати не мали права. Спершу охопив страх. Адже абсолютно чужі люди повинні були мене самого каретою швидкої допомоги перевезти до найближчого пункту кордону, а він – серед гір. Боявся, щоб не викинули десь у провалля помирати, — пригадує з відстані часу про ту моторошну подію мій співрозмовник.
Усі думають, що Романові допомогли в Чехії. Насправді ж його рятували вдома. Хоч нелегке це було випробування, проте сьогодні чоловік радіє, що не занепав духом, інакше не жив би зовсім.
Важко було звикнути до візка, тим більше, сидячи в ньому, навчитися робити бодай щось елементарне. Від усвідомлення того, що такий спосіб життя доведеться вести до кінця днів, іноді опускалися руки. І лише завдяки рідним опанував себе: відчував підтримку і було задля кого жити. Згодом народилася його улюблениця – племінниця Мар’яна. Відтоді життя набуло нового змісту.
– Вона мене тренувала: то гойдай, то співай. Хоч мала, та хитра була. Замість колискової я співав «У лісі, лісі темному». Мар’янка — моя натура,– з непідробною усмішкою ділиться Роман.
Здавалося б, людина без ніг приречена на вічну нерухомість, щоденне нудне сидіння. Так можна було б сказати про когось іншого, але не про Романа. Усі в селі знають його як енергійну особистість. Проте чоловік зізнається, що рух уже не той – «здають батарейки», втомлюється, однак все одно всидіти на місці не може.
– Якщо день полежу, то наступного уже не витримую – шукаю будь-яку роботу: беруся посуд мити, поливати вазони, будь-що робити, аби рухатися.
Вдома наш герой намагається робити усе, що під силу: прибирає, куховарить, перебирає картоплю і навіть … рве моркву. А якщо немає фізичної змоги допомогти, то підтримує рідних морально.
– Коли приходить весна – то ціла депресія для мене: там зорати, там посіяти, там посадити. А коли все зроблено – стає так добре-добре. Зітхаєш з полегшенням, ніби сам це все робив. Якщо брат оре біля дому, то не спускаю з нього ока. Інколи аж шия заболить водити за ним круги. А от коли працюють далеко у полі – це для мене мука. Я ж нічого не бачу, не знаю, чи все добре, чи довго ще. Тоді, взявши до рук телефон, вивчаю погоду, виглядаю їх.
Запитала я Романа і про його хобі. З цим, каже він, важко визначитися. Колись пробував в’язати коврики. Зараз займається кулінарією. Але за мить, обдумавши, крізь сміх каже, що його справжнє призначення – керувати. Це не мій висновок, а він сам сказав, що схожий на погану свекруху чи тещу, або ж на обох відразу: любить побурчати, покритикувати. Але все це в нього відбувається з любов’ю, жартома.
– Керувати – це моє. До авторитаризму, звичайно, далеко, але підказати, вказати на щось завжди кортить. А потім приходить вище “керівництво” і домовляємося, – сміється чоловік.
Якось Романові закортіло власноруч спекти торт. Зізнається, що тоді найменшого уявлення не мав про те, як це робиться, але вийшло смачно. Тож образ майстра солодкої випічки припав до душі. Почав експериментувати, аби удосконалити свій новий фах кулінара-самоучки. Але і це, як і все у цьому житті, з часом дещо надокучило. Щоправда, має кілька «коронних» рецептів «з того часу», які виникли методом проб і помилок. Наразі цікавіше чоловікові урізноманітнювати процес випікання хліба. Особливо популярним є у сім‘ї хліб із льоном і соняшниковим насінням.
З усіх свят Роман найбільше любить престольне – Казанську. Тоді, попри усі турботи, дім наповнений атмосферою веселощів і щастя, адже за столом збирається уся родина. Ніщо так не бадьорить чоловіка, як спілкування з близькими серцю людьми. З виразу обличчя видно, що саме цього дещо і бракує йому. Воно й зрозуміло: рідні постійно зайняті своєю роботою, господарськими клопотами, а він здебільшого все сам та сам. Як не дивно, не любить Роман свята дня народження, бо, як каже сам, відчуває, що старіє. Однак жартує, що в душі завжди буде 20, байдуже, що у паспорті скоро – 45.
Не нарікає Роман на своє життя, намагається у всьому знайти позитив.
– От як секунди часу змінили все… Хотілося б багато переінакшити, але у кожного своя доля, від неї не втічеш. Очевидно мені так суджено? Дається одне життя і його потрібно прожити!— у легкій задумі розмірковує мій співрозмовник.
Проте все ж існують речі, які засмучують Романа. Найбільше болить те, що влада обіцяла подбати про інвалідів, але, як не прикро, слова розійшлися з ділом. Соціальні служби не завжди виконують прописані обов‘язки, годі й казати про задоволення індивідуальних потреб кожного. Ні, чоловік не прагне ніяких подачок чи поблажок. Проте хотів би, щоб відповідні структури відповідальніше ставилися до своєї роботи.
– Поки не зателефонуєш і не даси доброго прочухана, то ніхто про тебе й не згадає, – обурюється Роман. — Але й такі методи не завжди дієві – найчастіше обіцяють подумати як вирішити проблему. А згодом поступово забувають про неї. Фактично чи не кожне таке звернення – це безрезультатне оббивання порогів та заповнення безлічі нікому непотрібних паперів. У підсумку спрацьовує традиційна формула успіху: хочеш домогтися чогось – дій самостійно. Більше того, як виявилося, інваліди не завжди ознайомлені зі своїми правами і досить часто дізнаються про певні нюанси не від представників влади, а завдяки міжособистісному спілкуванню. Відтак, намагаються допомогти один одному порадами.
Пригадав Роман також і те, як довелося колись замовляти візка: обраної моделі не отримав навіть за третім разом. Зрештою, втомився їздити “по кота у мішку”. Прикро, що нема вибору.
– Візок коштує тисячу доларів і за два роки може «посипатися». В Інтернеті можна купити нового за три тисячі, італійського, міцнішого. Але де взяти такі гроші, якщо отримуєш лише 1600 грн пенсії у місяць?! Держава не дбає про інвалідів… Більше того, аби отримати право замовити інвалідного візка, необхідно пройти медкомісію і довести, що ти транспортабельний. Ну невже чиновники думають, що в людини-інваліда відростуть ноги?!— не без гіркоти в голосі каже Роман.
За проведені у візку роки Роман мав багато часу обдумати все. Переоцінив категорії щастя, сили, дружби, життєвих цінностей. Він впевнений, що найбільший скарб, дарований людині, – це здоров‘я. Але якщо вже трапилося так, як це сталося з ним, то не варто опускати руки, а зберігати здоровий глузд, бо інакше важко буде втриматися на світі. У сім‘ї, каже чоловік, велике значення має підтримка та взаєморозуміння, а ще – потрібно вміти пробачати.
— Важливо також мати гарне почуття гумору, адже це допомагає перебороти абсурдність буття, — підсумовує нашу розмову Роман Процик. Тож і не дивно, що на кожен випадок у Романовій пам‘яті знайдеться якась примовка чи жарт. Тепер розумію, чому при зустрічі знайомі, друзі вимагають: «Починай з анекдота».
Отже, якщо у вашому житті трапилися негаразди, сприйміть це як цінний урок і впевнено рушайте далі! Бо, як каже Роман Процик, попри все потрібно жити, щоб побачити, чим усе це закінчиться.
Іванна Шеметюк,
село Пнівне
Газета “Полісся“