Без обмежень: паралімпійська чемпіонка Лідія Соловйова

На Лідії: Бавовняна сукня, KSENIASCHNAIDER; шкіряний пояс, CHLOÉ; кросівки, бавовняні шкарпетки, все — власність героїні

Лідія Соловйова, 43 роки, пауерліфтинг, заслужений майстер спорту, триразова чемпіонка та дворазова призерка Паралімпіад у Сіднеї, Афінах, Пекіні, Лондоні і Ріо-де-Жанейро.

«За одне тренування ми перетягуємо п’ять тонн заліза», — каже Лідія Соловйова — енергійна, зухвала, жива. Їй 43, за плечима — шість Паралімпіад та колекція медалей: три золотих, срібна і бронзова. Ось тільки із Токіо спортсменка нагород не привезла. Вона мріяла завершити кар’єру тріумфально, але склалося інакше; даючи потім інтерв’ю, сильна Ліда розплакалася: вона вважала, що піти зі спорту гідно можна лише з перемогою. Згадуючи останню Паралімпіаду, досі не може стримати сліз. Каже, пережити поразку їй допоміг лише тренер Олександр Алфьоров. І хвиля підтримки й любові незнайомих людей з усієї країни, що несподівано її огорнула.

«Це була найважча із шести Паралімпіад», — каже Лідія. Головна складність у підготовці до Токіо 2020 була в неї та ж сама, що й у всіх спортсменів — збій графіка та перенесення стартів у зв’язку з пандемією. «Ми розраховували свою підготовку на чотири роки, а з’ясувалося, що ще цілий рік доведеться утримувати результат. Але ми, як роботи: сказали триматись — ми трималися». Поки зали були зачинені, Ліда намагалася хоч якось тренуватися, щоб не втратити форму. «Ми не молодшаємо, — пояснює 43-річна Лідія. — Хоч і досвіду вже достатньо, але, мабуть, сили організму вже не ті».

Після Токіо вона була готова завершити кар’єру. Але щось її зупинило. «Я ніколи не думала, що люди так ставляться до спортсменів, — каже вона. — Я завжди була пофігісткою, але тут була колосальна підтримка. Якби не вона, я б із вами тут не сиділа. Я б пішла», — каже вона і зривається у сльози. Я навіть не наважуюся запитати, чи пішла б з паралімпійського спорту, з професійного спорту чи зі спорту взагалі, – такий відчай чути в її голосі. Вона читала всі коментарі у соцмережах — і не вірила очам. І все ж, якби не тренер, її ніщо не зупинило б. «Він у мене повірив і каже: «Ми ще всім покажемо!» — каже бойова Ліда.

До пауерліфтингу спортсменка прийшла пізно, в 19 років. У швейному училищі, де бунтарка Соловйова навчалася (і, зважаючи на все, мучилася), з успішністю не складалося. Якось училищу знадобилося представити команду для участі у змаганнях з важкої атлетики. Запропонували взяти участь Ліді. Та не розгубилася, хоч до того штангу у вічі не бачила: «Тільки ви мені закриєте річні оцінки. І врахуйте, що трійки мене не влаштовують — мені без стипендії ніяк». На той момент Ліда виторгувала собі не лише оцінки, а й нову долю.

Її одразу помітили і стали прицільно готувати до чемпіонату Європи. А вже за три роки вона стояла на п’єдесталі XIV літніх Паралімпійських ігор у Сіднеї — срібло дісталося їй. Але навіть тоді масштабу своєї перемоги не усвідомлювала. Пожвавилася, тільки коли їй сказали, що за паралімпійську медаль належить винагорода. «Мені потрібна була квартира», — побіжно згадує вона. Мати залишила її у пологовому будинку, Ліда жила в інтернаті для людей з інвалідністю, і її головною мрією були не рекорди й медалі, а власне житло. Так, ведена винятково практичними міркуваннями, Соловйова увійшла до паралімпійців-легенд.

Ліда заводійка від природи. Їй цікаво все, що відбувається навколо, вона здатна розсмішити та зачарувати будь-кого. На запитання, як вона справляється з навантаженнями, безтурботно махає рукою: «Будь-який спорт виснажливий, візьміть хоча б шашки». Звісно, з пауерліфтингом мало що зрівняється щодо енерговитратності. Щоденні тренування по дві години на день; на зборах — іще частіше. Навантаження чергуються: сьогодні — жимова, завтра — загальна фізична підготовка, спрямована на відновлення. Параатлети мають таку особливість, довге відновлення. «Мені пощастило, я відновлююся швидко, як молоді спортсмени. А декому треба більше часу».

Ми обговорюємо, чого в Україні бракує людям з інвалідністю. Ліда розповідає несамовиту історію, як тренер Руслан Максимов, у якого займається героїня нашої зйомки Анастасія Москаленко, хотів відправити ще одну свою підопічну, чемпіонку Зою Овсій, відпочити в санаторій після Токіо. Обдзвонили всю Україну. Жоден санаторій не приймає людей, які пересуваються на колісному кріслі: немає доступу ні до ванни, ні до ресторану. «Скільки я була за кордоном, — доступ є скрізь, а у нас він обмежений, — журиться Ліда. — Поставив якийсь *** пандус для галочки — і радіє. Хотілося б мені сказати йому, щоб він посадив свою маму 80 років на колісне крісло. І провіз із вітерцем цим *** пандусом».

Втім, Ліда налаштована як боєць: каже, що завдяки спорту вона має практично все. «Не можу скаржитися, — каже вона, — у мене гідна зарплата, гідна пенсія, я заробила довічну стипендію. Спорт дав мені все, я вичавила з нього увесь максимум».

Вона не має наміру ставати тренером: «Та я їх усіх повбиваю! І пиріжки до в’язниці ніхто не принесе. Я люблю дітей на відстані. Це дуже важка праця, знаю це і за прикладом свого тренера, й інших». Не мріє про будинок: «Це треба любити землю»; не збирається заводити собаку: “Собаку треба вигулювати, а мені й кішки вистачить”. Але очі спалахують, коли згадує про майбутній чемпіонат світу. Схоже, Ліда готується до реваншу над долею.

Vogue UA