Захисники “Азовсталі” стали справжнім символом спротиву українців над рашизмом. Герої боролися до останнього і довели всьому світові і ворогу, що дух українця незламний та непереможний.
Воїни пережили оточення, безперервні обстріли, пошуки їжі та води, поранення, втрати побратимів і російський полон, але попри все залишилися вірні собі та присязі. Редакції сайту 0512.ua вдалося поспілкуватися з одним з Героїв молодшим сержантом Сергієм “Козаком”, який пройшов всі тяжкі реалії “Азовсталі”, втратив руку на фронті, пережив полон, але з сильним духом повернувся додому в рідну Україну.
До війни Козак працював слюсарем в одній із шкіл Миколаївської області. Вже на фронті, в колі побратимів, 8 березня він відсвяткував своє 48-річчя.
Сергій “Козак” до війни
Сергій до останнього не вірив, що в 21-му столітті можлива війна. Думав, що “все вирішиться на кордоні і росія далі не піде”. Зізнається, що, як виявилося, він помилявся.
Початок війни, мобілізація та фронт
Про початок війни дізнався, коли над головою пролетіли рашиські ракети.
– Зранку мене розбудила дружина і сказала, що щось летить над будинком. Я відповів, що, мабуть, їй здалося. Але вона переконувала, що летять ракети. Я вийшов на подвір’я і побачив, як полетіла одна ракета, за нею інша. Я увімкнув телебачення і зрозумів, що це все серйозно.
26 лютого Козака мобілізували. Зізнається, що навіть думки не було якось ухилятися від призову.
Фото мобілізованих 26 лютого
– Мені зателефонувала староста села і дала повістку. Сказала, що формується автобус в одному із сіл нашої ОТГ. Зранку приїхали і мене забрали. В той день з мого села було мобілізовано мене та ще одного хлопця, який зараз в полоні.
1 березня Сергій вже був у Маріуполі. Говорить, що спочатку морально не було важко, адже до останнього все не розумів.
– Спочатку обстріли були десь далі. Чули вибухи, але ще їх не відчували повністю. Якось не сприймалось, а коли вже було поряд і безпосередньо стосувалося тебе, тоді вже почало приходити розуміння. Перші дні, мабуть, такого відчуття, що це війна; що це небезпечно, ще не було. Фактично, розуміння, що це дійсно війна, почало приходити з 9 березня, коли почався наступ на Маріуполь; коли почало все летіти безперервно. Перерви на тишу практично не було, ні у нічний час, ні вдень. Регулярно десь щось зривалося, горіло, стріляло.
Перші втрати побратимів та порання
Тоді ж, 9 березня, з приходом повного розуміння, що він опинився серед справжньої війни, “Козак” втратив перших побратимів.
– Одного товариша я не знав, він був на іншому пункті. Ще два побратими були з мого підрозділу. Вони загинули саме в цей день. Далі втрати були щодня – 300-ті та 200-ті.
24 березня Сергій сам отримав поранення. Він вижив, проте в результаті цього поранення залишився без правої руки.
– Я був разом з побратимом на СП. Це якраз був наш час чергувати. Ми знаходилися в дев’ятоповерхівці. На сьомому поверсі, я цього не пам’ятаю, але уже із розповідей побратимів, танковий снаряд влетів в кімнату. Там я і постраждав. Мене знайшли пораненого, наклали турнікети і евакуювали в госпіталь. Мені здавалося, що я був без тями, але побратими говорили, що весь цей час я знаходився у свідомості. Мабуть, у мене був шок, бо я нічого не пам’ятаю. Пригадую, що я був в квартирі і все. Потім до мене аж в госпіталі пам’ять повернулась, коли я вже лежав на ліжку забентований. Я тоді замерз, тому що був по пояс роздягнутий, як у підвалі було холодно і мене почало трясти. Напевно наркоз вийшов. Я почав кричати: “Дайте мені якусь одежу, я змерз”. Мені принесли потім якусь футболку, ковдру, вкрили мене і я трохи зігрівся.
Через три дні воїн втратив руку. Перед ним повстав вибір – залишитися без руки, або ж, через зараження, втратити життя. Евакуація тоді вже була неможлива.
– Спочатку мені наложили гіпс, а потім я помітив, що в мене почали чорніти пальці. Я покликав лікаря, мене завезли в операційну, там медики почали голкою перевіряти чутливість. Я нічого не відчував по самий лікоть. Лікар сказав, що в мене розпочалася гангрена, і якщо мені не відріжуть руку, то буде зараження крові та я можу померти. Якби це в мене була якась можливість на евакуацію, наприклад, у воєнний госпіталь в Запоріжжя чи в Дніпро, тоді руку можна було врятувати. Але ситуація була такою, що мене вже ніхто і нікуди б не евакуював. Лікар наголосив: “Вирішуй – чи жити, чи з рукою залишитися мертвим”. Кажу: “Давайте, робіть, що повинні робити”. Коли я відійшов від наркозу, вже руки не було. Перший місяць я дуже переживав, навіть не за те, що дома якось не так відреагують. Я просто почав сам себе накручувати, що я якийсь “ущербний”, тепер нічого не зможу зроби однією рукою. Потім заспокоївся, думаю: “Та що без руки люди не живуть?! Потрібно себе, навпаки, на позитивне налаштовувати!”. В голові це все по-новому перевернув і вирішив, що не потрібно на цьому зациклюватися, а жити далі і робити все, як має бути.
Козак почав все з початку. Навчився їсти лівою рукою. Зараз, навіть, вчиться писати у зошитах для початкової школи.
“Козак”
– Я розпочав із паличок та кружечків. Зараз вже можу заяву якусь написати, керувати автомобілем. Раніше я не вмів нічого робити лівою рукою, зараз розумію для себе, що в мене буде ліва рука основна, а права, як допоміжна. Я розумію, що потрібно вчитися, адже я теж хочу і бензокосою, і пилою працювати. Я не хочу ходити за кожним і просити, щоб мені щось зробили. Але тут головне, щоб тебе підтримували близькі.
Будучи ще на Азовсталі, на Великдень, Сергію вдалося зв’язатися з рідними. Тоді ж він розповів коханій, що залишився без руки. В перші хвилини він отримав підтримку. Жінка була щаслива, що “Козак” живий, а всі незгоди вони переживуть разом.
Життя на “Азовсталі”
Життя на “Азовсталі” було не з простих. Воїни весь час знаходилися під рашиськими обстрілами. Доводилося навіть добувати їжу з-під завалів.
– Наше командування домовилося про два дні тиші, щоб не стріляла ні росія, ні ми. За ці два дні із продуктових складів, які ворожа авіація розгромила, з-під завалів хлопці діставали продукти. Ходили ті, хто міг нести. Я також хотів піти, але мене не взяли, адже потрібно було йти тунелями і там були виступи. Хлопці принесли продукти та воду, і ми тоді зажили. Цілими відрами варили горох, кукурудзу, пшоно і вже було масло для каші. Готував нам хлопець з позивним “Перець”, до того ж він закінчив кулінарне училище, то готував смачно.
Український дух вирував на Азовсталі. Захисники тримали оборону і в той час встигали читати книги, грати в шахи та карти. Кожен доглядав за собою. Коли закінчилася вода, то вирішили брати з системи, а щоб розвести багаття та приготувати собі їжу, пригодилися маски та антисептики. Наш герой згадує, що єдине чого дійсно не вистачало – це інформації.
– Головне було отримати інформацію. Навіть без їжі можна було перетерпіти. Життя на “Азовсталі” продовжувалося, ми не опускали руки. Ми знаходили, як гріти воду, прати одежу, митися. Дивилися за собою, навіть попри те, що навколо було брудно та пильно. Під кінець було тяжко з водою. Спочатку у нас була бутильована вода, її знаходили на заводі, а коли вона закінчилася, то там йшла велика труба, ми пробили дві дірки і набирали воду. Хворих, крім поранених, майже не було. Також на заводі було багато масок та антисептиків, то ми за допомогою них готували їжу.
Знамените на весь світ фото “Козака”, яке було зроблене на Азовсталі у травні, він особисто побачив вже повернувшись додому з полону. Але підкреслює, що ці фото, які привідкрили завісу і показали невеличкі моменти з життя на “Азовсталі”, підштовхнули весь світ задуматися, що насправді відбувається на заводі.
Вихід із “Азовсталі” та полон
Сергій говорить, що до виходу з “Азовсталі” більша частина воїнів була готова.
– Як не крути, але жити хочеться. Тоді, можливо, до кінця ми не розуміли, що буде так тяжко, але за життя у будь-якому випадку хапаєшся. Про вихід ми дізналися 16 травня. Збиралося наше командування, ми чекали на їх рішення. Нас зібрав “Волина” і сказав: “Хлопці, є таке рішення головнокомандуючого, ми також обговорили, у нас є наказ здатися у полон. Нам сказали, що ми будемо під юрисдикцією “Червоного Хреста”. Так, 16 травня винесли з заводу людей з тяжкими пораненнями і повезли в госпіталь, а хлопців, які їх несли, забрали в Оленівку. Нас, 13 чоловік, у яких також були поранення, наступного дня, 17-го, вивели.
“Козак” потрапив у полон. Підкреслює, що намагався не падати духом. З побратимами одне одного завжди підтримували. Зізнається, що сильного почуття голоду там не відчував, не вистачало найбільше інформації, хотілося почути голос рідних.
– Там у мене був товариш, у нього не було лівої руки, наші ліжка були поруч і ми підтримували один одного. У полоні у мене сильного почуття голоду не було. Через те, що у мене не було руки, кухар іноді міг дати подвійну порцію каші, я її з’їсти не міг. Адже сипали гарячу кашу і давали дві-три хвилини, щоб ти це все “проглотнув”. Але як ти можеш гаряче так швидко з’їсти?! Приходилося ковтати гаряче, палили горло і в грудях боліло. Так як я розумів, що багато не можу з’їсти, то віддавав додаткову порцію побратимам. Інколи, замість одного шматочка хліба мені давали два. Хліборіз погляне, що у мене руки не має і показує, щоб я взяв ще один. То я прийду і з хлопцями шматком поділюсь.
Годували в полоні три рази на день, але обід був неповноцінним.
– Вони обід розділили, адже мали давати перше та друге, а давали лише перше – щось рідке, схоже на щі, а ввечері друге (ячна або пшенична каша, два рази був рис). Сніданок – теж каша. Я бачив, коли привозили курей, вони їх варили, обдирали і кому що попадеться – комусь шийка або якийсь кусок крильця. Каша була без будь-якого жиру. Ввечері давали знову кашу з мойвою. Її привозили заморожену, на мою думку, мойву вони навіть не варили, просто кидали шматки в котел, де зварилася каша, перемішали, риба ніби дійшла. Якийсь час я не міг вже їсти ту рибу. Я розумів, що голодний, заходжу і мені стає погано від того запаху. Навіть якийсь час не ходив їсти, потім взяв себе в руки, переборов себе, адже розумів, що потрібно хоча б якісь сили зберігати.
Найважче у полоні для Сергія була відсутність інформації. Але попри те, що хлопці знаходились у камерах, все одно не падали духом і вигадували, як пограти в шахи чи нарди, ділили між собою книги.
– Саме важке в полоні це голод на інформацію. Ти не знаєш, що відбувається, що нас чекає далі. На мене так голод не впливав, як відсутність інформації. Хотілося почути голос рідних, дізнатися, що робиться у світі, на рідній землі. Ми читали там книги. Нам вдалося винести трохи книг з “Азовсталі”. Але була велика черга, десь чоловік 20, на одну книгу. На табуретках розкреслили клітинки, з підручних матеріалів зробили шахи, шашки і грали, зрізали ґудзики і це були нарди. Так ми розважалися, щоб хоч трохи мозок розвивався.
Умови в Оленівці були з не найкращих – все було зламане. Видавали хлопця один раз на місяць засоби гігієни і то на декілька чоловік.
– Туалет був зламаний. Ми, як туди зайшли, то там нічого не було. Раковини висіли, але все було не в працюючому стані. Опалювальна система була зламана. Раз у місяць на 5 людей могли дати один брусок мила. Ми ним і милися, і прали. Один раз нам дали 1 тюбик зубної пасти на 10 чоловік, але зубні щітки перед цим забрали. Також давали один рулон туалетного паперу на чотири чоловіка на місяць. Вода була технічна і деякі хлопці страждали від болю у животі.
“Козак” згадує, що найбільше знущалися над українським воїнами в ДІЗО і попасти туди можливо було за будь-яку провину.
– У нас була кацапська охорона, а в ДІЗО залишили ДНР-івців і хто туди попадав, то хлопцям було дуже тяжко. Там били, били дуже сильно. Потрапити туди можна було за будь-яку провину (бійку між собою, або якщо у тебе знайшли телефон, гроші, якусь коштовну річ, якщо ти не витримав, зірвався і щось сказав у їх адресу). Навіть був такий випадок, коли виводили на роботи і хлопець там зірвав дві чи три черешні, це побачили, його за це посадили в ізолятор та побили.
Годували українських полонених так, щоб вони не отримували поживних мінералів та вітамінів. Сергій говорить, що бачив на власні очі, що продукти були, але їх викидали на смітник.
– Цукру не було зовсім, сіль спочатку давали, а потім перестали. Це робили спеціально, щоб організм не отримував ніяких вітамінів та мінералів. Але я одного разу особисто бачив, коли нас виводили на обшук і повертали назад, при нас виносили сітки з гнилою цибульою і викидали на смітник. Також бачив, що за одним з бараків лежала викинута картопля, цибуля, морква, капуста. Це все робилось спеціально. У них були всі ці прості продукти, а щоб їх не давати, вони гнили і потім викидали на смітник. Це все зроблено, щоб людей фізично та морально зламати.
Отримати додатковий шматок хліба чи порцію каші можна було за роботи. “Козак” підкреслює, що роботи були добровільні і він жодного разу туди не ходив.
– Деякі хлопці ходили на роботи. Це було добровільно. Комусь давали цигарки за це, комусь більше каші насиплють чи шматок хліба додатковий дадуть. Деякі ходили туди, бо було морально важко знаходитися у чотирьох стінах. Хотілося просто хоча б пройтися, якийсь листочок чи квіточку понюхати.
Був у полоні і свій режим. Російський гімн українських воїнів змушували слухати суворо по графіку, а годували вже, як прийдеться.
– В 5:50 ранку був підйом, в 6:00 – шикування, нам вмикали російський гімн і ми мусили стояти. Потім нас відпускали і у 8-й ранку у нас було шикування, коли зміна передавала чергування. Зі сніданком вже графіку не було. Він міг бути о 10:30, обід у 15, а вечеря у 22:00, або у 23:00, а інколи і у 2-й годині ночі.
Довгоочікуваний обмін
За тиждень до обміну “Козак” почув своє прізвище. Камера відкрилася. Куди ведуть залишалося лише здогадуватися. Проте один з російських “смотрящих” тихенько сказав, що на хлопців чекає довгоочікуваний обмін.
– Нас тоді зібрали 16 чоловік. Всі були ті, у кого не було чи рук, чи ніг. З нами йшов якийсь “опер” і хтось з побратимів запитав, куди нас ведуть. Він відповів: “Завтра додому поїдите”. Ми не дуже в це повірили, були шоковані. Він сказав що заведе нас в ДІЗО, ми там переночуємо і зранку нас заберуть. Ми були на підйомі. Але вже опівночі цей же чоловік сказав, що обмін скасовується і зранку нас відведуть назад в бараки. І тут все в душі ніби обірвалося. Через тиждень нас знову вивели і знову сказали, що завтра ми їдемо на обмін. Але ми вже першим були навчені, то ніхто не кричав: “Ура”.
Воїн не вірив, що опиниться вдома вже навіть тоді, коли знаходився всередині української швидкої і побачив рідний жовто-блакитний стяг.
Повернення з полону
– Я не вірив, що вже все закінчилося. Мені весь час здавалося, що зараз розвернуть наш автобус, потім карету швидкої і повезуть назад. Скажуть, що обмін зірвався. У швидкій у мене потекли сльози, я ніяк до кінця не міг повірити, що все це закінчилося. Коли вже привезли в госпіталь, ніби стало все на своє місце і почало приходити розуміння, що ти на рідній землі. Від внутрішньої напруги та від спеки, коли нас привезли в лікарню, футболка на мені була вся мокра. Санітарка мені дала іншу футболку, відвела на флюрограму і після цього я пішов у душ. Я декілька разів намагався намилити голову, але мені здавалося, що я так і не зміг її відмити. Адже скільки часу в полоні, там вода була технічна та й мити не було чим. У лікарні нас переодягнули, нагодували. Хлопці не могли наїстися, просили по дві-три порції. Лікар просив, щоб не переїдали, нагадував, що їжа буде і у будь-який час можна прийти і з’їсти. Я не зміг багато їсти, можливо шлунок був висохлий. Та й у полоні у мене почуття голоду не було.
Зустріч з коханою та реабілітація
Майже через місяць після обміну Сергій зустрівся з найдорожчою людиною. Зараз Герой проходить реабілітацію та чекає на протез.
– Вперше я зустрівся з дружиною у Львові, коли вже майже місяць був в Україні. Вона намагалася до мене приїхати раніше, і вже навіть виїхала, але в той день мене перевели в іншу область на реабілітацію. 22 липня відбулася довгоочікувана зустріч з коханою. Реабілітація зараз проходить прекрасно. Дуже хороші реабілітологи, спеціалісти свого діла. Вони ставлять хлопців на ноги. Ставляться чудово. Це відразу видно, що вони дійсно хочуть людям допомогти. З нами працює чудовий психолог. Нас водять на екскурсії, проходимо реабілітацію з тваринами на конефермі. Прекрасні соціальні працівники, дівчата завжди йдуть на зустріч.
“Життя змінилося”
“Козак” говорить, що після 24 лютого життя змінилося у кожного українця, і він не виняток. Велика кількість проблем, які люди вважали проблемами, зараз просто ніщо.
– Ми почали простіше відноситися до простих речей, прийшло розуміння, що життя – це найголовніше. А те, що немає чогось матеріального, це зовсім не проблема. Це переосмислили не лише ми, але й наші діти.
“Я не хочу просто сидіти”: Найбільша мрія до війни і зараз
Сьогодні наш герой мріє про закінчення війни та про скоріше повернення додому після реабілітації. Сергій навчається писати лівою рукою, водити авто та вирішив саме зараз здійснити свою давню мрію.
– До війни я над великою мрією не задумувався. Ми хотіли придбати будинок. Мріяв стати істориком, мені подобалася історія. Але тоді не склалося. Зараз я подав документи в інститут на вчителя історії. Дуже хочу його закінчити і зробити щось корисне в житті. Я не хочу прости сидіти на місці, отримувати пенсію, ходити по “пивнухах” і жаліти себе. Хочеться щось ще дітям розказати та донести. Я зараз ні про що не жалкую. Я не жалкую, що я пішов на фронт. Я повинен був це зробити. Я вважаю, що не потрібно було чекати, коли до тебе прийдуть додому, викинуть тебе та твою сім’ю, або вб’ють, бо ти їм не сподобався. Я зробив те, що мав зробити. Зараз я мрію скоріше повернутися після реабілітації до сім’ї та мрію, щоб скоріше закінчилася війна, адже всі наші плани застопорилися на очікуванні закінчення війни.