Коли незрячий наштовхується на стіл, ми кажемо: “Ти що, сліпий?”

Парашути перевіряють люди з аутизмом

Більшість підлітків з інвалідністю, яких навчаю, ніколи не зможуть читати чи розрізняти частини світу. Дітей із порушеннями розвитку спочатку треба вчити не математики, географії, мов, а комунікації. Дехто з моїх учнів до 13 років не бачив інших дітей. Бо були весь час удома. Не знали, що, крім батьків і вчителів, є хтось у світі, з ким можна потриматися за руку, посміятися чи поплакати, – ті, кого називають друзями, пише Gazeta.ua.

Треба створити умови для розкриття здібностей учня. Малювати сонечко синього кольору – це пропонувати й утілювати творчі ідеї. Це не є неправильно.

Не оцінювати дітей у молодшій школі – добрий підхід. Не заважати їм проявляти таланти. Якщо подобається малювати, то хай робить це завжди. На уроках математики – теж.

Я ненавиділа геометрію. Мені її пояснювали, як і всім, а я – візуал. Для мене треба було замальовувати.

Наталія Гладких, 32 роки, педагогиня. Народилася в селі Розсипне Шахтарського району Донецької області. Батьки розлучилися. Мати працювала нянею в дитячому садку, батька не пам’ятає. У Шахтарському педагогічному училищі отримала спеціальність учителя початкових класів. Закінчила Інститут корекційної педагогіки та психології при Національному педагогічному університеті імені Михайла Драгоманова. Захистила кандидатську дисертацію на тему ”Організація індивідуального психолого-педагогічного супроводу дітей молодшого шкільного віку з комплексними порушеннями опорно-рухового апарату, інтелекту та зору”. Працювала спеціальним педагогом у середній загальноосвітній школі ”Надія” в Києві. 2017-го з колегами створила артстудію для підлітків із комплекс­ними порушеннями розвитку. За три роки вона стала школою соціалізації в Києві. Торік увійшла в топ-50 учителів світу в конкурсі Global Teachers Prize. Цьогоріч – до п’ятірки найкращих учителів України за версією проєкту Global Teachers Prize Ukraine. З вересня 2019 року – керівниця інклюзивних проєктів у громадській організації ”Бачити серцем”. Навчається на танцювально-­рухового терапевта. Захоплюється танцями і психологією. Володіє шрифтом Брайля. Вчить англійську, спрощену жестову мову – макатон. У дитинстві грала на баяні. На карантині освоїла гру на укулеле. Настільна книжка – ”Та, що біжить з вовками” Клариси Пінколи Естес. ”Хоч би коли розгорнула, стан моєї душі завжди збігається з навмання вибраною сторінкою. Це якась магія”. Незаміжня, дітей не має Живе в Києві

Мріяла бути керівником дитячого танцювального колективу. На вступі до училища виконала два танки. Не мала репетиторів. Була пухкенька. Станцювала, як могла. Викладач сказав: “Ви розумієте, що нам не підходите? Подивіться на себе”. Мій світ обвалився. Мати порадила: подобається працювати з дітьми – йди в педагогічне училище. Там отримала і другу спеціальність – керівник хореографічного гуртка.

Обрала корекційну освіту через великий інтерес. Було цікаво: як це, навчати незрячих?

Самосприйняття дітей із різними можливостями залежить від того, як це їм доносять дорослі. Вони думають, що з ними все добре, якщо їм не кажуть протилежного. Коли ж заявити, що відрізняються від інших, може початися депресія, замкнуться в собі. Якщо зауважити, що всі ми різні, в них з’являється шанс.

Батькам дітей з інвалідністю чи комплексними порушеннями розвитку найбільше потрібна підтримка, коли дитина народилася. Вони чекали на ідеального малюка, а на світ з’явився не такий.

У державній школі в мене була складна учениця. Вона не рухалася, не було реакцій. Мене охоплював страх. Що з нею робити? Дивилася на неї і на програму й розуміла, що вони не перетинаються. Впроваджувала з навчального курсу лише деякі елементи. І був великий прогрес – за рік дівчинка навчилася рухати рукою. Тоді я повірила в себе.

Переломним став момент у роботі, коли в учня була істерика, качався по підлозі. Я підійшла, почала з ним дихати, розмовляла рівним голосом. Він заспокоївся. До цього йшла два роки. Зазвичай у таких ситуаціях учитель теж проявляє емоції.

Одному хлопцеві важко було вимовити моє ім’я та по батькові. В’ячеславівна – це складно для людей із порушенням мовлення. Дозволяю називати себе по імені. Але батьки й інші діти зверталися, як належить. І в один момент він вимовив: “Наталя В’ячеславівна”. Я вже з ним не займаюся. Але він і далі називає всіх учительок моїм іменем і по батькові.

Щоб вивчити шрифт Брайля, потрібні дві активні руки. У незрячої учениці ліва не працювала. Вирішили, що в неї будуть електронні зошити на комп’ютері. Встановила їй програму з озвучуванням, наклеїла на клавіатуру шрифт Брайля. Письмо для неї було складне. Але вона так хотіла навчитися користуватися інтернетом, що ліва рука почала працювати.

Якщо виграю премію Global Teachers Prize та мільйон доларів, куплю приміщення для школи, де навчатимуться діти з комплексними порушеннями. Мрію про танцювальну студію для вчителів, де педагоги зможуть розвантажитися після емоційного дня. Відкрила б кав’ярню з книжками. Якщо залишаться кошти, придбала би квартиру.

Щоб був результат, потрібно працювати з учнем, а не діагнозом. Інвалідність не вирок. Це особливість. У кожного вона є.

Не віддаю своє серце дітям. Їхні батьки мають їх любити, а я, учитель, – поважати, цінувати, розвивати, навчати.

Дії дітей підсвідомі. Неправильно сварити за розбиту чашку. Вони не винні. Адже не можуть спрогнозувати, що станеться, коли махатимуть руками. Треба сказати, що нічого страшного не відбулося.

Батьки б’ють дітей, тому що не усвідомлюють своїх емоцій. Це порушення кордонів і прав дитини. Якщо вона поводиться не так, як хочеться дорослим, її треба заспокоїти. Взяти за руку, поговорити.

Діти віддзеркалюють дорослих. Копіюють у стосунках.

Карантин зняв маски, за якими ховаються люди. Був час подумати та зрозуміти, чим хочеться займатися. Світ змінив пріоритет: раніше – це було вижити, тепер – жити.

Старості не боюся. Хочу бути старенькою в мініспідниці з крутою сумкою, яка зависає в кав’ярнях або барах із келихом вина й насолоджується кожним днем.

Учуся в учнів бути собою, не соромитися себе. Як поставила брекети, зрозуміла людей із порушенням мовлення.

Коли у школі незрячий хлопець наштовхується на стіл, ми з гумором кажемо: “Ти що, сліпий? Дивися, куди йдеш”. Показуючи цим, що з ним усе нормально. Це стереотип, що люди з інвалідністю потребують особливого ставлення.

Діти з інвалідністю можуть робити щось краще за інших. За кордоном, останній етап тестування парашутів здійснюють люди з високофункціональним аутизмом, оскільки можуть перевірити найдрібніші деталі. Незрячі мають кращий слух – красивіше співають.

Ми розробляємо платформу працевлаштування для людей з інвалідністю після 18 років. Один із потенційних працедавців – мережа фастфудів Salateira. Там є багато нудних процесів: чистити перепелині яйця, зважувати інгредієнти для салату. За таке мало хто хоче братися, бо це нудно. Але в нас є дівчина, якій нудна робота найцікавіша. Вона швидко чистить яйця, фасує тунець по 42 грами. Ця дівчина – золотий кадр для закладу. Бо ми виявили її сильну сторону.

Автор: Анастасія Позичайло, фото: Тарас Подолян