Про те, як нині живуть люди з обмеженими можливостями, можна писати і говорити дуже багато. Та, на жаль, в усьому сказаному навряд чи вдасться віднайти хоч дрібочку хорошого й оптимістичного. Адже кожен день інваліда — це, по суті, боротьба за виживання, місце під сонцем та свої права. Принаймні з таких «пазлів» складаються будні й свята жительки Нової Діброви Зої Шестаковської (на знімку), пише 0412.ua.
Жінці випало тяжке випробування — декілька років тому вона підхопила рідкісну недугу, яка вражає лише трьох зі ста тисяч людей. У результаті Зоя Іванівна залишилася інвалідом. Проте на цьому негаразди не закінчилися. Одна біда привела за собою іншу — єдиний син Зої Іванівни переніс інсульт, потім у мозку юнака виявили пухлину, довелося терміново робити операцію. Зрештою хлопчині дали другу групу інвалідності. Тож тепер під одним дахом мешкають безпомічні мати й син, а поряд із ними ще й квола та немічна 86-річна бабуся. Здавалося б, ми і вони — на одному кораблі, який називається «Суспільство». Проте Зоя Іванівна переконана, люди з обмеженими можливостями усе частіше опиняються за бортом цього судна.
— А хіба не так? — запитує жінка. — Колись ніколи не подумала б, що у сорок з хвостиком стану калікою. Довгий час працювала дояркою у місцевому колгоспі, ходила біля худоби. Будувала плани на майбутнє, мріяла. Непокоїв біль у попереку, однак, думала, кому не болить спина? Поїхала у лікарню раз, другий. Прислухалася до порад медиків, обстежувалася у Малині та Житомирі. Зрештою у медичній картці з’явився страшний діагноз — сирингомієлія. Куди тільки не їздила, шукаючи порятунку від цієї недуги. Проте усюди медики розводили руками: «Не знаємо, як лікувати». Тож бачите, як мене скрутило: і хребет, і ноги? З кожним роком усе гірше та важче. Якщо раніше ще хоч якось могла вийти у двір, тепер ледь пересуваюся кімнатами. На вулицю — лише на інвалідному візку. Проте й на ньому не усюди мені зелене світло. Бо як, скажіть, зайти в автобус, аптеку, медичний заклад чи магазин? Не усюди облаштовані пандуси, а якщо вони і є, то встановлені під таким кутом, що його аж ніяк не осилити. Однак кому це болить? Чимало сумних думок спливає й тоді, коли час від часу сиджу під кабінетом лікаря. Здається, нас, інвалідів, у черзі ніхто не бачить, не помічає. Мабуть, так зручніше, щоб не пропускати уперед…
Зоя Іванівна, переповідаючи про своє непросте життя, не стримує сліз.
— Донедавна моїм опікуном був син, — продовжує жінка. — Він усюди мене супроводжував. Однак через перенесені інсульт та операцію Сашко майже повністю втратив слух. Тепер вже і йому потрібна стороння допомога. Аби полегшити Саші життя, медики порадили придбати слуховий апарат. Але за які гроші? У мене пенсія — смішні 2200 гривень, такі ж сльози й у сина. Цих грошей ледь вистачає на хліб, пляшку олії й найнеобхідніші ліки. На плаву тримаємося лише завдяки старенькій матері, у якої гарна пенсія. За її гроші купили Сашкові слуховий апарат за три тисячі гривень, однак він не допоміг. Коли син одягав його, з’являлися сильні шуми у голові й нестерпний біль. Нам підказали, потрібен дорожчий та якісніший апарат, але його ціна — понад 60 тисяч гривень. Хіба осилимо таку суму? Сподівалися на допомогу держави. Однак на таких, як ми, чиновники, схоже, давно махнули рукою, про нас забули. Та все ж, вірячи у диво, торік написали заяву в область з проханням надати матеріальну допомогу. Правда, грошей чекаємо дотепер.
Під час розмови з Зоєю Іванівною зачіпаємо й таку болючу тему як бюрократія. Хто-хто, а моя співрозмовниця знає, що це таке.
— З нею стикаються й здорові люди, а інваліди тим паче, — веде далі жінка. — Знадобляться місяці, аби отримати інвалідний візок. Непросто випросити у соцзабезі соціального працівника. Нашу родину, приміром, декілька місяців годували різними відмовками, аж поки за мною офіційно закріпили соцпрацівницю Марину Коваленко з Діброви.
При згадці про цю жінку очі Зої Іванівни зблискують радістю, у них загорається промінчик надії.
— Марина Іванівна — наші руки і ноги, — посміхається селянка. — Вона привозить нам продукти з Малина, прибирає у будинку, допомагає з приготуванням їжі, супроводжує у лікарню, оплачує платіжки, за що ми їй дуже вдячні.
Соцпрацівниця навідується до Зої Іванівни раз у тиждень. Однак, зрозуміло, цього вкрай мало, адже поміч і підтримка безпорадній жінці потрібні чи не щодня.
— Воно так, — погоджується Зоя Іванівна. — Нещодавно я зачепилася й упала в хатній погріб, — на підтвердження своїх слів жінка показує побиті й подряпані руки. — Не знаю, як не вбилася. Пробувала самотужки вибратися з пастки, однак забракло сил. Старенька матір навряд чи допомогла б мені. А сина не могла догукатися. Тож не одну годину просиділа у погребі, аж поки Сашко мене побачив.
Життя людей з інвалідністю дійсно тяжке. У них обмежені не лише можливості, фізичні й фінансові, а й коло спілкування. Здебільшого на зв’язку лише хтось із найрідніших, а ще соцпрацівник і декілька найближчих сусідів. Бо кому нині потрібні чужі клопоти й тривоги? Однак життя звело Зою Іванівну з хорошими й небайдужими людьми, котрі стали для неї не лише розрадниками, безвідмовними помічниками, а й вірними друзями. І, до речі, допомогло у цьому оголошення у «Малинських новинах».
— У нашій хаті розвалилася груба, — пригадує Зоя Іванівна. — У районці, яку передплачуємо вже багато років, знайшла повідомлення, у якому майстер-пічник пропонував свої послуги. Так ми познайомилися з Петром та його дружиною Ларисою з Малина. Чоловік зробив нам грубу, а його дружина навела у хаті порядки після ремонту. Відтоді й товаришуємо. Лариса допомогла синові переоформитися на групу, адже це треба робити кожних три роки. Петро днями перерізав цілу хуру дров, аби було чим топити у хаті. Для нас ці люди — подарунок долі.
Зоя Іванівна наостанок зізнається, неабияк чекала третього грудня — міжнародного дня людей з інвалідністю.
— Сподіваюся, для чиновників ця дата стане черговою нагодою довести, що вони нас бачать, чують, розуміють, — каже жінка. — А для нас цей день — шанс відчути себе не тягарем та невидимкою, а повноцінними пасажирами корабля під назвою «Суспільство».
Світлана Сотніченко
Фото автора
Тамара Величко