Ветеран Дмитро Демченко працює адміністратором у громадському просторі захисників і захисниць «Вибір» при Будинку офіцерів у Львові
Рік у Львові працює громадський простір захисників і захисниць «Вибір» при Будинку офіцерів. Тут відбуваються зустрічі, презентації, спілкування з капеланом, конференції, концерти, майстер-класи для ветеранів, військовослужбовців, їхніх родин.
Це місце творять люди, які були чи є пов’язані з військом, для нинішніх воїнів і ветеранів. Як це працює і чи вдалося реалізувати задумане?
Я лівою рукою навчився все робити
Дмитро Демченко
Відчинивши двері центру «Вибір», ветеран Дмитро Демченко одразу ж запропонує каву. Він три місяці тому почав працювати адміністратором простору і за цей час став його обличчям. Дмитро втратив на війні праву руку і ліву ногу. Ампутація руки ‒ дуже висока, але він не показує, що щось йому не так легко дається. «Я лівою рукою навчився все робити», – каже і пригощає кавою.
Я вже можу цілком самостійно дати собі раду у побуті
Дмитро Демченко
Йому ‒ 28 років. Родом ‒ із Дружківки Донецької області. Дмитро з батьком зараз живуть у Львові на орендованій квартирі. Мама з молодшим братом ‒ за кордоном.
«Але я вже можу цілком самостійно дати собі раду у побуті і вже житиму один», – розповідає.
Його історія з військом почалась у 2016 році зі строкової служби. Тоді він закінчив факультет прикладної механіки Донбаської державної машинобудівної академії, яка розташована в Краматорську. Став бакалавром. Але після військової служби зробив свій вибір ‒ підписав контракт із ЗСУ. Із 2017 року був піхотинцем у складі 53-ї бригади.
Повномасштабна війна – і я був у військкоматі
Дмитро Демченко
«Повномасштабна війна – і я був у військкоматі. До трьох місяців стояв на блокпості у Костянтинівці. Блокпости, окопи. У 2023 році я потрапив у 23-тю окрему механізовану бригаду навідником, потім командиром бойової машини «Град-21». Брав участь у контрнаступі в 2023 році на Запорізькому напрямку. Десь 9-10 населених пунктів тоді взяли», ‒ говорить Дмитро Демченко.
20 січня 2024 року він отримав важке поранення.
Я впав, почав кричати. Дивлюся на хлопця, який йшов зі мною, і кажу: «Скажи, будь ласка, що це сон і не зі мною відбувається»
Дмитро Демченко
«Це був приліт десь сім метрів від мене. Під час ходьби сталось. Мені руку і ногу потягнуло. Я впав, почав кричати. Дивлюся на хлопця, який йшов зі мною, і кажу: «Скажи, будь ласка, що це сон і не зі мною відбувається». Він там бігав, бо його контузило. Прибіг водій з машини, і мені почали накладати турнікети. Я не міг поворушити пальцями правої руки і зрозумів, що щось дуже погано. Я тримав її лівою рукою і просив хлопців врятувати мені руку. Після стабілізаційного пункту мене доправили у Дніпро. Ще два дні зі мною були рука і нога. Потім мене перевезли у Київ, я потрапив у реанімацію, було загалом вісім операцій. Я себе заспокоював. Але в реабілітаційному центрі у Львові почалась депресія. Я був такий рухомий, молодий, гарячий і не бачив далі сенсу жити», ‒ каже ветеран.
Три тижні важкої депресії. Три тижні, коли не хотів жити. Але досі не розуміє, як подолав цей стан.
«Якщо ти сам не прийдеш до цього, тобі ніхто не допоможе», ‒ зауважує.
Поставив собі ціль знайти роботу, бо розумів, що пропаде у чотирьох стінах. І три місяці тому його життя змінилось, після співбесіди. Він почав працювати адміністратором у громадському просторі «Вибір». Відчув себе серед людей, які його розуміють, має постійне спілкування, робота з ветеранами та військовослужбовцями йому подобається. Вже у планах ‒ протезування руки.
Почався рух і з’явився настрій
Дмитро Демченко
«Я прокидаюсь, збираюсь на роботу. Почався рух і з’явився настрій. Важливо виходити зі своєї квартири. Я служив за свою країну і, думаю, знайдеться мені тут якесь призначення, і десь я буду корисним. Мене мама кличе за кордон, але я не хочу, бо там себе не знайду. Хочу вчитись на юридичному, бо такі знання знадобляться», ‒ говорить ветеран.
Саме такою була мета створення громадського простору, щоб тут ветерани і військові почувались комфортно і не самотніми.
Зустріч у громадському просторі «Вибір»
«Із кожним разом їм ставало комфортніше»
Військова лікарка Леся Добош керує благодійним фондом «Фундація підтримки медицини для військових», який і створив центр «Вибір». Вона каже, що шукали саме ветерана на роботу. Хотіли людину з бажанням працювати.
«До таких людей, які втратили на війні руку, ногу, потрібно ставитись максимально звично. Не можна акцентувати увагу на пораненні, втраті. Дмитро старається робити, наскільки він може», ‒ говорить Леся Добош.
Леся Добош, військова лікарка, керівниця благодійного фонду «Фундація підтримки медицини для військових»
Леся Добош розповіла, що основна ціль створення громадського простору – соціалізація. Тобто, дати можливість ветеранам і військовослужбовцям відновитися не фізично, а допомогти їм інтегруватися в суспільство, щоб вони почувалися повноцінно.
«Це єдиний простір, який зроблений в приміщенні Міністерства оборони. Я теж працюю у цій структурі. Це як військові роблять для військових. Наш фонд створений у 2019 році при Військовому медичному клінічному центрі Західного району, і такий формат ми планували колись у госпіталі. Але війна зробила виклик. І цю ідею перенесли у Будинок офіцерів.
Ми творимо місце сили
Леся Добош
Ми дуже посилено робили ремонт, облаштовували цей простір, бо розуміли, що військові повертаються з фронту, демобілізуються і потребують людського ставлення. Багато з них говорять, що вони себе не почувають комфортно у звичайних закладах. Не так на них реагують, коли вони у військовій формі чи на протезах. Ми творимо місце сили. Тут зі своїми можна випити кави, посидіти, поговорити, помалювати, поспілкуватись із капеланом. Нам спершу було важко спонукати людей приходити, вирвати їх з дому. Вони приходили такі замкнуті. Але з кожним разом їм ставало тут комфортніше», ‒ говорить Леся Добош.
Арттерапія
«З капеланом на каву» стало традицією у просторі «Вибір». Її проводить військовий капелан, отець УГКЦ Нестор Кизик. Спілкування у неформальній атмосфері – це можливість проговорити про цінність людини, гідність, честь, про те, з чим зіштовхуються захисники та захисниці після фронту.
Найважливіше в кожній людині ‒ це її досвід
Нестор Кизик
«Найважливіше в кожній людині ‒ це її досвід. Власне, це місце про досвід. Колишні військові розповідають свої історії зі служби, і сучасним захисникам це подобається, чи це курсанти, чи чинні військовослужбовці. Сюди приходять люди з різних регіонів. Хтось є воцерковлений, а хтось ні, для когось це не питання взагалі. І дуже часто на «Каві з капеланом» вони про це починають говорити, заперечувати. Це для мене завжди досвід. Навіть розмову, яку ми ведемо, завжди стараємося порівнювати на конкретних прикладах. Не просто провести тему зустрічі, це має бути щире спілкування. Бо військового насправді тяжко кудись витягнути з його вільного часу. Але після розмов вони нікуди не хочуть йти.
Дуже важливо не втомлювати їх. Ми разом дивимось фільми і обговорюємо. Треба стукати, стукати, стукати. І воно дає результат. Наприклад, одного разу прийшов курсант, який брав участь у бойових діях. Я його знаю давно. У нього багато важких моментів у житті. Він з Бахмуту, не живе довший час з дружиною, бо на війні. Він хотів щиро поговорити. І вже на другий раз прийшов з гітарою. Це його таки пробило», ‒ каже військовий капелан Нестор Кизик.
Зустріч з капеланом
Війна змінює людей, і це найбільший виклик, зауважує капелан. Якщо чоловік і дружина не перебувають разом довгий час, це впливає на їхні стосунки. І дуже важливо, коли родина є справді підтримкою для воїна.
Війна поставила багатьох перед вибором. Один із військовослужбовців розповів, що якраз із дружиною усиновили дитину – і почалась повномасштабна війна. Чоловік розумів, що має захищати країну і потрібен своїй дружині. Він запитав у священника, який має зробити вибір?
«Просто зробити вибір. Це не так легко. Як і людині, яка чекає, переживає, а воїн повертається, і це вже не та людина, яка була до служби. Важливим завданням для тих, хто є в тилу, зробити так, щоб після поверненні хлопцям дати час адаптуватися, пожити нормально, а не навалювати на них проблеми з суспільства, що вони мають прийти і порядок навести. Мене дуже дратує таке трактування військових», ‒ говорить капелан.
Зустріч у громадському просторі
Понад сто тренінгів, майстер-класів, груп підтримки, воркшопів, зустрічей із відомими українськими митцями, круглих столів ‒ за рік роботи «Вибору». А це для багатьох ветеранів і військовослужбовців стало поштовхом швидше адаптуватись у суспільстві після поранення, важкої втрати, до бажання жити.
Це місце творять таким, щоб кожен, хто прийде, почувався потрібним, зауважив адміністратор, ветеран Дмитро Демченко.
Галина Терещук
«Copyright © 2021 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода»