Олександр Зозуляк — підкорювач життєвих вершин
Колись, переглядаючи гостросюжетний фільм «28 панфіловців» про смертельну битву радянських бійців із армадою фашистських танків, які буквально прасували їхні окопи, я подумав, що ті жахіття — явне кіношне перебільшення. І вигадали його для залякування глядача. А потім зустрівся з одним із таких героїв війни на Донбасі — Олександром Зозуляком, якого буквально підім’яв ворожий танк…
Коли тіло прасують ворожі гусениці
У січні 2015 року російсько-сепаратистські війська, мов оскаженілі, намагалися відвоювати в наших бійців висоту між Троїцьким і Дебальцевим, яка називалася «Валера» за ім’ям командира підрозділу, котрий її зайняв. Після триденних масованих обстрілів зі всіх боків на наші позиції посунули ворожі танки. Українські захисники, серед яких був і старший лейтенант Олександр Зозуляк, котрий уже пройшов пекельні бої в районі селища Золоте, мужньо обороняли стратегічну висоту і навіть захопили російський панцерник.
Зранку 25 січня їх стали «поливати» з мінометів та «Градів», а потім знову посунули танки. Хлопці за підтримки артилерії, вогонь якої коригував 39-річний командир взводу Зозуляк, мужньо відбили дві атаки, але ворог пішов у наступ ще п’ятьма танками і БМП. Олександр передав артилеристам їх координати, фактично викликавши вогонь на себе, але ті не змогли перервати ворожі атаки. Бійці зайняли оборону в мілких окопах, оскільки не змогли «вгризтися» глибше в кам’янистий ґрунт, і були для ворога — наче прості мішені в тирі. Проти танків у наших залишилося всього два ПТУРи, два РПГ та одноразові гранатомети…
— Я думав, що танки просто перескочать наші окопи, а потім із тилу всіх розстріляють, — пригадує Олександр той страшний бій. — Але перший танк чомусь помчав в обхід нашої позиції зліва і хотів піти на нас уздовж окопа, але не встиг це зробити — нам удалося його підбити. Тоді другий повторив його маневр і пішов по самих окопах. Він мчав просто на мене, підім’явши гусеницями двох наших хлопців із розвідки, які прийшли нам на підмогу, — командира роти старшого лейтенанта Сергія Свища та його бійця. Я блискавично встиг подумати: якщо побіжу вперед — розстріляє з кулемета, якщо перелізу через бруствер окопу, то теж шансів немає, бо там їдуть інші танки і звідти йде піхота. Залишався єдиний порятунок — плигнути під танк і заскочити у проміжок між гусінню та насипом. І я встиг це зробити, але мене підвів кулемет бійця (котрий поїхав у відпустку), який я взяв замість свого автомата — він зачепився за гусеницю так, що мені зламало праву руку. До того ж механік-водій, побачивши, що я стрибнув під машину, вирівняв її так, що одна гусениця наїхала просто мені на лівий бік, розтрощивши руку, ногу й тазові кістки. Я закрив очі й закричав від нестерпного болю, оскільки був при свідомості. Але навіть не почув власного голосу, бо мав сильну контузію. Коли ж відкрив очі, то вони дивилися якось у різні боки, тож я подумав, що вже помер. Танк же чомусь застряг просто на мені, впершись у насип, і зупинився. У цей час, як мені розповіли потім, боєць Борис Лисий підбив його з гранатомета, а Руслан Халілов вистрибнув на башту і кинув усередину дві гранати. Я ж тим часом пробував відкопати себе вцілілою правою ногою, але мені це не вдалося. Не зміг мене витягти й Руслан…
Вдавлений гусеницею в ґрунт, Олександр пролежав так, стікаючи кров’ю, більше години, аж доки на висоту не прибуло підкріплення з двох наших танків. Один із них за допомогою троса відтягнув ворожу машину, й лише тоді чотири бійці змогли дістати Зозуляка — всього закривавленого і обліпленого землею так, що ніхто не міг і впізнати. Тільки тепер лейтенанту вкололи знеболююче і на плащі-накидці завантажили в БМП та відвезли на запасні позиції його мінометної батареї. Тут теж зробили укол, після якого він втратив свідомість…
Стріляти, плавати, жити на повну
Прийшов до тями Олександр Зозуляк лише в реанімації госпіталю в Артемівську від болю у лівій руці, яку довелося ампутувати майже до самого плеча. Хірург, котрий зайшов у палату, сказав йому, що зламану в кількох місцях ногу з розірваними м’язами і нервами, напевне, теж доведеться відтяти, оскільки ходити нею він не зможе. До того ж у бійця поламано кілька ребер і тазові кістки, які також погано зростаються.
Вранці наступного дня змученого лейтенанта перевезли до харківського госпіталю, де провели відразу кілька операцій. Сюди приїхав і його батько з Чернівців, який тиждень доглядав скаліченого сина. Потім пораненого перевезли до столичної Феофанії у травматичне відділення, де також буквально збирали по фрагментах розтрощені кістки. Тут його вже провідали мама з сестрою, а брат три місяці допомагав заліковувати розтрощене танком тіло.
Потім ще стільки ж часу Олександр лікувався у Центральному військовому клінічному госпіталі. Під час перебування в ньому його за той бій за висоту «Валера» нагородили орденом «За мужність», а також медаллю «Захиснику Вітчизни», яку вручав особисто президент України Петро Порошенко.
А в грудні 2015 року він потрапив до Німеччини, де йому виготовили міопротез лівої руки, який працює за допомогою імпульсів, що виникають при скороченні м’язів. Тепер Олександр почувається впевнено — може навіть шити, тримати різні речі, шнурувати черевики, готувати їжу, прати, прибирати в кімнаті, а також виконувати іншу потрібну для буденного життя роботу. Більше того, колишній боєць зміг нормально адаптуватися в соціумі й працювати нарівні з іншими людьми. Таким чином він пiдкорив ще одну життєву вершину.
— У січні минулого року мені зателефонувала народний депутат Оксана Корчинська і запропонувала роботу в Національній поліції, — говорить Олександр Зозуляк. — Потім ми обговорили всі умови працевлаштування з тодішнім начальником департаменту протидії наркозлочинності МВС, і я погодився. Оскільки ще до служби в АТО я був у Чернівцях приватним підприємцем і добре опанував роботу з комп’ютерами, то й зараз займаюся в управлінні організації аналітичної роботи статистичною та аналітичною роботою. Мені відразу надали кімнату в гуртожитку міністерства. А держава виділила понад мільйон гривень на придбання квартири в Києві.
А ще Олександр Зозуляк активно готується і бере участь у престижних міжнародних змаганнях Invictus Games («Ігри нескорених»), заснованих англійським принцом Гаррі саме для колишніх військових, які отримали інвалідність внаслідок участі у бойових діях. Це стало третьою, спортивною, вершиною, яку підкорив незламний воїн.
Колишній АТОвець ще перед першими своїми змаганнями пройшов відбірковий тур у Києві, де добре показав себе на велотренажері та в стрільбі з лука, адже до війни, під час навчання в Чернівецькому державному університеті імені Федьковича, займався цими видами спорту. А потім навіть зайняв третє місце у змаганнях спортсменів із неушкодженими руками зі стрільби під час лікування у реабілітаційному центрі нашої паралімпійської збірної. Також він показав хороші результати з плавання в басейні спорткомплексу ЦСКА, виконав вправу «гребля» однією рукою.
— Відразу після госпіталю я хотів повернутися на передову війни на Донбасі, але мене переконали, що у своєму становищі більше користі для нашої країни я зможу принести у цивільному житті, — говорить Олександр Зозуляк. — Тож я старатимуся гідно представляти Україну на престижних змаганнях, а також робити все можливе для її незалежності й процвітання.
Микола Пацера