2007-й став для Валентина Шабуніна настільки карколомним, що тоді, 13 років тому, чоловікові здавалося: краще померти, ніж так жити. Проте доля, мабуть, неспроста послала йому випробування.
Адже саме з їхньою допомогою Валентин знайшов справжню любов і відчув, яким безмежно великим буває щастя. Про це йдеться у газеті “Твій вибір”.
Після аварії та перелому хребта молодий здоровий чоловік став лежачим. Уява малювала картини «чорного» майбутнього: все життя бути прикутим до інвалідного візка, все життя потребувати стороннього догляду, все життя бути тягарем для мами. «Навіщо мучити себе і рідних? – міркував Валентин Шабунін. – І кому я ТАКИЙ треба?..»
Попри гнітючий стан, чоловік усе ж погодився на благання мами, Галини Степанівни, пролікуватися в санаторії міста Саки. Адже, казала мама, заклад спеціалізувався саме на таких травмах, і тамтешні фахівці поможуть.
Втім молодий чоловік отримав у санаторії не тільки фізичну, а й таку необхідну психологічну реабілітацію. І ліками від душевного болю стало знайомство з такими ж, як сам, візочниками.
– Коли ти замикаєшся у чотирьох стінах міської панельки, у вікні бачиш лише здорових людей і думаєш, що твоя біда стосується лише тебе, – з досвіду знає Валентин. – Коли ж ти опиняєшся поруч із сотнями тих, які так само прикуті до інвалідного візка, коли у вас є спільні теми для розмови, на душі легшає. А коли в розмові дізнаєшся, що ці люди, всупереч проблемам із ногами, ведуть активне життя, розвивають бізнес, навіть допомагають іншим, тоді розумієш: «Якщо вони змогли, то чим я гірший?!»
Відтак із санаторію Валентин повертався вже з думками про те, як і йому вчитися жити по-новому та якою справою займатися.
Мрію здійснив за кермом «Запорожця»
Зробити перший крок у нове життя допоміг легковик «Запорожець» на ручному управлінні, який Валентину подарували друзі.
– Після аварії вперше сівши за кермо автівки, я ніби знову на світ народився! Я відчув, що можу, як і колись, підкорювати нові шляхи і відкривати нові можливості. Мене захопили змагання з авторалі, учасниками яких були водії-візочники. Я знову став відчувати адреналін! Знайомитися з такими ж, як сам, фанатами! Відвідувати нові місця, – розповідає Валентин про перший рік після аварії.
Саме тоді, стикнувшись із типовою для візочників проблемою, чоловік зрозумів, із якою справою він хоче пов’язати своє майбутнє.
– Проблема полягала в тому, що коли я вперше приїхав на станцію техобслуговування й попросив відремонтувати мені «Запорожця» на ручному керуванні, то почув: «Такими машинами не займаємося», – пригадує Валентин. – А оскільки аналогічна ситуація була чи не у всіх, хто їздить машинами на ручному управлінні, то я й вирішив заснувати благодійну організацію, яка б займалася ремонтом подібних авто.
Ось так в області з’явилася громадська організація «Поршень Волині», членами якої є нині більш як пів сотні людей із інвалідністю.
Зустріти кохану помогло… безгрошів’я
Втім не машинами єдиними жив після аварії Валентин Шабунін. І що цікаво, саме інвалідність допомогла чоловікові зустріти дівчину своєї мрії.
– Це було 2008 року. Я тоді працювала в Києві. До Луцька приїхала у відрядження. Планувала на три місяці. Вийшло ж, що на все життя. А зустрітися нам допомогла хвороба Валіка, точніше – гроші, яких потребувало лікування в санаторії, – долучається до розмови дружина Ольга.
Оскільки сім’я Шабуніних тоді не мала великих статків, а реабілітація в Саках «тягнула» по 700 – 800 гривень на день, то мама Галина вирішила здавати в оренду одну з кімнат квартири. Тим, хто скористався цією пропозицією, стала киянка Ольга.
– Упродовж січня я дізналася від Галини Степанівни про трагедію, яка спіткала її сина, – пригадує жінка. – У лютому познайомилася з Валіком (він якраз повернувся із санаторію). Із першої зустрічі він мені сподобався, бо дуже компанійський і вміє жартувати. «Ти геть, як мій рідний брат», – казала йому.
Але дуже швидко в молодої жінки зародилися до Валентина почуття значно більші, ніж би мала відчувати сестра.
– Я якось не зважала, що Валік в інвалідному візку. З ним завжди було весело, цікаво, легко. Ми разом гуляли, разом відпочивали. І буквально за три місяці зрозуміли, що між нами не просто дружба, – зізнається жінка. – Коли у червні двоюрідна сестра запросила Валіка на весілля, він мені сказав: «Без тебе не піду». Тож фактично то був наш перший офіційний «вихід у люди» як пари. А вже в липні, на свято Ольги, він запропонував мені одружитися.
Про вагітність і двійню попередили віщі сни
Перших п’ять років Валентин та Ольга жили в цивільному шлюбі. Вже друзі та куми жартували: «Коли вже нарешті погуляємо у вас на весіллі?!»
– А нам так було добре разом, що ми навіть не задумувалися про якісь штампи в паспорті, – усміхається, пригадуючи Ольга. – Потім, утомившись від постійного «Ну, коли вже?», зайшли з Валіком під час прогулянки до РАЦСу розпитати, які документи треба подавати для розпису. А коли виходили, то вже мали і написану заяву, і дату весілля.
2013-го пара стала на рушничок щастя. І все б нічого, якби цього щастя не затьмарювала відсутність діток.
– Для штучного запліднення ми зверталися у столичні клініки. Попри «космічні» ціни, тричі зазнавали невдачі. Особливо почувалися прикро, що лікарям було байдуже до наших невтішних результатів. Тож ми за порадою знайомих поїхали до Львова, – провадить Валентин Шабунін.
Хоча чекати на прийом до лікаря довелося аж два місяці, проте вже під час першої зустрічі подружжя відчуло разючу різницю: у ставленні до пацієнтів, у підходах вирішення проблеми.
– Львівські фахівці відразу встановили причину неможливості провести штучне запліднення. Приписали відповідне лікування. Після того я завагітніла. Ми з Валіком попросили, аби мені «підселили» відразу двох діток. А вже у Луцькому пологовому будинку, де я перебувала на обліку, ми дізналися, що в нас будуть дві донечки, – пригадує Ольга події, які, здається, тільки вчора переживала.
– Я тоді весь час хвилювалася, аби не сталося чого поганого. Але однієї ночі бачу вві сні, ніби стою в магазині й на всі полички викладаю рибу. Прокинулася, глянула в сонник: до вагітності. «Ага, – думаю, – добре». Потім приснилося, ніби стою в садку, бачу, вся земля в яблуках, а їх усе збираю, збираю. Зранку зазирнула до сонника: на двійню. «Ага, – думаю. – Ще краще».
Батьківство під Божим покровом
Згадуючи хвилюючий період виношування діток, Шабуніни дякують професійному колективу Луцького пологового будинку й особливо Аллі Василівні Бєлкіній, а також настоятелю храму в селі Милуші, що під Луцьком.
– У неділю, перед ЕКЗ, ми посповідалися та причастилися в отця Богдана. А в понеділок сталося те, що через дев’ять місяців завершилося народженням наших діток, – зізнається Валентин Шабунін. – Після того щоразу, коли ми їхали до лікарів, отримували благословення настоятеля. Під час вагітності ми, за його порадою, молилися, прикладалися до чудотворної ікони. А коли Оля вже мала народжувати, отець Богдан спеціально провів літургію і потім ще й самостійно молився, аби пологи пройшли без проблем.
І от це поєднання професійності лікарів, духовної підтримки священника та віра в Господню ласку допомогло подружжю Шабуніних місяць тому стати мамою і татом. А емоції, які охопили батьків, неможливо передати словами.
– Мені на весь світ хотілося кричати від радості! – сміється Валентин. – Хотілося встати на ноги! Побігти! Обійняти дружину! Притулити до грудей своїх дівчаток!
– Валік так зрадів, що не встигли наші донечки народитися, як він написав про це у «Фейсбуці», – підтверджує Ольга. – І вийшло, що я ще лежу під крапельницями, а мені вже телефонують, пишуть, вітають!
Хоча двоє немовлят – це не просто, і спати випадає по дві-три години, але подружжя не нарікає на труднощі. Каже: коли тато встане вночі до дітей, коли мама. А вдень, як Валентин на роботі, Оля вже наловчилася годувати одночасно двох донечок.
– Мені друзі кажуть: «Діти ростуть швидко». То я, коли тяжко, себе втішаю: оце рік мине, дівчатка підростуть – і вже буде легко, – усміхається Ольга, догодовуючи одномісячну Марійку. А тим часом Валентин підгойдує Маргаритку, яка солодко спить у білосніжному рушничку.
Оксана Бубенщикова