Українські військові з протезуванням на тренуванні (Фото: Андрій Харламов)
П’ятеро українських військових вирішили піднятися на Кіліманджаро висотою майже 6 тис м, аби довести, що після втрати кінцівок життя продовжується — чи вдасться їм це? Про це пише NV.
П’ять українських військових — четверо чоловіків з ампутованими кінцівками та одна жінка, що пережила тяжкі бойові травми, — готуються до сходження на Кіліманджаро, найвищу точку Африки. В рамках проєкту Друге дихання сходження триватиме з 24 січня по 3 лютого 2025 року, українці спробують підкорити одну з найбільших вершин світу, аби продемонструвати неймовірні можливості людини і волю до перемог.
Сходження на Кіліманджаро — це підйом на висоту понад 5.895 метрів в умовах розрідженого повітря, який потребує великої сили волі та ретельної підготовки. Для учасників експедиції, які пересуваються на протезах ніг, це надскладне завдання, що вимагає не тільки фізичної адаптації, а й розробки особливої стратегії підйому.
Всі пʼятеро — досвідчені бійці, які останнім часом присвятили себе громадській діяльності, допомагаючи ветеранам після важких поранень проходити реабілітацію і повертатися до нормального життя.
Напередодні сходження NV поспілкувався з двома учасниками експедиції – Олександром Міховим та Михайло Матвіївим.
Олександр Міхов, 31 рік, Одеса
Олександр Міхов, 31 рік, Одеса / Фото: Андрій Харламов
В житті Олександра (Рагнара) Міхова завжди було багато спорту. Шестирічним він почав займатись футболом, потім був бокс і перемоги у змаганнях в його рідній Одеській області. Згодом поїхав до Харкова навчатися на військового і врешті закінчив академію Національної Гвардії України з золотою медаллю.
Він каже, що на той час матеріальне становище його родини було досить важке, тому намагався отримувати стипендію відмінника — тоді це було 500 грн, а звичайна стипендія — близько 300 грн. 2018 року Міхов потрапив у спецпідрозділ Омега Національної гвардії, де став кулеметником. Його військова служба почалась з поїздок в АТО, втім до прямого зіткнення з ворогом не доходило.
Зустрітися в ближньому бою з росіянами Міхову довелось з початком повномасштабної війни. Так влітку 2022 року поблизу сіла Богородичне, що на Донеччині, його підрозділ відправився на штурм та зайшов до лісу. Тут він почув голоси росіян.
«Я сидів за великим деревом із кулеметом, — згадує Міхов. — Хлопці помітили росіян, але й ті нас виявили. Ми перші відкрили вогонь і почали вести бій, який закінчився тим, що поранили нашого товариша. Ми стали відступати, його виносити. А наступного дня на тій позиції вже нікого не було, — росіяни відійшли та залишили багато перев’язувальних пакетів у крові, багато зброї. Тобто, ми їх добряче дістали».
Надалі українець неодноразово бував у гарячих зіткненнях, а поранення отримав на харківсько-луганському напрямку. Тут під час бою Міхов наступив про протипіхотну міну, і йому відірвало частину ноги нижче коліна, а на другій нозі отримав опіки.
Під час бесіди з NV боєць згадує, як коли після операцій прийшов до тями, то перше подумав, що треба все зробити, аби повернутися до занять спортом.
«Хотів дуже встати на ноги, — зізнається військовий. — Коли вперше встав на протез, то це мене сильно мотивувало, бо зрозумів, що багато всього ще зможу зробити. Чим більше кукса звикає до протеза, тим більше розумієш, що можеш ходити, бігати, на веліку їздити, тобто життя повертається».
Він зізнається, що глибокої депресії в нього не було, а от період, коли припиняв приймати знеболювальні, видався важким.
Втім, за рік після того, як Міхову встановили протез, у жовтні 2024-го, він став чемпіоном України з пара-джіу-джитсу: до поранення боротьбою особливо не займався, а тут товариш запросив спробувати і він почав ходити на заняття.
За декілька місяців Міхову запропонували поїхати на всеукраїнські змагання — він хоча й вагався, але вирішив їхати. В пара-джіу-джитсу було дві категорії – в кімоно та без.
«В кімоно я взяв перше місце на цих змаганнях. А без кімоно — друге місце, там хлопчик довго займався, дуже сильний, не дивлячись на те, що в нього пальців не було зовсім на руках», — пояснює Міхов.
Перемога надихнула бійця і незабаром він представляв Україну на чемпіонаті світу з пара-джіу-джитсу в Абу-Дабі – там він виборов друге місце.
«Зазвичай із такими травмами [ампутаціями] люди не дуже активне життя ведуть, — визнає українець. — А зараз є можливість ставити круті протези, з ними багато чим займатись. І спробувати себе як воїна, далі боротися, це дуже круто. Полетіти взагалі в іншу країну, познайомитися з культурою, подивитися багато краси».
Згодом у нього з’явилася мета- стати першим не тільки в паракатегорії. Міхов каже, що наразі, коли він бореться зі хлопцями, не тільки з ампутаціями, то відбувається це на гідному рівні – й навіть ті, в кого не було важких травм, не завжди можуть його здолати.
Він згадує, як одного разу зробив спробу піднятися на Говерлу, але завадила погана погода. Міхов зізнається, що після сходження був дуже зморений і ще пару днів після того відходив.
За його словами, людина, яка втратила кінцівку, повністю залежить від якості протеза. Так йому поставили спочатку звичайний протез державним коштом, а потім вже кращий коштом благодійного фонду. Перший протез був просто ходовим і для зайняття спортом не дуже підходив. Тож Міхов через фонд отримав адаптивний спортивний протез з амортизацією. Також він має надію, що невдовзі отримає ще й біговий протез — так звану «заячу лапку», який дозволяє швидко пересуватись. Загалом ціна на спортивний протез залежить від матеріалів, з яких він зроблений, це може бути не менше 200−300 тис. грн.
Наразі українець готується до сходження на Кіліманджаро й тренується, виходячи з стану свого організму — зазвичай два дні на тиждень відпочиває, а п’ять йдуть на спорт.
За його підйомом стежитимуть дружина і двоє дітей.
«Хочу сказати, що люблю свою країну і тішуся, що в мене є така можливість піднятися на одну з найвищих точок у світі, показати іншим людям приклад, — говорить Міхов. — Хочеться подивитися на цю красу, яка, стовідсотково через жоден екран телефона, телевізора не передається».
Михайло Матвіїв, 26 років, Новояворівськ, Львівська область
Михайло Матвіїв, 27 років, Новояворівськ, Львівська область / Фото: Андрій Харламов
Михайло Матвіїв з позивним Грізлі навчався на автослюсаря, надалі на юриста, займався кікбоксингом і брав участь в змаганнях, працював охоронцем, але мрія стати спецпризначенцем перемогла. Про це він розповідає коротко, але натхненно: «В мене було таке бажання служити, що я готовий був подолати будь-які перешкоди».
У квітні 2021 року українець потрапив в спецпідрозділ Омега Нацгвардії України, де пройшов базові тримісячні курси. Після цього отримав посаду водія, а пізніше зайняв позицію бійця. З початком повномасштабного вторгнення його підрозділ деякий час знаходився на території Львівської області, бо очікувалось, що там росіяни мають висаджуватися десантом у львівському аеропорту. Втім вже з початку березня Матвіїв разом з побратимами виїхав обороняти Макарів в Київській області.
«Там в нас був перший контакт з ворогом, перестрілка, — згадує Матвіїв. — На той момент ми мали зайти на позицію, з якої наші суміжні підрозділи відступили. В той день загинув наш командир, а я отримав своє перше поранення осколкове. Також тоді мій побратим отримав важке поранення, ми його виносили 3 км під щільним артобстрілом».
Потім підрозділ побував в багатьох боях. А поранення, що привело до ампутації частини ноги, українець отримав біля села Велика Новосілка на Донеччині. Тоді, у грудні 2022 року, бійці отримали завдання — зачистити ворожі позиції. Мали інформацію, що посадка, куди вони повинні зайти, була щільно замінована, втім, все одне вийшли виконувати завдання.
І тут сталася подія, яка перегорнула життя Матвіїва, — він наступив на протипіхотну міну, і йому одразу відірвало частину ноги нижче коліна.
Бійця евакуювали в тил, й почався довгий процес лікування. Проте він стверджує, що в нього не було такого періоду, коли б дуже переживав, що втратив кінцівку. «В мене одразу почався етап прийняття, — пояснює Матвіїв. — Я розумів, що буде складно, але знав, що встану на протез і буду активний, як і до того. Я не знаю, звідки в мене така була впевненість. Просто собі так заклав в голову — і все».
Також йому допомогла підтримка друзів, близьких і батьків. Але й він поводився мужньо, а розповідь про своє поранення матері відтягував якомога довше.
Спочатку була перша операція в Курахове, потім в Дніпрі, звідки його направили на евакуаційному поїзді до Львова, і вже там зробили реампутацію. «Після тої операції я подзвонив мамі й кажу: „Мам, я у Львові. Можете приїжджати“. Мама питає, що сталося. Я кажу: „Отримав поранення. Відірвало ногу. Ви там давайте, збирайтеся. Дома можете собі поплакати трошки, якщо хочете. Але в себе в палаті я не хочу бачити ніяких сліз, ніякого жалю“. І, відповідно, мама приїхала до мене в госпіталь, побачила мій такий непесимістичний настрій, хоча я був білий, як стіна».
До війни Матвіїв вів активний спосіб життя — займався кікбоксингом, джіу-джитсу, піднімався в гори — і тут спортивні навички встали в нагоді. А після того, як став на ноги, тобто отримав якісні протези, відкрив для себе набагато більше різних видів спорту, ніж це було до поранення.
Так він навчився кататись на лижах, освоїв вейксьорфінг (катання на дошці хвилями, які створюються спеціальним катером), навчився кататись на сноуборді – спочатку «спробував» трасу на Буковелі, а потім поїхав на Драгобрат, де були складніші спуски.
Матвіїв визнає, що насправді такі речи не даються просто. До прикладу, на здоровій нозі гомілкостоп може стати під різними ракурсами, а коли ступає людина на протезі, то, піднімаючись під гірку, можна це робити тільки «на носочку». А якщо спускатися, то на п’ятці.
«Кукса протягом довгого часу активності може змінювати форму, це треба контролювати, — продовжує боєць. — Відповідно, тобі треба відчувати цей весь процес, додавати шкарпетки, щоб не надавив собі якихось мозолів. За півтора роки, що я на протезі, в мене чотири рази вискакували різні „гулі“, такі як гнійні гематоми, які приходилось вирізати, ставити дренажі, чистити. І відповідно після таких „гуль“ ти випадаєш на півтора, на два тижні з тренувального процесу».
Але найважливіше, вважає він, не падати духом і не вважати себе людиною з інвалідністю. Бо якщо ти себе приймеш інвалідом, відповідно, й інші тебе будуть бачити такими.
Наразі Матвіїв проводить підготовку до сходження на Кіліманджаро — займається бігом, катається на велосипеді, робить вправи на сходах. Нещодавно він з побратимом хотів піднятися на Говерлу, але розпочався такий вітер, що збивав з ніг, і гід умовив їх не ризикувати, щоб не отримати нові травми. Але, як згадує наш герой, навіть на підступі до вершини Говерли перед ним відкрився такий вид, що перехопило дихання.
«Я відчув якийсь прилив такого адреналіну, що подумав: блін, я хочу йти далі, — говорить Матвіїв. - Мені цікаво, і це внутрішнє відчуття дуже класне, коли ти бачиш, що на тебе дме жорсткий вітер, ти бачиш стихію природи, але ти хочеш йти вперед. Я захотів піднятися на Кіліманджаро та на ще багато гір. Для мене це відчуття свободи, яку я маю всередині й хочу показати іншим хлопцям з важким пораненням — житі можна повноцінно та робити надихаючи вчинки».
Максим Бутченко