Дар’я Разенко двічі втратила дім через війну, пережила окупацію та виклики життя у новому місті. Зараз жінка робить усе можливе, аби забезпечити систематичне лікування своєї дитини, яка народилася з порушенням зору. Попри всі труднощі, Дарʼя не втрачає віри та мріє про нове життя для себе та родини. Її історією ми розпочинаємо серію розповідей про бенефіціарів проєкту «Empower Ukraine. Disability rights», у межах якого надаємо підтримку людям з інвалідністю та їхнім родинам.
Дар’ї – 29 років. Народилась жінка у Луганській області. Пригадуючи про своє життя до війни, Дар’я сказала: «Ми добре жили, точно не бідували. У батьків був свій будинок, господарство, паї земельні (21 га землі). Досить рано, а саме у 18 років я вийшла заміж, ми з чоловіком стали жити окремо від батьків, якраз облаштовували побут, робили ремонт у своїй квартирі. У нас було багато планів, мрій …».
Але у 2014 році, коли почалась війна – все змінилось. Батьки Дар’ї виїхали відразу, а вона з чоловіком ще декілька місяців залишились вдома. Тоді жінка була вже вагітна, чоловік працював на державній роботі у похоронному бюро. Якось не одразу молоді люди були готові все покинути.
Коли окупували територію, де жили Дар’я з сім’єю, події відбувались настільки швидко, що вони навіть не розуміли, як це все сталось. Зачинялись магазини, аптеки, перестали привозити ліки, харчі, відповідно людям було ніде працювати. Чоловік Дарʼї також перестав працювати. Його загарбники змушували долучитися до “ополчення”. Він ухилявся як міг.
«У нашому невеликому містечку стало дуже важко: люди не мали що їсти, не було води. За водою ходили до криниці, де завжди були сепаратисти, які себе вкрай жахливо, навіть нахабно поводили. Якщо їм щось не сподобалось – вони прострелювали людям ноги. Для окупантів це була наче розвага. Ми старались нікуди не виходити, сиділи вдома. Та ситуація чим раз ставала важчою, дійшло до того, що окупанти задля того, щоб якось демонструвати свою діяльність, ловили людей і змушували їх зізнаватись у скоєнні злочинів, які вчинили самі».
Подібна ситуація трапилася і з Дарʼєю, коли вона була на п’ятому місяці вагітності. Жінку зачинили в кімнаті, а її чоловіка – в підвалі.
«Нас допитували в якихось таких дивних злочинах, про які ми й не чули. Мене відпустили швидше, може тому, що була вагітна. А щоб чоловіка відпустили, прийшлось прикласти дуже багато зусиль, та якось по-щасливому випадку це сталось. Ці всі хвилювання, виснаження, погане харчування, звісно, відобразились на моєму здоров’ї. У мене тоді розвинулась анемія середнього ступеня. Через 2 дні нас знову викликали на допити, вони це місце називали “комендатура”. Мені з труднощами, та все ж, вдалось чоловіка вмовити тікати, адже я добре розуміла, що вдруге ми живими звідти не виберемось», – розповідає Дар’я.
Без жодних речей, тільки з паспортом Дар’я з чоловіком проходили повз пости окупантів, кілометрів біля десяти, у напрямку траси на Бахмут, яку місцеві називають “бахмутський шлях”, де був розміщений український блокпост. Виснажені українські воїни, яких на цій позиції щоденно обстрілювали з різних видів зброї, спіймали машину і допомогли молодим людям вибратись із небезпечної для перебування мирних жителів території.
Відтак Дарʼя з чоловіком приїхали у Харків, де зіткнулись ще із значною кількістю викликів: втратою документів, відсутністю житла, коштів, неодноразовими переїздами.
Зрештою, молодій сім’ї у місті Суми вдалось знайти місце, яке назвали домом. Там і народилась донечка. «Але сталось, так, що через стрес, голод, постійний неспокій – дитина народилась сліпа на одне очко. У неї зоровий нерв не виріс, не розвинувся», – каже жінка. Однак батьки не падали духом, старались забезпечити систематичне лікування дитини, без якого дівчина могла зовсім втратити зір.
У лютому 2022 року війна знову підібралася близько. Родині не хотілось знову тікати, тож перший час намагалися перечекати, надіялись, що все швидко закінчиться. Однак не вийшло. Довелося знову переїжджати – на цей раз в Івано-Франківську область. Нові труднощі – відсутність роботи, ресурсів, житла. Молода сім’я ловилась за будь-яку можливість знайти допомогу. Були випадки, коли натрапили на неправдиву інформацію, розчаровувались.
«Чисто випадково в групі соцмереж прочитала про те, що організація “Ліга Сильних” надає допомогу людям, які опинились у важких ситуаціях, чи мають проблеми із здоров’ям. Я й спробувала, зателефонувала, відтак мені відповіли, що зможуть нам допомогти, оскільки у нашої дитини великі проблеми зі здоров’ям. Я зібрала необхідні документи і вже через недовгий період часу прийшли кошти, які насправді нам тоді були дуже потрібні – ми змогли віддати борг за найману квартиру. Ця допомога була не тільки матеріальним ресурсом, а й моральною підтримкою, оскільки дала нам трішки часу на те, щоб десь знайти себе на новому місці, зорієнтуватись, як жити далі», – пригадує Дар’я.
Попри труднощі, з якими довелося зіштовхнутися через війну, Дарʼя не опускає рук.
«Бувають дні, коли зовсім падаю духом, втрачаю віру у завтрашній день, але коли дивлюсь на доньку, насправді дуже ціную те, що ми живі, наші рідні живі. Багато наших знайомих загинули чи завершили життя самогубством, про це гірко думати, згадувати. Я чітко розумію, що, якщо нам вдалось врятувати своє життя тоді, то й тепер також його потрібно берегти. Дуже важливо, коли є підтримка в житті, навіть добре слово коли хтось скаже – це також має велике значення для людини, яка зазнала біди, страждань. Інколи зовсім не значна допомога, як здається на перший погляд, може принести для інших велику користь».
Жінка й сама намагається допомагати іншим, коли є така можливість. Адже як ніхто розуміє наскільки це важливо: «Ніколи не забуду, як українські воїни у 2014 році врятували нам життя. Після того, як ми вже двічі втратили все те, що надбали в житті, я почала розуміти, що не потрібно накопичувати, збирати різні речі. Вони комусь можуть бути більш потрібні».
У майбутньому Дарʼя мріє отримати права і стати водійкою. Каже, що саме ця робота їй приноситиме найбільше задоволення. «Я їхати насправді вмію, чоловік мене навчив. Мені це легко дається, дуже добре відчуваю габарити такого транспорту, а в майбутньому хотіла б працювати водієм, можливо доставляти якісь вантажі. Я б їхала по селах, містах, мені б це приносило велику радість», – каже Дар’я (усміхається).
Юристовська Анастасія