Григорій Янченко – почесний громадянин Херсона, один із символів українського опору, переможець національного конкурсу «Благодійник року», володар почесної нагороди «Бурштиновий ангел добра». Йому стоячи аплодують на волонерських і ветеранських форумах, запрошують виступити перед різними аудиторіями, залюбки фотографуються і спілкуються з ним.
Більшість знають його як «дядя Гриша із Херсона», який з 2014 року займається волонтерством для підтримки воїнів України. Майже 10 років війни працює без вихідних, збираючи гроші на допомогу нашим захисникам. Навіть під час окупації рідного міста, ризикуючи життям, він з’являвся в людних місцях у вишиванці, вмикав гімн України і збирав кошти.
Минулої осені друзі вивезли безстрашного волонтера з Херсона. Відтоді він жив у Запоріжжі та Дніпрі. Працював, як завжди, і навідував воїнів у лікарнях, аби підтримати добрим словом і власним прикладом мотивувати до життя.
А цей тиждень Григорій Янченко був у Черкасах і волонтерив біля супермаркету в центрі міста.
76-річний Григорій Миколайович – людина з інвалідністю, в кріслі колісному. Тільник, бушлат і берет додають колориту його постаті, а ентузіазм, бойовий дух і позитивний настрій підбадьорюють багатьох людей.
У Черкаси «дядя Гриша» потрапив проїздом. Їхав у рідний Херсон, де 11 листопада відзначатимуть річницю звільнення. Зупинився на станції Шевченка. Маючи в запасі тиждень, вирішив не втрачати час і попрацювати. Його друг, лікар Володимир Горбенко, привіз в наше місто, допоміг з продуктами і влаштував побут.
«Я живу тут в шелтері неподалік центру міста. І цілий день працюю біля супермаркета – з 9 до 17 години як робочий день. У мене багато планів. Кілька підрозділів чекають моєї допомоги: їм треба терміново дрони, старлінки, мавіки, грілки, утеплювачі, генератори, цвяхи…. Тиждень у Черкасах був дуже результативним. Тут дуже хороші, доброзичливі люди з українською позицією. Я задоволений, що мене так прийняли, створили хороші умови, а їжею пригощають навіть перехожі».
Григорій Миколайович родом з Ічні на Чернігівщині. Його батьки були глухонімі, тому в пошуках роботи змушені були часто переїздити з міста в місто. Хлопця виховувала бабуся. Тому коли після 9 класу друг запропонував поїхати в Авдіївку навчатися в ПТУ, Григорій охоче погодився. Здобув професію муляра, працював у Донецьку на будівництві.
Під час строкової служби у десантних військах радянської армії був тяжко поранений. Тоді лікарі не наважилися виймати численні осколки з його тіла. Та через роки це й спричинило його інвалідність.
Після армії з молодою дружиною вони оселилися в Херсоні, де на той час жили батьки Григорія. Він працював на будівництві, у них росли двоє синів.
А через 25 років через осколки в тілі почалося відторгнення тканин. Григорій Янченко пережив 34 (!) операції. Але навіть без однієї ноги продовжував працювати на будівельному крані. Пізніше без обох ніг і пальців на руках заробляв тим, що торгував газетами на розкладці.
Сидячи у кріслі колісному, не втрачав сили духу, намагався бути максимально корисним. Навіть без ніг він не став міняти квартиру на 3-му поверсі будинку без ліфта, а самостійно спускався і підіймався східцями. Дружина Тамара Іванівна допомагала йому лише зносити й виносити візок. На роботу добирався самостійно. Маршруткою чи таксі користувався дуже рідко – коли заледенілі тротуари чи великий дощ.
«Головне – аби душа не була скалічена і працювала голова, – говорить він.
А в квітні 2014 року, щойно «зелені чоловічки» окупували Крим, Григорій став волонтером. За порадою дружини біля своєї розкладки з газетами прилаштував відерце з написом «Для української армії» та прапори – України та червоно-чорний козацький). Чи не щодня долав по три кілометри на інвалідному візку до торговельно-розважального центру, на «робоче місце».
«Спочатку було дуже соромно просити, – зізнається Григорій Миколайович. – Я звик працювати, заробляти на життя власною працею. Але з часом це минуло, бо я знав, що не для себе збираю, а для бійців на передовій та в лікарнях. Згодом потоваришував із іншими волонтерами, автомайданівцями. Їздили по блокпостах на Херсонщині, бували й у зоні АТО. На всі зібрані кошти зазвичай купуємо військовий одяг, розвантажувальні жилети, оптичні приціли, взуття, прилади нічного бачення».
З 2014 року дотепер «дядя Гриша» зібрав майже 7 мільйонів гривень для ЗСУ.
У його архіві – тисячі світлин: він з бійцями, з керівниками області та першими особами держави, з перехожими на вулиці, чи привозить гуманітарну допомогу, зустрічається з дітьми, з іншими волонтерами…
«Звичайно, за ці роки я втомився, і хочу взяти вихідний, – зізнається Григорій Миколайович. – Але я розумію, що це буде тільки фізичний відпочинок. Бо мої думки перепочинку не мають. Постійно думаю: як допомогти, як там бійці, куди швидше треба привезти допомогу?.. Я своїм прикладом надихаю бійців з ампутованими кінцівками не падати духом, а продовжувати життя на протезах. І для себе вирішив: чим довше я працюватиму – тим більше зберу грошей, отже, ти більше зможу допомогти нашим воїнам. Не їжджу нікуди, аби не витрачати часу. Треба поспішати працювати для Перемоги».
Попри те, що жив за часів колишнього СРСР, причому багато років на Донбасі та в напівросійському Херсоні, має патріотичну позицію і вільнолюбивий український дух.
«Можливо, тому, що родом я з Чернігівщині, і 5-ро моїх пращурів – українці. Тому й вийшов такий хохол, бендерівець і українець дядя Гриша, – сміючись, говорить про себе. – Втім, до 2014 року я розмовляв суржиком. А коли почав волонтерити і мене запрошували у школи, дитячі садки чи в інші аудиторії –почав виступати українською мовою. Довелося поповнювати запас слів, читати українську художню літературу, книги про гетьманів України, намагався скрізь розмовляти українською».
Кілька разів, розказує, волонтери потрапляли під обстріли. На власні очі бачили вибухи снарядів. Найважче, говорить Григорій, втрачати бійців.
«Мене часто запитують бійці на «передку»: дідусю, доки ти будеш кататися? А я кажу: поки ви тут стоїте, доти я буду допомагати вам. Я не легенда. Я просто людина, яка переживає і турбується про нашу Україну. Я роблю ту роботу, яку повинен робити. Якби кожен з нас робив усе, що може, ми вже б давно перемогли»
Григорій Миколайович зізнається, що зараз йому дуже не вистачає дружини, з якою прожили 51 рік. Виховали 2-х синів, мають семеро онуків. Хоча всі вони мешкають за кордоном, втім, батькові допомагають звідти, передають гуманітарну допомогу. У Гостомелі живе його рідна сестра, яка під час бомбардування Києва пережила ці страхіття.
«Душа болить за батьківщину, за наших воїнів. Тому моя мрія – якнайшвидша Перемога. А потім мрію на Червоній площі випити бокал пива, і поїхати відпочити в рідні українські Карпати. Ми повинні перемогти цих орків! Я разом з нашими захисниками впевнений: все буде Україна!»
Про це повідомляє департамент соцполітики ЧМР.