“Війна затягує”: доброволець, який втратив обидві ноги, про боротьбу на фронті

Фото: надав Роман Гримайло

14 березня в Україні відзначають День добровольця. Ці люди одними з перших стали на захист країни ще в 2014 році, зробивши це за покликом серця.

“Еспресо.Захід” поспілкувався з 26-річним добровольцем з Волині Романом Гримайлом, який минулого року через важкі травми у бою втратив обидві ноги.

Рішення чоловіка стати добровольцем було виваженим і непохитним. До речі, про своє свято захисник досі не знав.

До повномасштабного вторгнення Роман Гримайло жив і працював у сусідній Польщі. Про війну дізнався від товариша по телефону. З 24 лютого він обдумував, як правильно вчинити, а вже у квітні був у лавах ЗСУ.

“24 лютого мене розбудив товариш і сказав, що вже не вийде мені поїхати у відпустку в Україну, бо почалась війна. Увімкнув новини й переконався у цих страшних кровопролитних боях. Багато думав про те, що робити. Але мій вибір був саме таким через близьких людей. І загалом, я – українець, тому варіант у мене був один – йти та захищати свою країну, своїх рідних”, – зізнається Роман Гримайло.

Каже, що рідні його рішення піти на війну добровольцем не схвалювали. А найбільше переживала мати, він у неї є єдиним сином.

“Якщо я вже так вирішив, то сказав, що не відступлю. Друзі, до речі, теж відмовляли, але, я гадаю, що це було правильне рішення”, – переконаний воїн.

“Осколки, дерево, бляха – усе полетіло у мій бік”

Роман Гримайло не проходив строкової служби, а також не був у зоні проведення антитерористичної операції. Після приїзду в Україну його відправили на навчання до Великої Британії. Там він пробув 21 день, потім ще 10 в Україні. А далі була Донеччина…

“Ми тримали оборону в Авдіївці. Спершу сильних боїв не було, але згодом почала працювати ворожа артилерія. Били вони потужно. Проти арти стояти важко. Але стояли й тримали оборону. На щастя, тоді загиблих не було, щоправда, було багато поранених. В один із таких штурмів мене було поранено. Це сталось 9 вересня о 9 годині ранку. Ми сиділи сховані в окопі, але між обстрілами піднімались доповісти про ситуацію. Я лише підвівся, доповів, і за пів метра від мене був приліт”, – пригадує захисник.

В той момент уже не відчував ніг, але розумів, що треба по рації повідомити про допомогу.

“Осколки, дерево, бляха – усе полетіло у мій бік і перебило ноги. Найперше, що зробив – почав відкопуватись і відповзати, щоб передати по рації, що потрібна евакуація і медики. Хлопці, які були зі мною, мене витягнули, наклали турнікети, винесли з позиції й на ношах помістити до авто. Вже тоді не відчував ніг, ворушити ними також не міг”, – каже Роман Гримайло.

“Я хочу служити далі”

Прооперували Романа у Донецькій області, тоді відправили в Дніпро, а ще через деякий час у Вінницю. Там проходив лікування і реабілітацію. Уже пробував ходити на протезах.

“Протези зробили наприкінці грудня, але треба ще звикнути. Спершу ходив з двома милицями, зараз з одною. По рівній поверхні легше пересуватись, по вулиці складніше”, – додає Роман. Каже – добре, що, попри ампутацію ніг, залишились коліна.

Крім того, Роман чекає на ще одну операцію на вухо. Внаслідок сильного вибуху йому порвало барабанні перетинки. Одне вухо загоїлось, а на інше потрібно робити пластичну операцію.

“Ми мали завдання і виконували їх. Мусили зробити усе, аби не пропустити кацапів далі. В нас трохи менше артилерії, тому важче. Якби була вогнева підтримка, то справлялись би з усім. Арта наша була потрібна на інших напрямках, гостріших. У першу чергу, вона потрібна там, де йде наступ. Але ми вистояли, втримали. Мої хлопці тримають усе під контролем”, – каже він.

Нині Романові долати біль і усі труднощі допомагає його дівчина, батьки та друзі. А сам він увесь час думками зі своїми побратимами, які продовжують оборону України від московитів.

“Війна затягує і не відпускає. Дружба на фронті є зовсім іншою, ніж у цивільному житті. І тим новим людям, які приходять, хочеться передати свій досвід. На фронт мене вже, напевне не візьмуть, але може хоч інструктором буду. Я хочу служити далі”, – пояснив воїн.

Тетяна Яворська