Після вибуху на Чорнобильській АЕС Тетяну Білітюк із с. Текля Старовижівського р-ну Волині повністю паралізувало.
«Виробіть їй пенсію, то хоч матимете за що похоронити», – казали люди батькам. Та 22-річна дівчина не збиралася вмирати. Щойно вона відчула імпульс у мізинець руці, стала виконувати вправи. Відновила рухомість пальців, потім рук, згодом – спини. А коли через три роки звернулася на перекомісію, то, спираючись на спинку стільця, йшла своїми ногами.
– Переконавшись, що рятунок потопельника – справа рук самого потопельника, я сама шукала можливість пройти курси реабілітації у неврологічному відділенні Старовижівської райлікарні, – розповідає наша героїня. – Там, у Старій Вижівці, познайомилася з багатьма творчими людьми. Вони запропонували взятися за написання віршів та прози. І невдовзі мої твори почали друкувати у районній газеті «Сільські новини».
А ще за сприяння Президента Кучми 1992 року було створено «Лабораторію молодих обдарованих інвалідів Волині» – організацію, що об’єднала десятки творчих людей, серед яких – письменник Василь Слапчук, художниця Валентина Михальська, спортсменка та рукодільниця Ольга Дубінська, сестри-вишивальниці Галина та Світлана Махонюк та, звісно, Тетяна Білітюк, яка на той час уже вишивала, в’язала, писала.
Тетяна Білітюк в молоді роки
– Через шість років після того, як дивом вижила, я вибила собі путівку в санаторій «Слов’янськ», що в Донецькій області. Там у професіонала-спинальника запитала, чи маю шанс відновити здоров’я. А він мені чесно відповів: «Дитино, де ж ти була п’ять років тому, навіть чотири, коли тривало відновлення? Твій поїзд уже пішов. Тому краще стеж, аби тобі не ставало гірше і щоб від перенавантаження ти не зірвала собі мізків», – пригадує Тетяна Білітюк. – Я послухала й зрозуміла: ось чому мені після великих фізичних навантажень ставало зле, крутилася голова та нудило! Виявляється, я працювала над відновленням м’язів, але від того потерпала моя центральна нервова система.
Після того Тетяна переосмислила своє життя. Замість ходити, спираючись на стільці і терплячи біль, випросила собі інвалідний візок і за порадою лікаря зі «Слов’янська» жила, як звичайна сільська дівчина: поралася у хаті й по господарству, садила квіти, сапала город, копала картоплю, пересідаючи зі стільця на стілець і соваючи ті табуретки за собою.
Утратила батька, а з ним – і сенс життя
Але кардинально змінилося життя Тетяни 2005 року, коли покалічився тато.
– Мені вже тоді було 39-ть. Йому – 75-ть. Але тато старався не зважати на роки. Попри важку працю, знаходив час для мене: шкодував, возив до лісу та на озеро. Ми були з ним душевно близькими, – з любов’ю оповідає Тетяна. – Та одного разу тато вів коня, чомусь тварина схарапудилася, рвонула, тато впав, зламав кістку бедра і став прикутим до ліжка. А що була зима і через холод мене не слухали руки, то я сказала мамі: «Доглядатиму тата, а ви вже порайтеся по господарству».
Спершу дочка 40 днів була з батьком у лікарні, поки він лежав на витяжці. Потім постійно допомагала, шкодувала, робила уколи, коли батько криком кричав від болю.
– Аби полегшити муки, тато став випивати. Щоб не самому, я мусила складати йому компанію. Пам’ятаю, сусідський хлопчик принесе пляшку, ми її вип’ємо з татом на двох. Батько, якому на той час було вже 79-ть, засне – і мені вже від того легше, – відверто каже жінка. – Так непомітно я втягнулася. Коли зрозуміла, що стала залежна від алкоголю, вирішила, що пізно вже щось змінювати. А коли 2009-го тата не стало і я втратила єдину в житті опору, сказала собі: немає сенсу далі жити, тому буду пиячити і теж скоро помру…
На день ангела знайшла нову домівку
Тетяна напилася раз. Напилася другий раз. Третій. Але ж хмільний дурман минав, жорстока реальність знову поверталася, і жінка почалася задумуватися: а що далі? Куди подітися? Для чого жити?
– І ось у ті важкі миті Бог знову послав мені рятунок, – продовжує Тетяна. – Одного разу мама розпалювала піч. Я зачепилася поглядом за шматок газети, на якому було фото чоловіка в інвалідному візку. «Мамо, дайте мені», – спохватилася. – Взяла газету. Прочитала, що чоловік-візочник – то Міша Новосад і що він проживає у Луцькому геріатричному пансіонаті. Я написала йому листа, у вівторок вислала і сіла вишивати лелек: «Якщо до четверга їх дошию – Міша подзвонить», – вирішила подумки. Бусликів за два дні дошила і… Міша таки зателефонував, вислухав мою непросту історію та запросив приїхати до геріатричного пансіонату.
Життя в геріатричному пансіонаті
Рідні були категорично проти, аби Тетяна переїжджала в «дом прєстарєлих»: «Там тебе задушать! Там тебе заб’ють», – лякали, поняття не маючи, що то за заклад.
Втім Тетяна була настирлива. Не зважала на крики чиновників: «Та ти через місяць будеш проситися додому!» Сама виготовила необхідні документи. Місцевий депутат зголосився завезти жінку до Луцька. І вже у січні на свій день ангела Тетяна оселилася в пансіонаті, який став для неї рідною домівкою.
Спортсменка, активістка і красуня!
Щоб допомогти позбутися алкогольної залежності, з Тетяною почала працювати психологиня пансіонату. 43-річна Таня не різко, але потрохи стала зменшувати дозу алкоголю. Замість думати про пляшку, зайнялася в громадській організації «Інваспорт Волині» плаванням, бочче, дартсом (метанням дротиків), стрільбою з пневматичної зброї (пістолета й рушниці). Почала їздити в Крим, на Київщину та Закарпаття, де брала участь у змаганнях і проходила реабілітацію. Стала співати і вести передачі на радіо.
– Я ловила себе на думці, що раніше про таке тільки мріяла: спілкування, поїздки, виступи, нагороди. Я з усмішкою згадувала страшилки про «дом прєстарєлих», якими лякали мене колись. І дякувала Богу, що зупинив мене за крок до прірви. А ще, – додає Тетяна Білітюк, – я втілила свою мрію вивчитися. У цьому мені допоміг Центр професійної реабілітації інвалідів, що діє в селі Лютіж Київської області і де я здобула фах оператора комп’ютерного набору.
Нова професія Тетяни Білітюк
…Нині, після десяти років у Луцькому геріатричному пансіонаті, Тетяна Білітюк навіть подумати боїться, на що би перетворилося її життя, якби послухала скептиків і лишилася в чотирьох стінах хати. Адже зараз жінка має все, про що тільки можна було мріяти: друзів і щире спілкування, відпочинок і поїздки, щоденний догляд лікарів і затишну домівку.
– Я маю окрему кімнату з балконом. Тут у мене все по-домашньому: сімейні фото, вишивки, сувеніри з бісеру та ляльки-мотанки, які виготовляю на дозвіллі, – показує жінка. – Аби було так само гарно, як удома, вирощую на балконі квіти.
І не тільки на балконі! Все подвір’я Луцького геріатричного пансіонату потопає у квітах, що їх висіяла пані Тетяна разом із друзями-колегами. А поміж квітів – лелека, що так нагадує нашій героїні далеке Полісся.
Тетяна Білітюк не опустила рук
– Звісно, я сумую за селом, де минули мої дитинство і юність. Я тужу за красою старовижівських лісів та озер. Але тут, – щиро каже жінка, – у геріатричному пансіонаті, я знайшла людей, які стали для мене рідними і допомогли зрозуміти: життя прекрасне навіть тоді, коли ти в інвалідному візку!..
І що це так, підтверджують останні події в житті Тетяни Білітюк. Місяць тому жінка-візочниця побувала у курортній Затоці Одеської області. Там не лише купалася в морі й набиралася позитивних емоцій: на всеукраїнських змаганнях увійшла в десятку кращих спортсменів із кидання в городки. А коли повернулася до Луцька, відкрила в собі новий талант – декорувати пляшки і малювати картини. Тож невдовзі натюрморти пані Тетяни прикрасять фойє геріатричного пансіонату.
Оксана Бубенщикова