«Не знаю, яким дивом він вижив», — говорить дружина ветерана Анна Петченко.
Сергій пройшов тяжкі бої на Харківщині та Донеччині, але найстрашніше сталося, коли повертався додому з військової частини — його переїхав потяг. У ту червневу ніч майже два роки тому чоловік втратив обидві руки та частину стопи. Та, попри травму, продовжив боротися й звикає до протезів.
Повернутися до життя йому допомагає не тільки дружина, з якою вони разом майже 20 років, а й новий заклад у Львові. Його спочатку хотіли назвати «Безрука піца», проте зупинилися на «Вражає», бо їхня історія дійсно така.
Анна Петченко
співзасновниця кав’ярні «Вражає» у Львові, дружина ветерана
Коли побачила свого чоловіка, була шокована
Від початку повномасштабного вторгнення мій чоловік захищав Україну. Хоч як ветеран АТО вже мав поранення та інвалідність, він не зміг залишатися осторонь, тому вивіз мене з сином за кордон і пішов на фронт.
Він воював на Харківщині та Донеччині й вижив там, попри всі небезпеки. Справжнє лихо трапилося в червні 2023 року, коли чоловік повертався з військової частини додому.
Анна поряд із Сергієм у перші дні після його травми. Фото з соцмереж Анни Петченко
Тоді невідомі викинули Сергія з потяга на колії, а інший потяг його переїхав. Не знаю, яким дивом він вижив, проте машиніст викликав швидку, і його життя врятували. Так Сергій втратив обидві руки, а також частину стопи. На жаль, тих, хто це зробив, досі не вдалося знайти й покарати.
Коли я побачила свого чоловіка, то була шокована. Після цієї страшної травми я багато плакала й часто думала, що все могло скластися інакше, — якби він не сів на той потяг, то не втратив би своїх рук. Але ці думки не давали нам рухатися вперед, тому ми вирішили відпустити минуле, щоб мати яскраве майбутнє.
Бабусі йшли та хрестилися
Перші пів року було дуже складно морально й фізично, але ми намагалися підтримувати одне одного та дбати про маленького сина — напевно, саме він тоді допоміг нам не здаватися. Чоловік не міг сам піти в душ, одягнутися чи поїсти, але я переконувала його, що ми зробимо протези, і все буде добре.
Нам дуже допоміг центр Superhumans у Львові. Тут Сергія безкоштовно протезували, і після того морально стало легше. Він став почуватися впевненішим і навчився давати собі раду — сам відсуває вранці штори, їсть, приймає душ і чистить зуби. Поки самостійно одягнутися й вийти на вулицю ще не може, але я дуже пишаюся його досягненнями.
Анна та Сергій із сином Назарчиком. Фото надала Анна
Тут, у Львові, до людей з протезами ставляться спокійно — у місті вже багато ветеранів з ампутаціями, тому люди звикають, — проте іноді ловимо на собі перелякані погляди чи чуємо перешіптування. А от коли ми були в Одесі, то місцеві бабусі йшли навпроти й хрестилися.
Ми з чоловіком хотіли б, щоб люди не витріщалися, але й не робили вигляд, що нічого не бачать. Було б чудово, якби вони просто привіталися, а ще приємніше, коли підходять і дякують Сергію за службу.
Написали бізнес-стратегію та подалися на грант
Після операції Сергій десь рік лікувався та проходив реабілітацію. Увесь цей час ми думали, як житимемо далі та як зароблятимемо кошти для сім’ї. Чоловік ходити на роботу не міг, а я мала йому постійно допомагати, тому ми знайшли для себе єдине рішення — відкрити власний заклад. До того ж, ми вже мали такий досвід у Лозовій, адже були власниками двох піцерій.
Кілька місяців тому Анна та Сергій створили власний заклад у Львові. Фото надала Анна
У Superhumans проводили навчання для охочих створити власну справу. Ми його успішно завершили, написали бізнес-стратегію та подалися на грант від місцевої влади Львова. Нам виділили 300 тисяч гривень, завдяки яким ми покрили основні витрати.
А ще Сергій навіть мав можливість готувати з відомими кухарями, як-от з переможницею одного з сезонів «Мастер-шефа» Ольгою Мартиновською. Тоді й переконався, що хоче відкрити саме кав’ярню.
«Безрука піца» чи «Вражає»?
Спершу ми хотіли назвати заклад якось так, щоб це було пов’язано з військом або травмою Сергія. Був навіть варіант «Безрука піца», проте ми вирішили, що це може бути некомфортно для відвідувачів. Тому шукали для себе якусь іншу назву, яка була б більш нейтральною та водночас відображала нашу історію.
Ми знайшли її завдяки місцевій копірайтерці, яка продавала креативні назви за донат на ЗСУ, тому це імʼя виникло завдяки добрій справі.
Ми відкрили «Вражає» 7 грудня 2024 року. Це маленьке затишне місце в бежевих тонах, де можна спокійно поснідати та випити кави. Страв у нас багато: різні десерти, солодкі та солоні сирники, омлети й інші сніданки, які можна замовити протягом усього дня.
Страви, які можна скуштувати у «Вражає». Фото надала Анна Петченко
При вході у нас є велике дзеркало з написом «Ти вражаєш», біля якого люблять фотографуватися гості. А ще слово «вражає» тепер наче прикріпилося до нашої пари — ми часто чуємо його від інших людей.
У кав’ярні можна переглянути комікс про нашу з Сергієм історію, а для військових у нас безкоштовна кава, яку ми від своєї сім’ї пропонуємо як подяку за захист.
За освітою я економістка, але за час створення власного закладу навчилася також розбиратися в маркетингу та дизайні, вести соцмережі й організовувати зйомки. А ще мені тепер не страшний ЦНАП, бо я вже отримувала ліцензію та часто маю справу з документами, і не страшний ремонт, бо навчилася спілкуватися з підрядниками й обирати будівельні матеріали.
Гості закладу можуть прочитати комікс про історію Петченків, яка пишеться у Львові. Фото надала Анна
Обличчям закладу став наш чотирирічний син. Він проводить тут багато часу та є нашою найбільшою мотивацією, аби займатися власною справою. Спершу він не дуже розумів, що сталося з його татом — питав, де татові ручки, любив застрибувати на нього, не розуміючи, що той має незагоєні рани. А згодом медсестра сказала йому, що в Сергія будуть нові чудові руки, і тоді син зрадів. Зараз навіть бавиться протезами й зовсім їх не боїться.
Тепер чоловік знову може мене обійняти
Я щодня буваю у кав’ярні, аби поговорити з командою та гостями. Чоловік приходить сюди рідше, адже в нього втомлюються руки — з протезами працювати складно, тому більше часу він проводить вдома. Там Сергій не використовує протези, але коли кудись іде, ми завжди разом їх надягаємо. Я часто їх протираю та за потреби заряджаю, аби йому було комфортно.
Сергій мріяв знову сісти за кермо, і йому навіть це вдалося. Проте поки він може їздити лише на автодромі, бо в місті багато авто, і це небезпечно. А ще плаває в басейні та навіть якось катався верхи на коні, хоча дуже хвилювався.
Зараз Сергій Петченко знову плаває в басейні. Фото з соцмереж Анни
Після травми я найбільше сумувала за сильними обіймами чоловіка, але тепер він знову може мене обійняти. Сергій докладає багато зусиль, бо його головна мотивація — це наша сім’я. Він хоче бачити, як росте син, виховувати його та бути його найкращим другом.
Ми обрали інший варіант
Колись чоловік жартував, що в гіршому випадку ми вечерятимемо в закладі втрьох, проте вже зараз бачимо, що люди до нас постійно повертаються. Зараз складний період, висока конкуренція з іншими, але ми віримо, що «Вражає» знайде відгук у серцях людей, і ми матимемо більше постійних клієнтів. Заклад — це наша мрія, яка нарешті здійснилася, а це перше, про що я думаю, коли прокидаюся.
Сім’я Петченків на прогулянці у Львові, де пише свою нову історію та вчиться жити, попри все. Фото надала Анна
Ми могли просто скаржитись на нашу ситуацію чи здатися, але обрали інший варіант — жити тут і зараз.
Марія Лаврів