Ілля Пилипенко, ветеран ЗСУ, родом з Вінниці. У вересні 2022 року, під час бойового завдання, танк Іллі підірвався на міні. Він прийшов до тями, коли все навколо палало. Попри опіки та відкритий перелом ноги, Ілля самотужки вибрався з вогняної пастки. Отримав надскладні опіки та втратив ногу. Зараз допомагає іншим ветеранам віднайти для себе адаптивний спорт та реабілітуватися. Переконаний, що змагання — це чудовий спосіб реабілітації та адаптації у цивільне життя.
Про війну і поранення. До участі у війні я був рієлтором — продавав квартири у Вінниці. На війну йшов не для людей, а для захисту близьких, держави. Держава — це ж не тільки про людей, які в ній живуть. Це й території. Насправді, я у жодному разі не хотів бути військовим. Відслуживши строкову службу у 2011-2012 роках, розумів, що та армія для мене була “дном”.
Вже з початком повномасштабної війни, відправив доньку з колишньою дружиною за кордон. Кілька днів посидів, подумав, що робити. Вирішив йти в армію, бо в країні жесть робиться. Треба йти, вносити свою маленьку крапельку в загальну перемогу.
Строкову службу проходив у танковому підрозділі і трохи їздив на пожежному танку. У військкоматі подивилися у військовий квиток і кажуть: “О, танкіст! Підеш у морську піхоту!”.
Під час одного з виходів на завдання, ми підірвалися на мінах і я втратив свідомість, танк загорівся. Я чув в радєйку, що мій, вже тепер загиблий, командир кричав: «Ілюха, братан, вилазь, вилазь! Ілюха, Ілюха!». Я чув це крізь несвідомість, і нічого не міг сказати.
Коли прийшов до тями, повсюди був вогонь. Хлопці відійшли, бо танк міг вибухнути будь-якої секунди. Я крутив барабан, намагався вилізти…
Іноді думаю про те, що мене хтось ніби розбудив. Думаю, чому я отямився в такий момент, що ще був шанс врятуватися? Думаю, чому я не згорів у танку?
Танк — це башта і спереду ствол, який зазвичай дивиться прямо, а під стволом люк механіка. Там, де я сидів. Перед підривом ми зробили кілька пострілів і ця пушка була повернута трохи на бік. Саме через це я зміг відкрити люк. Бо зазвичай, коли стається підрив, пушка падає і закриває люк. І механік звідти вже не може вибратися, горить живцем. Я завжди, коли ми їздили на завдання, думав, що головне — не згоріти тут живцем. Це найбільший страх у всіх танкістів.
Коли я виліз з танку, мене забрали мої побратими. Досить швидко евакуювали. Нога в мене була переламана, бо під час підриву, пробило броню…
Вона бовталася, але я просив лікарів, щоб її зберегли. Я ж тільки обрав собі мотоцикл… Не дав згоду на ампутацію. Ногу залишили, але вона настільки була розвалена, що при одній з перших операцій п’ятка висипалась, всі пальці були переламані. Мене виписали, але я не міг ходити. Не було пʼятки і можливості наступати на ногу. Біль був нестерпним.
Я розповідаю всім, що народився в сорочці, але сорочка була з коротким рукавом.
Про прийняття травми. Їздив по всіх професорах, мою історію лікування передавали в США, в Ізраїль… Ніхто не давав гарантії, що все вийде і нога збережеться. Шанс був один зі ста. Натомість, розповідали, якщо її ампутувати, за кілька місяців зможу ходити. Довго не погоджувався на це, шукав спеціалістів.
Був період, коли не виходив з дому, курив по дві пачки стіків. Я не міг прийняти того, що гуляти або до моря доводиться їздити на кріслі колісному. До цього ж я бігав. Здавався собі таким неповноцінним. Це дуже на мене тиснуло.
Але якось почав читати про протези і про можливості на протезах. Прийняв рішення, що потрібно робити ампутацію.
Майже два місяці я не міг ні їсти, ні спати, весь час думав про ногу, крутив різні варіанти. А після ампутації прокинувся, побачив, що ноги нема і мені відлягло.
Повністю я свої травми прийняв після всіх пластичних операцій. Довго не приймав зовнішність, мені хотілося мати кращий вигляд. Перший час довго на вулиці не міг перебувати, бо через опіки, обличчя обвітрювалося швидко і вкривалося пухирями. Досить довгий процес загоєння був після опіків, і трохи неправильний, тому такі шрами залишилися. Але чутливість збереглася.
Щоправда, довго я не міг стати на протез, було запалення… Близько пів року знадобилося, щоб піти. А характер в мене такий, що я не вмію чекати. Мені треба вже й одразу. Я шукатиму варіанти, рватиму, але сісти і почекати — це не про мене. І невідомість не люблю.
Зараз я вже звикся зі своїми травмами, з фантомними болями. І я нормально сприймаю себе й свої травми.
Про розвиток для себе й інших. Зараз розвиваю трохи ветеранський рух в Одесі. Кайфую, живу. Купаюся в морі. Я почав радіти деталям, дрібничкам. Іноді відчуваю себе дитиною. Я після тренувань з такою радістю заходжу в море, що це дорівнює радості, коли після тижня в танку можеш помитися з пляшки.
Хоча, насправді, я вже відійшов від військового життя, втягнувся в цивільне. Часом сам для себе це відзначаю і мені це відчуття приємне.
Після участі у війні мені хочеться займатися не лише власним життям, а й допомагати іншим знаходити себе. Просто, коли ти проходиш цей шлях, і бачиш людей, яким потрібна допомога і знаєш, як допомогти — чому б ні?
Мені дуже “заходить” ідея Ігор Нескорених — тут всі команда, у всіх є ціль.
Про суспільство. Я абсолютно спокійно ставлюся до цивільних. В мене немає злоби до них, чи бажання питати “скільки ти сьогодні задонатив”, але помічаю, як цивільним некомфортно спілкуватися зі мною. Багато хто навіть в очі мені не може дивитися.
Так, я розумію, що не всі воюватимуть і що це несправедливо. До прикладу, не уявляю, щоб я ходив і озирався, чи вийде з-за рогу представник ТЦК, чи наздожене мене… Сумніваюся, що цивільні, які не йдуть воювати, живуть своє краще життя, боячись мобілізації.
У 2023 році мені випала можливість порівняти сприйняття людьми ветеранів в Україні та в США. В Одесі йдеш, всі на тебе дивляться. В США я пробув два місяці, ми втрьох йшли на протезах з іншими хлопцями і всім було байдуже до нас. Для них це норма.
Та вже й в нас люди звикають. Суспільство змінюється, хтось пропонує допомогу, хтось ще якось реагує. Мене багато разів запитували, чи можна мене обійняти. Але насправді, це трохи некомфортне запитання. Буває різний настрій, буває не хочеться, щоб мене чіпали.
Але найтрешовіший випадок трапився у Львові, в фоє Unbroken. Я пив каву з психологом, підійшла жінка й почала цілувати мені руку, дякувати, а потім почала голосити, як же я такий молодий далі житиму без ноги. Я запитав у психолога, як на таке реагувати. Він сказав: “Я не знаю, але раніше це був найвищий ступінь пошани”. В селах раніше найбільше цінували священників, їм цілували руки. Але насправді — це дуже велике втручання в особистий простір.
Мені не треба подяк, поклонів від людей, але коли прикладають руку до серця, — це приємно. Приємно, що люди цінують ту жертву, яку я приніс.