Фронтовий кухар Ольга Тарасевич, попри ампутацію кінцівки, не втрачає оптимізму і мріє про сучасний протез, що дасть змогу ходити, бігати і просто жити…
— Щось я так втомилася… Мені хоча б один вихідний, — просить фронтовий кухар у ротного.
— А годувати нас хто буде? Ми ж без фірмового плову не зможемо!
— Я ж день у день працюю. От у цю п’ятницю відпочину, а потім — з новими силами…
— Ці вже мені дівчата… Вмовила!
П’ятниця 12 травня старшого солдата механізованої бригади Ольги Тарасевич нагадувала вихідний звичайної молодої жінки, якій щойно виповнилось 25. Вона неквапливо зробила макіяж, зачіску, манікюр. Нарешті має час для себе! У піднесеному настрої пішла у місто, зайшла до кафе, замовила піцу і ледь не вперше в житті дозволила собі купити дорогу, але красиву блузку…
— Олю, що на вечерю? — зателефонували побратими.
— Не діставайте! У мене заслужений вихідний!
Увечері вона за кількасот метрів від ворожих позицій під уже звичний акомпанемент пострілів і вибухів розмовляла з нареченим, гранатометником тієї ж бригади, про життя і кохання. Вони дивились один на одного і були щасливі… А вже за добу молода жінка втратить ногу і лише дивом виживе. Тож тепер їй здається, що та безтурботна п’ятниця тривала цілу вічність. Вічність, яка могла обірватися.
Неділя 14 травня. 5:44 ранку. Околиці Авдіївки. Ольга прокинулась від гупання. «Ніби, далеко», — подумала вона. Та й хлопці не біжать будити, отже все гаразд. Тож вирішила ще поспати.
За кілька хвилин поряд із кімнатою прогримів вибух, потужною хвилею відкинуло ліжко, вибило вікно. Жінка спробувала відкрити заспані очі, але тут же їх заплющила, намагаючись хоч на мить уявити, що це страшний сон.
— Я вскочила, хотіла вибігти, але ліжко заблокувало прохід. Почала кричати, кликати хлопців на допомогу… І тут почула другий приліт міни, впала на землю… Я в деталях бачила, як вона вибухнула, перед очима були жовті, чорні спалахи, по ногах пройшов жар, стало нестерпно боляче. Я відключилася. Мені здавалося, що надовго. Хлопці кажуть — на секунди. Прийшла до тями під вигуки: «Олю, ти жива? Бігом сюди!» А як бігти? Намагалась якось вилізти. Досі не розумію, як це вдалося. Хлопець, який допоміг вибратись, одразу ж гукнув, щоб несли джгути. Тоді вже розуміла, що ситуація серйозна, переляком не відбудуся. Тим часом нас продовжували «накривати», тож джгут мені накладали вже у підвалі.
Добре, що я останні кілька тижнів сиділа на кефірі та фруктах. Ніби готувалась, аби мене на руках носили. Схудла, — намагається жартувати молода жінка, хоч і розуміє, що сьогодні для неї могло і не настати. — Пам’ятаю, як страшенно хотілося пити, а санітар дозволяв лише кілька ковтків зробити. Він розумів, що скоро мені робитимуть наркоз. Якщо чесно, то хлопці були налякані ще більше за мене. Розмовляю з ними, а вони очі відвертають. Кажу: «Нога болить. Що з нею? Я її не відчуваю!» А вони лише: «Все добре, ти тримайся».
Прийшла до тями Ольга вже в Покровську. З численними крапельницями, поставленим зондом, трубкою в роті. Жива, але з ампутованою кінцівкою.
— Прокинулась і кажу: «Нога дуже заніміла. Поправте її». А мені у відповідь: «Тримайся, ти її втратила». Показали, що зробили ампутацію. Льоша вже мчав до мене. Коли все трапилося, він був на позиції, довго не міг додзвонитись, аж поки друзі не сказали, що зі мною… Зараз він ні на хвилину не відходить від мене, підтримує, балує. Сміємося, жартуємо, тож коханий швидко дійшов висновку, що на інваліда в депресії я не схожа. Цікаво, що Олексій привіз мені зовсім не ушкоджений мобільний. Під час вибуху на нього впав ноутбук, який «героїчно врятував» телефон.
Про ці трагічні події жінка розповідає не надто охоче, а от про фронтову кухню, здається, може говорити годинами. Фірмовий плов, кораблики з картоплі, шашлик та ароматна кава — Оля щодень намагалася запропонувати бійцям щось новеньке і смачненьке. Каже, що навіть з військової тушонки можна приготувати такі страви, що пальчики оближеш. До того ж готувати на велику кількість людей Ользі не звикати, адже в її батьків — семеро дітей, вона — найстарша. Та ще й синочка маленького має.
— Чесно кажучи, де десять людей, там і більше, тож я практично не помітила різниці. Цікаво, що коли тільки збиралася підписувати контракт, брат мене відмовляв. Казав: «Навіщо тобі та армія? Куди ти лізеш?» Та коли зібрала документи і поїхала на навчання, він кардинально змінив думку: «Сестра пішла, а я вдома сидітиму?» Зараз брату 22, він — у Зайцевому, це вже не молодший братик, а хоробрий воїн. Хвилююся за нього. На жаль, за місяці на фронті втратила багатьох друзів. Дуже важко було, коли загинув Андрій Кизило. Ми ввечері сміялися, пили каву, розмовляли, все було спокійно, а потім… Це дуже важко… Що цікаво, за себе я взагалі ніколи не хвилювалася, хоч і розуміла, що будь якої миті може прилетіти…
Поки що медики обережні в прогнозах. Та Ольга вже намагається стояти, хоч і на одній нозі, мріє про якийсь суперсучасний протез, що дасть змогу ходити, бігати, і просто жити…
Анастасія Олехнович