Єлизавета Серватинська, Суспільне
За даними Міністерства соціальної політики, в Україні мешкають 2 мільйони 700 тисяч людей з інвалідністю. З них мають роботу 26 відсотків, тобто 702 тисячі, повідомляє Суспільне.
23-х-річна студентка з міста Лубни, Полтавської області, Олександра Вовченко, навчається на шостому курсі факультету журналістики у столичному виші. Від народження дівчина має діагноз ДЦП (дитячий церебральний параліч), але працює з 15 років, захоплюється модельним бізнесом та планує співпрацювати з інклюзивним фешн-агентством у Парижі. Кореспондентці Суспільного Анастасії Муратовій Олександра розповіла про власну стратегію перемоги.
“Це сталося через помилку лікарів. Я не одна в сім’ї, в мене є сестра-двійняшка. Вона здорова. Народилися ми передчасно, і просто в ті роки (1997 рік) не було ні обладнання, не було нічого. Ми були слабкі. Мені поштовх для хвороби дала вакцина БЦЖ. Вона послабила мій імунітет. Через те, що ми в той період хворіли, а лікар сказала, що їй байдуже, їй потрібно здавати звіти”, — розповідає Олександра.
Єлизавета Серватинська, Суспільне / Олександра Вовченко
Попри свій діагноз дівчина живе активним життям, знімається у фотосесіях. Захопилася моделінгом у 2018 році. Планує подати заявку на участь у Міжнародному конкурсі краси “Miss Wheelchair World”, який відбудеться наступного року.
Фото з власного архіву Олександри
“Я зараз хочу подаватися до Київського модельного агентства. Але в мене вже у повітрі з 2019 року висить контракт з Парижем. Просто я не можу його зараз підписати через ковідні умови. Але я сподіваюся, що все вийде. Це просто в Парижі інклюзивне агентство, яке готове працювати з абсолютно здоровими моделями і паралельно поєднувати моделей з інвалідністю, які будуть з різних куточків України”, — каже дівчина.
Єлизавета Серватинська, Суспільне / Олександра отримала ступінь магістра з журналістики
Дівчина почала працювати в 15-ть років і, згадує, що одразу зрозуміла, як важко заробляти гроші: “Зараз я магістр журналістики. І навіть якщо я не буду журналістом, я не буду плакати. Я точно знайду себе в іншому місці. Я зрозуміла, що потрібно постійно рухатися. Я не можу сказати, що мені відмовляли в роботі через мою інвалідність. Відмовляли в хороших вакансіях через недоступність офісів. Сфери моєї роботи абсолютно були різні, в принципі, я задоволена, що я всюди поки, де хотіла — я себе спробувала”.
Єлизавета Серватинська, Суспільне / Олександра Вовченко: Громадський транспорт в Україні не облаштований під потреби людей з інвалідністю
Негативний досвід Олександра під час пошуку роботи також мала.
“У мене був раз, коли я сказала, що я людина з інвалідністю. Це було телефоном. Мені зателефонували, сказали, що я їм підходжу за резюме. І коли я повідомила, що я людина з інвалідністю — вони поклали слухавку. Але я таке сприймаю легко і ставлюся до цього, як до квесту”, — зазначила Олександра.
Єлизавета Серватинська, Суспільне / Вона додала, що має стратегію по життю.
“Потрібно ставати краще, ніж ти вчорашня, — радить Олександра. — Особливо на когось звертати увагу і когось слухати — ні. Потрібно жити з собою в гармонії. І я думаю, що це найголовніше”.
Єлизавета Серватинська, Суспільне
Утім, дівчина не приховує, що дуже часто їй приходиться долати обмеження, захищати свої права. “Влітку я проходила стажування в офісі Омбудсмена і перед будівлею є пандус, але без допомоги на ньому нереально. Громадський транспорт теж не облаштований під потреби. Дуже складно пересуватися містом”.
Своє майбутнє Олександра пов’язує з соціальними проєктами: “Я сама з маленького міста Лубни, Полтавської області. Воно маленьке, ніби не погане, але безперспективне щодо мене. Абсолютно. Тому, коли я вступила до університету, я його обрала, тому що він архітектурно доступний. Мені пропонували в інші державні заклади, але на заочну форму. Я розуміла, що мені це нічого не дасть. І я пішла на користь реалізації. І моя мета зараз — це залишитися тут. Знайти ту роботу, яка буде мені в кайф. Навіть якщо це буде не журналістика, а в ідеалі я планую все потроху поєднувати. І залишитися в столиці, щоб реалізувати якомога більше планів. А там — життя покаже. Принаймні мені хочеться робити більше соціальних проєктів. І стосовно архітектурної доступності. Щоб наша столиця була прикладом для всієї країни в цілому”.
За словами Олександри, батьки не завжди встигають за її темпом.
“Я коли щось нове планую, то не завжди їм говорю, щоб не шокувати. Іноді мама може мені сказати: та навіщо воно тобі треба? А я так не можу. Хто як не я? Я не гірша за інших. Мені здається, що батьки вже просто звикли. І вони зрозуміли, що я іншою не можу бути. Вони дійсно інколи не встигають за моїм темпом. Але я намагаюся їх підтягувати. І показувати, що життя – яскраве, якщо ти сам робиш його таким. А не чекаєш від когось чогось. Ніхто нікому нічого не винен. Так само як і моя інвалідність нічого мені не винна. Хтось ходить ногами, а в мене власна карета”.
Підтримує Олександру сестра-двійняшка.
“Інколи, відверто кажучи, вона і ображається. Тому що в мене більш яскраве життя, ніж у неї. Попри мої фізичні вади. Нині я в Києві, вона залишилася в рідному місті. Я хочу забрати родину у більше місто для більших можливостей. Але я розумію, що це великі ризики, і велика відповідальність. Але ж, хто не ризикує — той не має нічого. Особисто я — готова ризикнути. Я не хочу в старості сидіти і шкодувати, що чогось не спробувала. Хочу спробувати і стати корисною для себе, для суспільства і в цілому”.
Анастасія Муратова