Це зараз 15-річну Ангелінку з Хмільника знають і люблять не лише у рідному місті, а й в Україні та поза її межами.
А коли вона лишень народилась, єдине питання, яке було у її мами – це «чому саме у нас?»
Це не сумна історія, це життя родини, у якій рідні любили і вірили у свою «не таку» дитину навіть тоді, коли їх просили відмовитись від неї та народити ще дітей – завдяки їхнім зусиллям та старанням дівчинки Ангелінка тепер – переможниця численних конкурсів краси і талантів, грає на фортепіано, займається спортом, моделінгом, співає, захоплюється створенням зачісок… Перелік того, що вміє ця дитина – величезний.
Як же трапилось, що в молодій родині, де тато Анатолій – лікар, народилась дитина з синдромом Дауна? Мама дівчинки, Тетяна Цюпенко, згадує той період життя.
– Коли я дізналась, що вагітна, то нашому щастю не було меж. Відповідально я проходила усі обстеження – ні аналізи, ні УЗД не наштовхнули лікарів на думку, що дитина матиме генетичні аномалії. Тому, коли я народила і лікарі в пологовому натякнули, що потрібно до генетика, щоб дещо з’ясувати, – я не зрозуміла. А от у чоловіка в момент, коли він побачив характерні риси обличчя у своєї доньки, довго «сперечались» професіоналізм і батьківська віра, що це якась помилка. Все з’ясувалось через два тижні у Хмельницькому (ми на той час жили саме у тій області)… Це був дуже непростий період. Ми були проти того, що нам радили: відмовитись або оформити дитину у спеціалізований інтернат, хоча й відчуття наші були не найкращі. Відчуття неповноцінності, навіть сором, пошук причин, чому так сталось, косі погляди перехожих – це ключові слова і емоції перших років життя з нашою донею, — розповідає мама Ангеліни.
Як зізналась моя співрозмовниця, стало легше не одразу: дитина розвивалась, хоч і з затримкою, а от психологічно полегшало лише тоді, коли Тетяна прийняла свою дитину та перестала намагатись її робити такою, «як усі діти».
– Вона – особлива, у Ангеліни інше світосприйняття, погляди на життя, все, що ми зробили – це дали їй можливість бути собою, при цьому розвиваючи таланти та схильності. Донька – працелюбна, весела, добра, талановита, вміє приймати осмислені рішення, самостійна, її люблять вчителі і однокласники, її прийняли, хоча початок нашої освіти був далеко не райдужний. Мені приємно, що наша дитина не сидить вдома, а є активною у соціальному житті: вистави, заняття кудо і фортепіано, участь у конкурсах краси і талантів не лише у нашій області, а й в Україні та за кордоном. Наша родина щаслива, коли щаслива наша донька – ми обов’язково підтримуємо її у всіх починаннях і не змушуємо робити те, до чого «не лежить» її душа. Ось секрет нашого успіху і виховання, який часто запитують нас оточуючі.
У родині Цюпенків сім років тому з’явився чудовий хлопчик Владислав, братик Ангеліни. Батьки Анатолій і Тетяна старанно намагаються приділити час обом дітям, аби жоден з них не відчував браку любові.
– За численними заняттями і конкурсами Ангеліни слідкуємо, щоб син не відчував себе обділеним нашою увагою. Зараз Владик займається футболом, шахами, також йому подобається займатись моделінгом, з Ангелінкою вони неодноразово брали участь у показах та проектах вінницьких дизайнерів. Вони люблять одне одного, хоча, звичайно, без сварок, як і між кожними дітьми, не обходиться, — розповідає Тетяна Цюпенко про стосунки своїх дітей.
Попри страшенну зайнятість Тетяна кілька років тому зуміла разом з однодумцями створити громадську організацію «Спільний шлях», яка займається проблемами і питаннями дітей з інвалідністю у Хмільнику. На рахунку організації — численні добрі справи, розвиток і згуртування сімей, де ростуть діти з інвалідністю, захист прав цих родин і розвиток діток. Зараз Тетяна вирішила зняти з себе повноваження голови громадської організації, каже, що дуже бракує часу на родину, проте залишається в правлінні «Спільного шляху» і працюватиме там надалі.
Часи, коли сім’я Цюпенків намагалась уникати спілкування, далеко позаду, хоча жінка каже, що й досі її чоловік та діти – ті, з якими у них особливий світ, де їм комфортно разом і ніхто так не зрозуміє один одного, як вони. Таня відверто каже, що не любить і не хоче давати нікому жодних порад, бо у кожного свій шлях, проте дещо таки додає. Жінка щиро просить батьків усіх на світі діток (здорових чи з інвалідністю) не кидати напризволяще своїх дітей, піклуватись про них і головне – вірити в них, тоді все буде добре.
Зараз дівчинці 15 років. Ангеліна мріє стати перукарем, а її віддана та любляча мама уже думає, як зробити так, щоб її доня мала шанс на реалізацію своєї мрії і чи буде громадськість невеличкого містечка готовою прийняти послуги перукаря з синдромом Дауна. Світ знає добрих, привітних, неймовірно талановитих «сонячних» людей, які вчаться, викладають психологію, працюють у сфері обслуговування. Це є у багатьох розвинених країнах світу, наші діти сонця – нічим не гірші, та наскільки світ і оточення буде привітним до них? Я вірю в людей і їхні добрі душі, тому обов’язково залюбки прийду до перукаря Ангеліни Цюпенко в майбутньому і сподіваюсь, що побачу там нічогеньку чергу клієнтів. Чи не так, друзі?
Наталя Міщук