Родина Романових евакуювалася з Костянтинівки, а Олександр з Торецька. Усі вони змушені були їхати з рідних міст, рятуючись від обстрілів і намагаючись зберегти життя. В умовах війни маломобільні люди потребують притулку та постійного медичного догляду. Єдина їхня можливість евакуюватися — звернутися по допомогу. З 24 лютого 2022 року команда благодійного фонду «Восток SOS» евакуювала 34,5 тисяч українців зі східних регіонів, з них 3500 — маломобільні люди.
Ми їхали з Костянтинівки, аби врятувати життя мого сина
Євген і його мати, пані Антоніна, приїхали до Дніпра наприкінці червня 2022 з Костянтинівки. У 2021 році Євген занедужав, все вказувало на інсульт: відчував слабкість, нестерпний головний біль, відмовила ліва рука, а згодом і нога. До хвороби він працював на складі.
Після огляду невролог направив чоловіка до Краматорська задля ретельного обстеження. Лікарі діагностували пухлину мозку.
«Чесно скажу: жити не хотілося. Якби не мама, мене б уже не було, закопали би десь давно», — зізнається чоловік.
Євгена дратувало, що він прикутий до ліжка. Він не звик, аби йому допомагали в побутових справах, адже раніше він рубав дрова, займався спортом і любив робити ранкову зарядку.
Антоніна і Євген Романови / Автор: “Восток СОС”
«Все пішло шкереберть, у мене було дві ноги та дві руки, а тепер лише половина», — каже чоловік.
Пані Антоніна до пенсії працювала бухгалтеркою. Зараз їй 87, вона зібрана та спокійна. Коли згадує про дім, який довелося залишити, плаче.
«Додому дуже хочеться, кому ж не хочеться. Це ж усе наше життя. Я б ніколи не евакуювалася, якби не син і його хвороба», — каже жінка.
У рідній Костянтинівці залишатися в такому стані було вкрай ризиковано. Ворог обстріляв снарядами все — від житлових будинків до лікарень і шкіл. Антоніна пригадує, що у травні в місті не було жодного медика.
«Син після операції, йому потрібно змінювати лікування, а ми не знаємо куди бігти та кого благати», — пригадує пані Антоніна.
Тоді жінка поїхала до Краматорська, але тамтешні лікарі направили її з сином до Дніпра. Жінка не планувала залишатися в місті надовго, тож взяла лише найнеобхідніші речі. Після консультацій з онкологами почали курс лікування.
«Ми їхали в червні у тоненьких штанцях, у мене дві блузки, у Жені — дві футболки та дві пари шкарпеток», — розповідає пані Антоніна.
Вони прожили у Центрі для маломобільних більше чотирьох місяців, хоча за правилами мали перебувати там до п’яти днів. Там мама з сином отримали догляд, їжу та турботу. Увесь час Антоніна продовжувала шукати фахівців для Жені.
Це ж мій син. Більше в нього немає нікого. Я мушу його врятувати
За цей час у Євгена погіршився стан печінки через токсичні препарати, які він приймав 8 місяців поспіль. Пані Антоніна сумнівалася, чи погоджуватися на лікування у Німеччині, її лякала невизначеність. Прийняти рішення допомагав координатор благодійного фонду «Восток SOS» Ярослав.
«Коли нас внесли у списки на Німеччину, я зателефонувала Ярославу. Він сказав, що сам би поїхав. Я йому довірилася», — розповідає жінка.
Водночас «Восток SOS» вів переговори з німецьким урядом щодо можливості лікування переселенців із гарячих точок Донеччини. Складна логістика, підготовка документів і бюрократичні процедури гальмували процес. Втім, у вересні першу групу людей вдалося перевезти до Гамбурга та Мюнхена, тоді стало зрозуміло — шанс є.
«Онколог Жені теж сказав, що треба пробувати. Мене не лякає війна, головне — здоров’я сина. Як він переживе дорогу, що скажуть тамтешні лікарі… Оце мене непокоїть», — зізнається пані Антоніна.
Дім Романових досі цілий, туди навідується Оксана, сестра Євгена. Вона сумує за рідними, просить поки що не повертатися та хоче, аби брат вилікувався.
Родина Романових вдячна громадській організації «Океан Добра», Ользі Волковій і евакуаторам «Восток SOS». Перед поїздкою до Німеччини Євген дуже хвилювався, адже був втомлений від невпинного процесу лікування.
Виходить, що в мене своя війна. Війна з клятою пухлиною
Зараз родина перебуває у Брандербурзі, там Євген проходить обстеження та лікування.
Я ще дуже хочу побачити це життя
На початку серпня 2022 року 46-річний Олександр з Торецька опинився у Дніпрі, де 10 діб прожив у волонтерському центрі на вокзалі. Евакуюватися його вмовила мати. Чоловік з однією рукою та геть незрячий доглядав за собою самостійно.
Олександр евакуювався з Торецька / Автор: “Восток СОС”
«Мати записала мене на евакуацію без мого відома. Збирайся, каже. Я злився, не хотів їхати, адже мою хатину розберуть на дрова без мене!», — каже чоловік.
Свій 46-й день народження Саша зустрів у потязі зі Львова, в який потрапив випадково. У Львові на нього ніхто не чекав і насправді їхати не було куди. Чоловіка хтось переконав, що потяг їде до Кропивницького, лише в дорозі стало зрозуміло, що це не так.
Я розгубився, не знав що робити, куди приткнутися, як у Львові влаштуватися з трьома гривнями в кишені… Але не шкодую ні про що
У Дніпрі Олександр мешкає з серпня. У місто приїхав без паспорта, напередодні відніс його в рідному місті на вклейку фотографії, а за два дні до дня призначеного візиту паспортний стіл евакуювався.
«Я напевно якийсь “мічений”. То з документами халепа, то з потягом», — зізнається чоловік.
Новий документ і закордонний паспорт зробили у Дніпрі, допомогли працівники Центру тимчасового перебування людей з інвалідністю. Чоловік згодом зрозумів, що рішення евакуюватися було правильним, адже росіяни щоденно масивно обстрілювали його рідне місто.
Cаша впевнений, що окупанти намагалися пробити шлях до хімічного заводу, що розташований поруч із Торецьком.
«Вдома довбали добряче. Я сліпий, але на слух знав, з якого боку наші стріляють, а звідки русня», — згадує він.
У Дніпрі Олександра прийняли добре — поселили в центрі, годували та відправили до лікарів. У Торецьку лікарі повідомили, що в нього відшарування сітківки, а друге око в нього давно протезоване.
Медики сказали, що можна зробити операцію та відремонтувати око. Дуже хочу ще побачити це життя
У листопаді Олександр Федченко поїхав до Німеччини. Його медичні документи розглянули та знайшли можливість вилікувати око. Спочатку почуття чоловіка були сумбурними: чужа країна, скромна пенсія за інвалідністю. Олександр переживав за своє життя в чужій країні.
Чоловіка надихнув приклад людей, які поїхали до Німеччини раніше. Трансфер організували благодійники, серед яких і фонд «Восток SOS». Олександр зідзвонився з приятелями, які вже були там, і заспокоївся.
«У Німеччині мені спробують замінити кришталик і я буду бачити. Після операції я буду вести здоровий спосіб життя, крапка. І вивчу “путін капут!”», — посміхається чоловік.
Після лікування Саша планує повернутися. Каже, що завжди тягне додому, адже своя земля — наймиліша.
«За домівкою сумую. За котом своїм Тузіком. Десь вештається, а тільки покличеш: “Рудий!” — хмиз тріщить, котяра додому мчить. На мій голос йде», — каже Олександр.
Олександр не будує далеких планів, але дуже хоче вилікуватися і повернутися додому / Автор: “Восток СОС”
Чоловік наразі планів не будує, адже його пріоритет — бути вдома, доглядати за будинком і тваринами.
«Я майже сліпий і з однією рукою, а дрова пиляю так, неначе циркулярка! Сусіди дивувалися. Приїду з Німеччини — здивую знову. Був майже сліпий, а став майже зрячий!», — впевнено каже Саша.
Зараз чоловік перебуває у Німеччині під наглядом медичних фахівців.
***
З 24 лютого команда благодійного фонду Восток SOS евакуювала 34 500 українців зі східних регіонів. З них — понад 3000 тисячі маломобільних людей. Фонд надає всебічну правову та гуманітарну допомогу, сприяє психологічній адаптації та громадянській освіті.
Якщо ви хочете покинути прифронтові території або евакуювати ваших близьких, номери гарячої лінії благодійного фонду:
+38 099 311 53 36;
+38 099 311 53 02;
+38 099 710 48 72;
+38 099 311 53 14.