«Забирає руками біль»: у Чернівцях незрячий масажист лікує пацієнтів

21.02.2022

До 63-річного Георгія Клевчука приходять цілими сім’ями.

Невеличкий кабінет у дворику на вулиці Богдана Хмельницького. Застаю тут пана Володимира, в якого саме закінчився масаж.

– Георгій Кирилович став нашим сімейним масажистом. У нього золоті руки. Він ніби бачить ними й забирає людський біль. Я відвідав лише чотири сеанси, а почуваюся вже набагато краще, – запевнив чоловік. – Він призначив мені курс із десяти лікувальних масажів по 45-50 хвилин. Я ніби наново народжуюся: уже не так болить спина, майже не крутиться голова. До цього масажиста ходить і моя теща. Він поставив на ноги мою знайому, яка потрапила в ДТП і отримала важкі травми. Чоловік приніс її сюди на руках. А зараз вона живе повноцінним життям, працює.

“Професійно займався спортом”

Георгій Кирилович готувався до прийому наступного пацієнта. Високий, міцної спортивної статури. “Не вважаю себе людиною з інвалідністю. Не люблю, аби мене жаліли. Я такий, як й інші. У моїй біді ніхто не винен. Так сталося. Я ніколи ні в кого нічого не просив, не взяв жодної копійки допомоги. Сам на себе заробляв”, – каже чоловік.

Про ваду зору пан Георгій розповідає неохоче: “Я народився цілком здоровою дитиною. Професійно займався спортом. Кандидат у майстри спорту з вільної боротьби, п’ятиразовий чемпіон України із дзюдо. Ще у 45 років їздив на чемпіонат України серед спортсменів із вадами зору, перемагав. А потім довелося покинути спорт. Але колишні заняття досі допомагають мені підтримувати себе у формі. Хоча, можливо, саме вони призвели до втрати зору, оскільки це велике навантаження, постійні удари та падіння. Ще навчаючись на четвертому курсі в медучилищі, помітив, що почав гірше бачити у темряві. Зір поступово падав. І я ніби звикав до своєї незрячості. Після 40 років взагалі перестав бачити. Але я боєць за характером, тому продовжував жити нормальним життям. Вдома все роблю сам, майстрів ніколи не викликаю. Побудував дачу. Посадив сад.

“Працюю на результат”

У дитинстві Георгій мріяв стати музикантом, ходив до музичної школи. “Але тато сказав мені: “Це не професія. Треба йти вчитися на дохтора, щоби забезпечувати сім’ю”. Тоді я вирішив стати найкращою “медсестрою” з масажу, – усміхається чоловік. – Отримав вищу категорію. У моїй трудовій книжці лише один запис – обласний лікарсько-фізкультурний диспансер. Там я пропрацював 34 роки. А потім виявилося, що такий масажист, як я, вже не потрібен. Тому зайнявся приватною практикою. У людей, які мають проблеми із зором, чутливість і слух розвинуті краще. Можливо, тому я так відчуваю руками всі болячки своїх пацієнтів”.

У квітні буде вже 44 роки, як Георгій Кирилович працює масажистом.

– До мене приходять люди різного віку та професій: вчителі, поліціянти, професори, навіть священники. Найчастіше – з остеохондрозом, захворюваннями хребта та суглобів. Зверталися навіть після інсультів та з важкими травмами після ДТП. Останніми роками приходять ті, хто перехворів на коронавірус і має серйозні ускладнення,– розповів масажист. – Я працюю на результат, тому не набираю велику кількість людей. У день можу обслужити дев’ятьох пацієнтів. Тішуся, коли вдається допомогти.

Георгій Кирилович пишається своїми двома дітьми, тішиться чотирма внуками. “Донька Людмила захистила кандидатську дисертацію. Син Олег підприємець. Старша внучка Олександра – моя особлива гордість. Вона навчається в Сорбонні у Франції. Троє внуків ще ходять до школи. З дружиною Світланою ми прожили багато років, були щасливими. Коли її не стало, я дуже важко це пережив. Подолати страшну депресію мені допомогла Галина, яка була моїм студентським коханням. Через 40 років ми знову зустрілися. Зараз живемо разом. Я вдячний їй за розуміння і любов”, – говорить чоловік.

Надія Будна

«Молодий буковинець»