«Закохалася у його думки…»

«Закохалася у його думки…». сергій костюченко, лікарня, поранення, протез, реабілітація

Журналістка «ВЗ» зустрілася з 22-річним Сергієм Костюченком та його дружиною Юлією, які одружилися у київській лікарні

«Закохалася у його думки…». сергій костюченко, лікарня, поранення, протез, реабілітаціяСергій та Юлія планують відсвяткувати повноцінне весілля наступного року. Наразі воїн проходить реабілітацію. Фото автора

Вони познайомились у… мобільній грі. Протягом трьох років лише про гру й розмовляли. І навіть не помітили, як із часом їхнє захоплення іграми переросло у кохання… Це історія 22-річного військового з міста Коростеня (Житомирщина) Сергія Костюченка та 23-річної Юлії з Харкова. Після того, як Сергія поранили на фронті, у київській лікарні пара одружилася. Щоправда, спершу Сергій хотів припинити спілкування з коханою. Адже залишився без правої руки… Проте Юлія дала зрозуміти, що це не причина для розриву стосунків.

Сергій зараз проходить реабілітацію у На­ціональному реабілітаційному центрі «Не­зламні», що діє при Першому медоб’єднанні Львова.

— Я з багатодітної родини. Нас восьмеро у сім’ї, — розповідає Сергій, коли розпитую його про ди­тинство. У нього чотири сестри і три брати. Він — найстарший. — Мама все життя виховує дітей, а батько колись працював начальником охорони в банку, а потім відкрив цех, у якому виготовляв ме­блі. Ми з братами у дитинстві постійно там щось робили, допомагали батькові.

Коли закінчив школу, думав, як можу допомог­ти своїй сім’ї? І вивчився на барбера — чоловічого перукаря. Працював у барбер-шопі. А у 20 років підписав контракт із ЗСУ та вступив на службу до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Мріяв бути військовим, хоча у моїй родині військових більше немає. До служби в зоні ООС потрохи звикав, загартовувався. Щоправда, у повномасштабний наступ росіян не вірив…

— Поранення я отримав в районі Попасної Лу­ганської області, 29 травня, — веде далі Сергій. — У нас було завдання, ми йшли в контрнаступ. Ворог намагався взяти нас у кільце. Їх було надто бага­то, — і авіація, і артилерія… Прилетіло й мені. Міна впала ззаду, під ноги. Мені ще пощастило, якби міна була потужнішою, то мене би навіть не зна­йшли… Відчув, що все тіло заніміло, а найбільше — рука. Обернувся і побачив, що руки немає. Вже не міг нічого зробити, просто лежав і чекав. Повз проїжджала машина ЗСУ. Один із військовослуж­бовців мене побачив… Тільки тоді я розслабився і знепритомнів. Прокинувся наступного дня в лі­карні у Бахмуті, мені зробили операцію. Потім пе­ревезли у лікарню в Дніпрі. Звідти — до Києва.

— Сергію, ти хотів би мати біонічний про­тез?

— Мені запропонували протези на вибір. Той, що я обрав, коштує близько 40 тисяч євро. У ньо­му є 14 варіантів руху. Можна налаштувати, як бу­дуть згинатися пальці. Ним можна показувати жести, стискати руку у кулак. Протез уже виготов­ляють, має бути готовий через 2−3 тижні. Зараз ще проходжу реабілітацію лівої руки і лівої ноги. На лівій руці – нерви перебиті, треба працювати над рукою. Протеза бракує, але одягатися вже на­вчився. Налаштував себе так, що житиму повно­цінним життям.

Розпитую Юлю — де познайомилася зі Сергієм? Вона з Харкова, за кілька днів до війни закінчи­ла університет (міжнародне право). Вже знайшла роботу, але працювала лише три дні. Ситуація у Харкові ставала дедалі небезпечнішою, тож дове­лося поїхати з міста…

— Ми з Сергієм грали у мобільну гру. На нього випав рандомний вибір (усміхається. — Авт.).Три роки розмовляли лише про гру. А потім почали трішки більше спілкуватися, — каже Юлія. — Я на­віть не помітила, як усе закрутилося… Рік тому зу­стрілися вперше. Сергій вже тоді служив в армії. Його на кілька днів командир відпустив у Крама­торськ, і я до нього приїхала з Харкова. Вперше проходила блокпост. Переживала, щоб мене про­пустили… Пізніше ми з Сергієм час від часу бачи­лися, але переважно спілкувалися телефоном та через соцмережі. А цього року одружилися — у ки­ївській лікарні.

— Коли Сергія поранили, він думав розірва­ти стосунки…

— Товариш купив Сергію телефон, ми зідзвонилися. А через кілька днів я приїхала до нього у лі­карню. Весілля ми планували ще раніше, але ду­мали зробити його після війни. Але я вирішила, що саме зараз час нагадати, що я не змінила сво­го рішення. Тому запропонувала Сергію одружи­тися тепер. Ми розписалися у київській лікарні (я оформила усі документи в РАЦСі). Нам товари­ші подарували обручки. Утім, повноцінне весілля плануємо зробити вже наступного року.

— Ваше спілкування про мобільні ігри плав­но переросло у кохання…

— (Усміхається. — Авт.). Я закохалася не у зо­внішність (не знаю, як Сергій), а у думки людини. У те, як він ставиться до життя, до різних життєвих ситуацій, які у нього принципи. Нам би дуже хоті­лося повернутися до Харкова, там у нас кварти­ра. Але зараз це небезпечно. Дуже сумую за рід­ним містом…

А тим часом…

Святослав Іванюк, технік-протезист На­ціонального реабілітаційного Центру «Не­зламні» (Unbroken) розповів журналістці «ВЗ», що українські протезисти навчалися у Ні­меччині, а тому виготовляють якісні протези (використовують німецькі комплектуючі та ма­теріали).

— До кожного пацієнта у нас індивідуальний під­хід, — каже пан Святослав. — Якщо людина стар­ша за 60 років, їй багатофункціональний протез не потрібний. Молодші пацієнти швидше освою­ють усі налаштування (протез підключається до телефону). Але задля нормального протезування у пацієнта має бути збережена хоча би частково м’язова структура.

Біонічні протези — чутливіші. Бояться води, пилу, морозу, спеки. Механіка добра тим, що не ла­мається (максимально проста). Сергій — вольовий хлопець. Поставив собі мету і до неї рухається. Він хоче мати більш функціональний протез.

Якщо пацієнт протезувався за кордоном, нам було би важко корегувати його протез у разі по­треби. Трапляється, людина схудла, і протез уже не сидить так, як треба… Часто пацієнти змуше­ні знову їхати за кордон, у ту саму клініку. Або, на­приклад, зламалася якась деталь (скажімо, колі­но), а в Україні такої деталі немає.

Центр «Незламні» разом з благодійною плат­формою dobro.ua розпочали збір коштів для лю­дей, яким потрібні протези. Мета проєкту — при­дбати 50 біонічних протезів для військових та цивільних, дорослих і дітей. До цієї допомоги мо­жуть долучитися усі небайдужі.

Сюзанна Бобкова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*