«Закохалася у його думки…»

Журналістка «ВЗ» зустрілася з 22-річним Сергієм Костюченком та його дружиною Юлією, які одружилися у київській лікарні

Сергій та Юлія планують відсвяткувати повноцінне весілля наступного року. Наразі воїн проходить реабілітацію. Фото автора

Вони познайомились у… мобільній грі. Протягом трьох років лише про гру й розмовляли. І навіть не помітили, як із часом їхнє захоплення іграми переросло у кохання… Це історія 22-річного військового з міста Коростеня (Житомирщина) Сергія Костюченка та 23-річної Юлії з Харкова. Після того, як Сергія поранили на фронті, у київській лікарні пара одружилася. Щоправда, спершу Сергій хотів припинити спілкування з коханою. Адже залишився без правої руки… Проте Юлія дала зрозуміти, що це не причина для розриву стосунків.

Сергій зараз проходить реабілітацію у На­ціональному реабілітаційному центрі «Не­зламні», що діє при Першому медоб’єднанні Львова.

— Я з багатодітної родини. Нас восьмеро у сім’ї, — розповідає Сергій, коли розпитую його про ди­тинство. У нього чотири сестри і три брати. Він — найстарший. — Мама все життя виховує дітей, а батько колись працював начальником охорони в банку, а потім відкрив цех, у якому виготовляв ме­блі. Ми з братами у дитинстві постійно там щось робили, допомагали батькові.

Коли закінчив школу, думав, як можу допомог­ти своїй сім’ї? І вивчився на барбера — чоловічого перукаря. Працював у барбер-шопі. А у 20 років підписав контракт із ЗСУ та вступив на службу до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Мріяв бути військовим, хоча у моїй родині військових більше немає. До служби в зоні ООС потрохи звикав, загартовувався. Щоправда, у повномасштабний наступ росіян не вірив…

— Поранення я отримав в районі Попасної Лу­ганської області, 29 травня, — веде далі Сергій. — У нас було завдання, ми йшли в контрнаступ. Ворог намагався взяти нас у кільце. Їх було надто бага­то, — і авіація, і артилерія… Прилетіло й мені. Міна впала ззаду, під ноги. Мені ще пощастило, якби міна була потужнішою, то мене би навіть не зна­йшли… Відчув, що все тіло заніміло, а найбільше — рука. Обернувся і побачив, що руки немає. Вже не міг нічого зробити, просто лежав і чекав. Повз проїжджала машина ЗСУ. Один із військовослуж­бовців мене побачив… Тільки тоді я розслабився і знепритомнів. Прокинувся наступного дня в лі­карні у Бахмуті, мені зробили операцію. Потім пе­ревезли у лікарню в Дніпрі. Звідти — до Києва.

— Сергію, ти хотів би мати біонічний про­тез?

— Мені запропонували протези на вибір. Той, що я обрав, коштує близько 40 тисяч євро. У ньо­му є 14 варіантів руху. Можна налаштувати, як бу­дуть згинатися пальці. Ним можна показувати жести, стискати руку у кулак. Протез уже виготов­ляють, має бути готовий через 2−3 тижні. Зараз ще проходжу реабілітацію лівої руки і лівої ноги. На лівій руці – нерви перебиті, треба працювати над рукою. Протеза бракує, але одягатися вже на­вчився. Налаштував себе так, що житиму повно­цінним життям.

Розпитую Юлю — де познайомилася зі Сергієм? Вона з Харкова, за кілька днів до війни закінчи­ла університет (міжнародне право). Вже знайшла роботу, але працювала лише три дні. Ситуація у Харкові ставала дедалі небезпечнішою, тож дове­лося поїхати з міста…

— Ми з Сергієм грали у мобільну гру. На нього випав рандомний вибір (усміхається. — Авт.).Три роки розмовляли лише про гру. А потім почали трішки більше спілкуватися, — каже Юлія. — Я на­віть не помітила, як усе закрутилося… Рік тому зу­стрілися вперше. Сергій вже тоді служив в армії. Його на кілька днів командир відпустив у Крама­торськ, і я до нього приїхала з Харкова. Вперше проходила блокпост. Переживала, щоб мене про­пустили… Пізніше ми з Сергієм час від часу бачи­лися, але переважно спілкувалися телефоном та через соцмережі. А цього року одружилися — у ки­ївській лікарні.

— Коли Сергія поранили, він думав розірва­ти стосунки…

— Товариш купив Сергію телефон, ми зідзвонилися. А через кілька днів я приїхала до нього у лі­карню. Весілля ми планували ще раніше, але ду­мали зробити його після війни. Але я вирішила, що саме зараз час нагадати, що я не змінила сво­го рішення. Тому запропонувала Сергію одружи­тися тепер. Ми розписалися у київській лікарні (я оформила усі документи в РАЦСі). Нам товари­ші подарували обручки. Утім, повноцінне весілля плануємо зробити вже наступного року.

— Ваше спілкування про мобільні ігри плав­но переросло у кохання…

— (Усміхається. — Авт.). Я закохалася не у зо­внішність (не знаю, як Сергій), а у думки людини. У те, як він ставиться до життя, до різних життєвих ситуацій, які у нього принципи. Нам би дуже хоті­лося повернутися до Харкова, там у нас кварти­ра. Але зараз це небезпечно. Дуже сумую за рід­ним містом…

А тим часом…

Святослав Іванюк, технік-протезист На­ціонального реабілітаційного Центру «Не­зламні» (Unbroken) розповів журналістці «ВЗ», що українські протезисти навчалися у Ні­меччині, а тому виготовляють якісні протези (використовують німецькі комплектуючі та ма­теріали).

— До кожного пацієнта у нас індивідуальний під­хід, — каже пан Святослав. — Якщо людина стар­ша за 60 років, їй багатофункціональний протез не потрібний. Молодші пацієнти швидше освою­ють усі налаштування (протез підключається до телефону). Але задля нормального протезування у пацієнта має бути збережена хоча би частково м’язова структура.

Біонічні протези — чутливіші. Бояться води, пилу, морозу, спеки. Механіка добра тим, що не ла­мається (максимально проста). Сергій — вольовий хлопець. Поставив собі мету і до неї рухається. Він хоче мати більш функціональний протез.

Якщо пацієнт протезувався за кордоном, нам було би важко корегувати його протез у разі по­треби. Трапляється, людина схудла, і протез уже не сидить так, як треба… Часто пацієнти змуше­ні знову їхати за кордон, у ту саму клініку. Або, на­приклад, зламалася якась деталь (скажімо, колі­но), а в Україні такої деталі немає.

Центр «Незламні» разом з благодійною плат­формою dobro.ua розпочали збір коштів для лю­дей, яким потрібні протези. Мета проєкту — при­дбати 50 біонічних протезів для військових та цивільних, дорослих і дітей. До цієї допомоги мо­жуть долучитися усі небайдужі.

Сюзанна Бобкова