— Навчальний день починається з того, що привозимо сина до школи на машині. Кошти на підвіз виділяє міська влада за моєю заявою, інвалідним візком користуємося, тільки коли їздимо на реабілітацію до Чернігова у центр «Відродження». Спеціально для Діми біля сходів у вестибюлі гімназії зробили металевий поручень. Коли йдемо, тримається за цього, щоб легше було підніматися. Його клас — на першому поверсі, — розповідає 33-річна Ірина Терещенко, мати близнюків. Кожна дитина з обмеженими фізичними можливостями може навчатися у будь-якій школі. Ця освіта називається інклюзивною. Торік по області вчилося 116 таких діток, у 2012 році — лише один, а цьогоріч — вже 140. Віддати дитя у школу чи хай додому учителі приходять — кожна сім’я вирішує сама. Важливе рішення прийняла і сім’я Терещенків з Мени. їх Діма вже шостий рік відвідує гімназію.
Ірина Терещенко з сином Дмитром
Дімі операція допомогла
Про цю родину «Вісник Ч» писав 2009 року. Брати-близнюки Дмитрик і Дениско народилися недоношеними. Першим на світ з’явився Діма з вагою 1800 грамів, а через десять хвилин — Денис, 1760 грамів. Хлопчики були слабенькі. Наступного дня Денискові зробили штучну вентиляцію легень. Діма дихав через кисневу маску. Вони лежали у кувезах. Потім їх перевели у відділення патології новонароджених обласної дитячої лікарні.
Через два місяці Ірина з Дмитриком повернулися додому, а Денис залишився у відділенні інтенсивної терапії. У нього почала збільшуватися голова. До Київського інституту нейрохірургії внуча повезла бабуся Раїса Віталіївна. Йому зробили операцію по шунтовиведенню рідини з мозку.
Минав час, а проблем не меншало. Дімі діагностували спастичний нижній парапарез (не міг випрямляти ніжки), а Денискові — тетрапарез ручки і ніжки. Ні сидіти, ні стояти він не міг. Діма розвивався швидко. У рік сказав «мама». Денис тільки на третьому році вимовив перші слова. А потім стався напад: судоми, блювота. Лікарі ніяк не могли зрозуміти, що з дитиною. Згодом хлоп’я перестало реагувати на світло. У Києві діагностували відшарування сітківки правого ока і деструкцію скловидного тіла лівого. Були і ще проблеми.
У газеті «Факти» Терещенки прочитали, що до Сум приїздять хірурги з Тульського інституту клінічної реабілітації ім. В. Ульзібата (Росія), які роблять операції хворим на дитячий церебральний параліч та з іншими проблемами опорно-рухової системи. Зазначалося, що операції треба проводити у віці 3-5 років. А хлопчикам уже йшов п’ятий.
На операції близнюкам потрібно було 1700 доларів. Гроші виділив Іван Куровський, на той час голова обласної організації відомої партії, народний депутат. Дімі зробили дві операції. Після них він зміг не тільки розгинати ніжки, а й ставати повністю на ступні. До цього стояв лише на носочках. Лікування Дениса не дало бажаних результатів. Він лежить удома.
«Добре, що вивчилась. Тато наполіг»
— Усе почалося з того, що я повела сина ще у дошкільному віці у Центр дитячої та юнацької творчості до студії «Світлячок». Щоб звикав серед діток, — продовжує Ірина. — Заняття проходили двічі на тиждень. Діти малювали, ліпили і т. д. І Дімка старався разом з ними. А потім пішов до першого класу до Віри Михайлівни Занеси. Це був 2012 рік. Перед цим я багато радилася з директором і педагогами. Адже тоді ще не було введено інклюзивної освіти на рівні закону.
Похід до школи син сприйняв добре. Бо у класі були дітки, з якими він займався у «Світлячку».
Я привозила дитину, садила за парту, а сама чекала у коридорі під дверима. На перервах водила його до туалету тощо. Я закінчила Новгород-Сіверське училище за спеціальністю «Медсестра». І працювала лаборантом у Менській районній лікарні до самого виходу в декрет. На той час нині покійний тато, — при згадці про нього жінка витирає сльози, — наполіг, щоб я ще й отримала вищу освіту. Пішла вчитися до Ніжинського державного університету імені Гоголя на учителя біології. Тоді думала: ну, нащо той диплом, він мені ніколи не знадобиться. Тато стояв на своєму. У 2008-ому я закінчила університет.
Коли у 2013 році ввели інклюзивну освіту, з’явилася можливість влаштуватися асистентом учителя на півставки. Освіта педагога у мене вже була. Як і передбачає закон. Мій робочий день залежить від того, скільки уроків у сина. Я поряд з ним на заняттях.
Суть роботи асистента — допомагати учню. Права рука у Діми через хворобу слабша, тому він пише лівою. Виходить повільніше. Якщо не встигає на диктанті чи ще щось записати, я собі пишу, а тоді він вже переписує. Питає, як перенести слово і т. д. Коли на математиці діти роблять кілька номерів, то він — лише перше чи друге завдання з номера. Щоб йому було легше, вчителі готують спеціальні картки, в яких треба вибрати правильну відповідь на питання. Це як тести.
У нас клас із поглибленим вивченням іноземних мов: англійської та німецької. Англійську я вчила у школі — можу сину пояснити, німецьку опановуємо разом.
— Ірино Володимирівно, діти-інваліди зазвичай навчаються за індивідуальною програмою?
— Дмитро — за загальною, як всі учні у класі. Звільнений лише від фізкультури і трудового навчання.
— Які предмети любить Дмитро, які у нього оцінки?
— Він наполегливий. Усні домашні завдання виконує сам. Ми накупили додому енциклопедій. Сину подобається комп’ютер. Письмові завдання доводиться робити разом. Оцінки різні: є і «7», і «8», і «9», і «10». Іноді мені здається, що викладачі десь його трішки жаліють.
Інклюзивна освіта — це не тільки уроки. Це комплекс. У нього є шість занять на тиждень корекційно-розвиткових (замість годин фізкультури та трудового навчання). Заняття з психологом. Там він робить тести, відповідає на запитання анкети і т. д. Я на них не ходжу, щоб не заважати сину розкриватися. Аби він не дивився у мій бік, так чи не так відповів. С заняття з Л ФК [лікувальна фізкультура), їх проводить інструктор за спеціальною програмою. Визначає, коли займатися з гирями, коли — з м’ячем. Адже для Діми навантаження не завжди підходять. Перехідний вік — буває, скаче тиск.
Не ображають
— Діти Діму не ображають? (Згадала історію Тетяни Єгорової, героїні наших публікацій. У неї ДЦП. Її дражнили, розкидали їй зошити і книжки. Через це вона ке хотіла ходити до школи).
— Син почувається таким, як усі. І діти сприймають його добре. Тільки коли у школі з’являються нові учні, вони підходять до мене, питають: а чому він так ходить? Коли коридорами з ним ходжу, він тримає мене під руку. Буває, що між собою говорять про нього. Але щоб хтось тицяв пальцем — ніколи.
Однокласники підтримують. Якось вони ходили у кафе і його запросили. Я сказала: «Сину, ми тебе підвеземо, а там будеш сам». Йому не було боязко. Навпаки, дуже сподобалося. Дівчатка оточили його увагою.
По класу він пересувається, тримаючись за меблі. Сидить на першій парті біля входу.
— Ми стараємося, щоб особливим дітям у нас було комфортно, — говорить 49-річна Ніна Котченко, заступник директора з навчально-виховної роботи Менської районної гімназії (до її обов’язків входять і організація та моніторинг інклюзивної освіти). — У нас семеро таких учнів. Четверо з них — на індивідуальному навчанні. Про інших батьків-асистентів учителів ми нічого не чули. У нас ще є педагоги-асистенти для інших особливих учнів. Запрошують нас на тренінги. Звертаються за досвідом. Адже це не тільки організація навчального процесу, а специфічна документація, супровід.
Інклюзивна освіта — це надання рівних можливостей дітям з особливими потребами. По закінченні гімназії вони отримають такі ж атестати, як і інші учні. Рекомендації на навчання дає спеціальна комісія.
— Батькам я раджу: хай не бояться віддавати дітей до школи, — говорить Ірина Терещенко. — Бо це і соціалізація, і практика спілкування у колективі. Нові знайомства. Якби ми були на індивідуальному навчанні, такого розвитку, як нині, у сина не було б. Не було б і друзів у нього. Він був би закритим.
Ми з сином багато дивимося і читаємо історій успіху людей з обмеженими можливостями. І я налаштовую його на позитив. Кажу, що він колись одружиться, говоримо про мрії. Діма пробував робити салат з крабовими паличками. Сам приготував — сам і з’їв.
— Ірино, роки минуть, Дмитро закінчить школу. У вас уже буде значний досвід, чи залишитеся асистентом вчителя у школі і допомагатимете іншим дітям?
— Поки що над цим не задумувалася.
Йдемо до класу. Коли Дмитро сидить за партою, він нічим не відрізняється від однокласників. Тільки коли встає і йде, тримаючись за столи чи руки матері, видно трішки зігнуті в колінах ноги.
— Діма, які предмети подобаються? — питаю.
— Усі. Я люблю навчатися, — відповідає усміхаючись.
— Можна ще покращити стан Дмитра якоюсь операцією? — питаю у матері.
— Поки що ми двічі на рік їздимо на процедури у центр «Відродження». Регулярно робимо масаж. Хоча і маю спеціальність масажиста ще з училища, сама не беруся. Про операцію мова не йде.
Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №39 (1638), 28 вересня 2017 року