Житель Тернопільщини у віці 22 роки втратив руку, але не втратив жагу до життя

Інвалідність. Які почуття викликає у нас це слово? Острах, співчуття, бажання уникнути навіть розмов на цю тему, роздратування, жаль, чи ще щось? Як ми звикли ставитись до осіб з інвалідністю? Що ми найперше бачимо: людину чи її каліцтво, несхожість на нас?

Історичне коріння цієї проблеми сягає в глибину тисячоліть. Суспільство, оточення, ми усі разом багато в чому відповідальні за подальшу долю людей з обмеженими можливостями. Великою мірою і моральний, і фізичний стан цих людей залежить від нашого ставлення, допомоги, розуміння їх проблем та потреб, надій і прагнень. Часом навіть слово підтримки, увага більше значить, аніж фінансова складова.

З цим чоловіком я почала спілкуватися, як то кажуть, з робочих питань. Володимир Ількович Дубиняк родом із села Сапогів Борщівського району, після закінчення школи здобув професію тракториста-машиніста і працював в рідному колгоспі. В 21 рік зустрів свою долю і разом з дружиною Любою створили міцну сім’ю. Але, як кажуть в народі, не так сталося як гадалося, життя вносить свої корективи.

Травень 1975 року став для чоловіка переломним. Виїхав у поле в теплий сонячний день трактором ДТ-74 проводити боронування і ніби нічого не віщувало біди. Вже після обіду трактор виходить з ладу. Володимир Ількович спокійно вийшов з кабіни оглянути свого залізного товариша, знайшовши поломку механізму, почав її ліквідовувати. Раптом трактор покотився, гусеничний палець чіпає його за руку.

В двадцять два роки чоловік зостався без правої руки. Біль тіла, біль душі. Молодий в розквіті сил, а кажуть – людина з інвалідністю. Та любов дружини не дає йому падати у відчай, вони разом проходять це випробування. Після тривалого лікування пан Володимир поступає на навчання в Бучацький сільськогосподарський технікум, отримавши професію агронома. Після закінчення навчання повертається в рідний колгосп, працює на різних роботах, які йому під силу.

Окрім підтримки дружини тримали в житті Володимира Ільковича і двоє чудових діток, які згодом народилися: красуня донечка та син-богатир. Жила сім’я дружно, в злагоді і любові, але доля направила родину будувати сімейне гніздо в Черкаську область. Вони виїздять на постійне місце проживання в смт. Пляківка Кам’янського району, влаштовуються на роботу за спеціальністю у ВАТ «Кам’янське», дружина теж працевлаштовується спеціалістом в галузі тваринництва. За деякий час у Володимира і Люби народився ще синочок.

Мають троє дітей – найбільше їх багатство. Батько знає і розповідає їм, як життя слухати. Прислухатися до себе і до тих, хто поруч. Бо життєві проблеми навчили його бути вдячним за кожен прожитий день.

Одного прекрасного серпневого ранку 2002 року цей чоловік з’явився на порозі Борщівського відділення Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (на той час була така назва відділення) – мужній, міцний чоловік. І відтоді почалося наше спілкування, яке триває до сьогоднішнього дня.

Пан Володимир приїхав з Черкаської області, щоб продовжити йому страхові виплати, спочатку він звертався до Фонду за місцем проживання, але йому сказали, що він повинен подати документи за місцем нещасного випадку. Підприємство, в якому стався нещасний випадок, надало необхідні документи. З того часу він одержує страхові виплати у Борщівському відділенні.

Зараз Володимир Ількович на заслуженому відпочинку разом з дружиною ведуть домашнє господарство, займається вихованням онуків, а їх вони мають четверо.

Наче розповіла все про добру людину, люблячого батька, прекрасного дідуся. Але ні, не все. До пана Володимира вже зверталися з Фонду з Черкаської області за місцем проживання, щоб його справу передали до них. Черговий телефонний дзвінок до мене, бо спілкуємося вже багато літ, як добрі друзі, і він, продовжуючи розповідь, каже: «Я не буду писати заяву, щоб мою особову справу передавали, я хочу з вами спілкуватися і чути голос рідного краю, де я народився».

Від таких слів очі опинились на мокрому місці. Чуйна, щира, доброї душі Людина – він не пропустив ні одного свята, чи це державне чи релігійне, щоб не привітати нас у відділенні. І ми телефонуємо, щоб дізнатися, як у нього справи, постійно турбуємося і виплатами, і його самопочуттям, розпитуємо про дітей та внуків. Я щиро вдячна долі, що дарує нам такі зустрічі з особливими, сильними духом людьми. І хочу побажати від усього колективу Борщівського відділення Володимиру Ільковичу здоров’я, довгого віку, благополуччя та удачі у всьому. Нехай Господь завжди оберігає його та родину.

О. Касараба, завідувачка сектору страхових виплат і матеріального забезпечення Борщівського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Тернопільській області

Реально