Юрій Гулько поділився, як живеться незрячим хмельничанам у рідному місті. Фото: автора
Історія молодого чоловіка про реальні проблеми, з якими стикаються люди, втративши зір, пише «Є».
Він повільно пересувається своїм будинком, обережно ступаючи сходами. Вивчивши кожну деталь вдома, впевнено почувається в темряві. Тепер не обов’язково все має лежати на своїх місцях. Надокучають хіба що дверцята в тумбочках, які випадково залишили відчиненими. Зараз Юрій може бавити свою дев’ятимісячну племінницю Софію, повзаючи з нею по підлозі чи тримаючи під час годування. Або ж пропилососити кімнату, щоправда, під наглядом, щоб не зачепити мамин вазон чи скляну вазу. Але все прийшло з часом…
Нині хмельничанину Юрієві Гулькові 32 роки. Повністю втратив зір він вісім років тому. Приблизно рік йому і його рідним знадобилося, щоб навчитися жити по-новому. Батьки з сестрою звикли завжди закривати за собою дверцята, підставляти стільці, щоб хлопець вчергове їх не перекинув і не вдарився. Пристосовувалися до всього, переживши на власному досвіді. Вже пізніше, років за п’ять після того, Юра пройде спеціальні курси в столиці, де йому детально роз’яснять всі тонкощі незрячого життя.
Важче було змиритися з дійсністю. Тривалий час він не виходив з дому, майже ні з ким не спілкувався. В голові лише: «Чому?», «За що?». Легше стало після проходження курсів реабілітацій в Києві, Карпатах, Вінниці. Там відчув, що такий не один. Знайшов собі нових друзів, які могли зрозуміти і підтримати його. Чоловік каже, що насправді звикається й донині. Попри поїздки на курси реабілітації, в рідному місті Хмельницькому вийти з білою тростиною йому соромно. І додає: «Хоча мене вже, напевно, і не впізнають на районі».
На практиці небагато хмельничан знають, що означає поняття «біла тростина».
Це могла б бути мотивуюча історія про молодого незрячого чоловіка, який, маючи дві вищих освіти, свідоцтво масажиста та реабілітолога, ламає стереотипи про людей з інвалідністю. Але життя буває надто складне і часом несправедливе. Тож це історія про реальні проблеми, з якими стикаються люди, втративши зір – відсутність роботи, нестача спілкування, непристосованість міста для незрячих та упереджене ставлення пересічних людей.
Долю змінила дитяча травма
Ми домовилися про розмову з Юрієм в нього вдома. Він мешкає разом зі своїми рідними у просторому будинку. Чоловік привітно зустрів мене, відкривши хвіртку на подвір’я. Осінній сонячний день, тож розміщуємося на садовій гойдалці. Поки знайомимося ближче, мама Юрія вже встигла запропонувати нам каву з солодощами та винести ковдру. З перших хвилин відчувається, що людина відкрита до спілкування, і внутрішня напруга швидко зникає.
Одразу ж запитую важливе уточнення, як коректно казати: незрячий чи сліпий? Адже в назвах багатьох державних установ вживається саме слово сліпий. «Краще кажи незрячий або ж людина з вадами зору. Сліпий — неприємно звучить», — пояснює співрозмовник.
Історія боротьби Юри за можливість бачити дуже болюча. Вона триває досі. В очікуванні чергової операції хлопець не втрачає віру повернути зір. Зізнається, що його хвороба набута внаслідок травми. «У дитячому садку мене кинули з гірки, я дуже сильно вдарився. До 13 років нормально розвивався, а далі почалися проблеми. У мене виникла глаукома, але лікарі поставили діагноз «кон’юнктивіт» і призначили краплі, які підвищують очний тиск. В результаті – четверта стадія глаукоми, коли око вилазить назовні. Після того я перестав бачити на ліве око», — згадує чоловік.
Звичайні побутові речі Юра навчився виконувати сам, але без допомоги рідних все ж часто не обійтися.
З правим оком ситуація була краща. Юра закінчив школу, навчався за спеціальністю «менеджмент» в університеті, отримав водійське посвідчення. Проблеми знову почалися в 20-річному віці. Медики ставили різні діагнози, які часто суперечили один одному. Тривале лікування, десятки операцій. Дипломну роботу захищав в університеті через два тижні після чергової операції. Це був 2012 рік.
Наступний рік знову почався з операцій. В серпні після чергового втручання Юра втратив зір повністю. Через рік його спробували відновити – «почистили» зіницю, забрали зайві судини, яких в рази більше, ніж в оці здорової людини. Але замість бажаного ефекту – темрява.
Знайти своє місце у світі
Будучи незрячим, Юра закінчив курси масажу. Йому запропонували місце масажиста в одному з центрів реабілітації. У штат мали оформити за кілька місяців після завершення стажування. Однак і після року безоплатної праці на роботу його не взяли.
«Спочатку було нормально. Через три місяці ставлення до мене відчутно змінилося, ще через пів року запитали, чому я туди ходжу. Спочатку допускали мене до людей, а потім лише інколи міг робити масаж працівникам. Були створені такі умови, що я не захотів туди ходити», — згадує він.
Процес пошуку роботи став безкінечним. Інколи роботодавці пропонують місце, проте лише фіктивно. «Тебе оформляють, але ти сидиш вдома. Тобі за це дають 1200 гривень – доплата до соціалки. Їм це вигідно, щоб на підприємстві рахувалася людина з інвалідністю. Але я шукаю справжню роботу. На біржі стояв, моє резюме, розміщене на сайтах пошуку роботи. Якось мені навіть зателефонували. Щоправда, виявилося, що вони не звернули увагу на мою групу інвалідності. Після того сказали, що перетелефонують. Вже другий рік пішов», — зізнається чоловік.
Знайти роботу незрячому в Хмельницькому вкрай важко.
Проживати своє життя лише в будинку, оточеному парканом, нестерпно, а вийти без супроводу в місто Юра не може. Каже, в нього є знайомі з такими ж вадами, які подорожують самотужки потягом по всій Україні, але таке не для нього.
«Я сам не виходжу. Важко себе пересилити – показатися з білою тростиною. Не люблю у когось на вулиці просити допомоги. Це психологічний бар’єр. Його можна подолати, якби був сенс, а його нема», — пояснює він.
Коло спілкування після хвороби у хлопця максимально звузилося. З «попереднього» життя залишилося кілька друзів, які створили власні сім’ї і мають тепер свої життєві турботи. Стосунки з товаришами, які з’явилися за час реабілітацій, переважно у форматі «онлайн». З особливим теплом він розповідає про поїздки до Вінниці. Каже, там інклюзія розвинена на значно вищому рівні. А в рідному місті немає середовища, де могли б вільно почуватися люди з інвалідністю.
Хоча чоловік є членом обласної спілки «Українського товариства сліпих», із колективом він не став близьким. Більшість учасників значно старші, тож інтереси через різницю у віці надто різняться. Щоправда, з кількома йому все ж вдалося «налагодити контакт» — з ними він ходив певний час в спортзал, де займався кросфітом. Після тренувань були традиційні посиденьки за горнятком кави, приємні розмови. Але з початком поширення коронавірусу заняття в залі завершились, і регулярні «виходи в люди», відповідно, теж.
Для незрячих навіть пандус може стати перешкодою
Є й інші причини, чому чоловік не виходить з дому без супроводу. На світлофорах мало озвучок, а тротуари з нерівностями не пристосовані для пересування незрячих. Крім того, проблеми створюють безпритульні собаки.
«Пандуси, які будують для людей на візках і матусь з колясками, теж стають перешкодою. Вони так зроблені, що ти йдеш і не розумієш, коли опинився на дорозі. Потрібні обмежувачі, щоб ми могли орієнтуватися», — пояснює чоловік.
Юра пересувається вздовж стін, або ж обережно вивчає ногою поверхню перед тим, як ступити.
За його словами, суспільство не навчене бути толерантним та не знайоме з поняттям «білої тростини». «Частина людей не сприймають таких, як я, чи мені подібних. У громадському транспорті мені декілька разів заявляли, що таким треба їздити на таксі, — каже Юра. — А ще люди не знають, що таке біла тростина. До прикладу, коли незрячий переходить дорогу, він має підняти тростину, і автомобілі мусять зупинитися. Знайомий чоловік так переходив дорогу, але машина не зупинилася і наїхала йому на ногу. Водій вийшов і почав ще й штовхати його. Поскаржитися на подібні ситуації на практиці нікуди».
Шанс є
Колись Юра гарно малював, був нумізматом і любив риболовлю. Після того як втратив зір, заняття для душі змінилися. Чоловік заново опанував комп’ютер та смартфон, користуючись спеціальними програмами. Він любить слухати романи, детективи, історичні аудіокниги. Інколи переслуховує фільми, які раніше бачив. Або ж, якщо це нова для нього кінострічка, хтось поруч пояснює, що відбувається.
Чоловік відчуває світло, а при знайомстві з людиною перш за все звертає увагу на голос. Каже, вже за кілька хвилин спілкування можна “побачити” людину. Чоловік готується до чергової поїздки в Вінницю на реабілітацію, а наступного року влітку збирається в спортивний табір для людей з інвалідністю в Карпатах. Однак найважливіша подія взимку – в Юри запланована операція на правому оці. Про очікувані результати він не береться говорити, але промовляє: шанс є.
Даша Пастернак