Михайло Павлов із Галича пройшов пекло війни двічі – спершу у 2014 році, коли брав участь у боях за Луганський аеропорт, а вдруге вже у 2022-му, коли після повномасштабного вторгнення знову став до лав захисників. У березні 2023-го важко поранений унаслідок ракетного обстрілу – нині Михайло втратив обидві ноги, але не втратив жаги до життя, мрій і віри в перемогу.
Про це інформує “Галка” з посиланням на Галицьку міську раду.
Михайло Павлов народився 12 травня 1993 року в Галичі. Навчався у першій школі, а згодом у Вищому професійному училищі №3 міста Івано-Франківська за спеціальністю різальника по дереву. Після училища проходив строкову службу.
“У 2013 році я служив у внутрішніх військах у Львові. Згодом це вже була Національна гвардія України, – згадує телефоном Михайло. – Мій перший бойовий виїзд був у 2014 році в Луганський аеропорт. Після його втрати в червні ми воювали в Дзержинську, Первомайську, Попасній. Були дуже важкі ближні бої у Слов’янську. Я тоді був старшим солдатом, стрільцем-кулеметником”.
У нього був ручний кулемет Калашникова 74 калібру. Така ж зброя була і у ворога – тоді збройне протистояння лише починалося. Із побратимів пам’ятає солдата Василя Мартинюка з Блюдників. Батальйон, сформований у Львові, складався переважно з хлопців із заходу України.
Михайло каже, що контактів із місцевими на Донбасі майже не було – більшість мали проросійські погляди. У 2014-му під час відступу з Дзержинська його КАМАЗ перекинувся, але обійшлось без серйозних травм. У 2015 році після демобілізації воїн повернувся додому.
У 2015–2017 роках Михайло очолював ГО “Галицьке районне об’єднання воїнів АТО”. Допомагав побратимам з документами, сам їздив на реабілітацію у Меджугор’є. До нього ГО очолював нині загиблий Герой Іван Філь, а після нього – Артур Пірус, який також загинув на війні.
Того ж 2015 року Михайло почав працювати на Галицькій рятувально-водолазній станції – там досі зберігається його робоче місце. Проте 24 лютого 2022-го все змінило.
“Ми з друзями з Галича пішли до військкомату. Нас було багато: Руслан Дутчак, Віталій Васильчук, Іван Вітовський, Богдан Крищук, Іван Мацькевич, Дмитро Філь, Богдан Юськевич, Андрій Макар… Ще двоє вже загинули – Іван Філь та Іван Юськевич. 27 лютого нас прикомандирували до 114 бригади тактичної авіації. Ми проходили злагодження, але батальйон на передову не поїхав – хлопців забирали частинами. Мене з Богданом Крищуком закинули до 35 бригади морської піхоти, яка 14 березня 2023 року вирушила в напрямку Мар’їнки”.
А вже 25 березня життя Михайла докорінно змінилося. Під час бойового виїзду у їхній “ХАММЕР” влучила протитанкова керована ракета. Машина загорілась разом із бійцями.
“Ще день ми виходили з оточення під артилерією та скидами з дронів. Потім – лікарня в Дніпрі, п’ять днів стабілізації. Далі – Київ, де лікували два місяці. У травні я опинився в Німеччині, де перебуваю досі. Тут мені провели низьку ампутацію обох ніг. Попереду ще дві операції на обгорілій руці, а потім – протезування. Закордонна медицина справді дуже технологічна”.
Нині Михайло багато спілкується через соцмережі з рідними та друзями, підтримує постійний зв’язок із військовою частиною.
“Сім’ї я ще не встиг створити. Мама померла 2 лютого 2022 року, перед самим повномасштабним вторгненням. Вдома мене чекають батько, брат, сестра, друзі. Дуже хочу повернутись на роботу – я люблю дайвінг. Пірнав у Дністрі, інших річках. Мрію про туристичний дайвінг у прозорих водах десь за кордоном. І ще – дуже хочу, щоб ця клята війна нарешті закінчилась. Щоб побратими повернулись живими, до своїх родин. Щоб Україна стала вільною, сильною та процвітаючою. Бо саме за це зараз гинуть найкращі наші сини й дочки”.
Зелінська Тетяна