Днями у Казахстані розгорівся резонансний скандал, пов’язаний з цькуванням з боку російських менеджерів та звільненням аутиста Алібека Каратай з мережі Burger King Kazakhstan. І хоча винуватцям вже вказали на двері, проте дана ситуація не лише показова для однієї країни чи аутистичної спільноти, а й близька для МГО «Дитина з майбутнім» та українського суспільства в цілому. І ось чому.
Спусковим гачком хвилі суспільного обурення став крик про допомогу мами Алібека – Жанат Каратай – у мережі Threads, де вона розказала про цькування її 27-річного сина на робочому місці з боку нових менеджерів Burger King – російських громадян-релокантів. Все це легко можна знайти у публічному просторі, але для вашої зручності і контексту ось деякі витяги з посту Жанат:
«Навіть не знаю, з чого почати. Я дуже зла, я майже розбита. Я збираю себе наново.
Моєму аутичному сину Алібеку зараз 27 років. У два роки ми вже розуміли, що щось не так. Він не говорив. Тоді навіть слів “аутизм” чи “затримка мовлення” майже не звучало.
Я залишила роботу і перспективну кар’єру в ІТ, щоб розібратися самій. Роки повного занурення в педагогіку та реабілітацію дали результат.
Він закінчив школу, навчався у коледжі, став скульптором, захопився анімацією з пластиліну. Працював у різних місцях і зрештою знайшов своє – кухар у Burger King.
Чотири роки стабільної роботи. Зарплата. Колектив. Понаднормові зміни. Плани на відпустку. Переведення між філіями. Це була спільна робота з адміністраторами та менеджерами.
Але після приходу нового регіонального керівника все змінилося. Почалося тихе цькування. Нам передали, що його змушують звільнитися.
Я збираюся з силами і відновлюю віру сина в людей. Порадьте, як жити, коли одна людина руйнує те, що будувалося роками».
Треба зауважити, що Жанат — не просто мама п’яти дітей, а відома в Казахстані експертка й коуч у сфері аутизму, якою вона стала, власне, через діагноз Алібека. І відома причому і в інших країнах, зокрема, й серед української аутистичної спільноти. Зокрема, до війни представники МГО «Дитина з майбутнім» з Жанат брали участь у спільних міжнародних професійних заходах, давали інтерв’ю для казахстанської аудиторії на її онлайн-платформі, обговорювали плани співпраці на майбутнє, які були перекреслені війною.
…Пост про Алібека викликав бурхливу реакцію у місцевих соцмережах, за лічені години перетворившись на вірусний. Підключилися інші медіа. У тисячах коментарів люди висловлювали свою солідарність Жанат та її сину, гнівно закликали до бойкоту місцевої Burger King, радили звертатися до американського головного офісу цієї мережі тощо. Очевидно, це стало неприємною несподіванкою для керівництва цієї компанії, проте ще одну несподіванку принесли коментатори, які обрушилися з нищівною критикою на менеджерів компанії, звинувачуючи їх у російському шовінізмі й зверхньому ставленні до місцевого населення. «Це не поодинокий випадок, – стверджують люди, – це відбувається часто» і наводять подібні приклади.
Очевидно, розуміючи, що ситуація може вийти далеко за межі піднятої теми, Міністерство праці та соціального захисту населення Казахстану повідомило, що територіальний департамент проводить перевірку і надасть правову оцінку цій ситуації.
Burger King Kazakhstan, своєю чергою, опублікував офіційну заяву, де наголосив на принципах рівних можливостей та інклюзивності, а потім повідомив, що два територіальні менеджери – Сергій та Анастасія – «більше не є працівниками компанії». Крім того, Burger King зв’язався з Жанат Каратай «з пропозицією конструктивного діалогу для обговорення подальших кроків та врегулювання ситуації».
Ми списалися з Жанат у соцмережах, висловивши свою підтримку від імені нашого МГО та впевненість, що їх родина вийде лише сильнішою з цієї ситуації. Ось її відповідь:
«Дякую, Інно за підтримку! Вона зараз особливо потрібна та важлива! Мій пост був написаний мною у розпачі, я вичерпала всі можливості здорової комунікації з новою командою менеджерів на чолі із Сергієм. А зараз коли весь народ Казахстану і навіть люди з інших країн підтримують і захищають Алібека, я дякую кожному, хто підтримує не тільки мого сина, але і всіх людей з особливими потребами, всіх, хто слабкий і беззахисний. Така реакція в соцмережах показала мені, що в нас справді інклюзивне суспільство! У нас є цей момент, щоб усім нам донести до всіх керівників компаній великих і маленьких, державних та приватних про те, що кожне людське життя важливе! Важливо не мовчати – наші діти є невід’ємною частиною нашого суспільства. Я сподіваюся, що у нового менеджменту знайдуться сили та розум, щоб урегулювати цю ситуацію. Я чекаю відповіді від компанії та публічних вибачень за булінг щодо мого сина».
Цю історію можна назвати типовою для демократичних країн зі свободою слова і неможливою для авторитарних з цензурою. І хоч вона ще триває, деякі корисні висновки з неї можна зробити вже:
1. Для багатьох людей будь-яка публічність – це страшно й некомфортно. Так, але це ефективний інструмент. І якщо на одних терезах лежатиме «ваш дискомфорт», а на других – «захист вашої дитини», що ви оберете? Питання могло би бути риторичним, але ми знаємо, що, на жаль, це не так. Тому історія Алібека – це яскравий приклад того, як публічність стає в пригоді, і привід задуматися й переглянути свої страхи.
2. Для Казахстану, України та інших цивілізованих країн ця історія є ще одним підтвердженням, що толерувати і терпіти будь-яку дискримінацію – це точно і аж ніяк не ставати толерантнішим. Це ставати слабким в очах гнобителя, незалежно від того, хто і ким він є. І що терпіти нападки на честь і свободу людини не можна. Має бути відсіч, бо це питання особистої гідності і соціальної безпеки.
3. Ця ситуація – ще один привід для нагадування, що такі ганебні поняття як булінг, ейблізм, цькування і дискримінація, десь більше, десь менше, але існують у кожному суспільстві і кожній нації, бо це частина людської природи. Їх носіями є, а цілями стають зовсім різні люди, але мета там завжди одна – принизити й зневажити. Завдання ж держави і суспільства – мінімізувати вплив і розповсюдження цих явищ, щоб зробити життя усіх громадян безпечним і комфортним.
4. А щодо проявів саме російського шовінізму, то казахи самі з цим розберуться як зі своєю внутрішньою справою. Українці вже давно склали щодо цього питання свою тверду позицію і вона відома в усьому світі.
Повторимо: ця несподівана історія – показова, напружена і ще не закінчена. Ми будемо слідкувати за її розвитком.
