Наприкінці січня 2026 року у Верховній Раді було зареєстровано проєкт нового Цивільного кодексу України. Довгоочікуваний документ мав би стати революційним для українського законодавства, знаменувати остаточну відмову від застарілих поглядів та радянських практик у різних аспектах цивільних відносин, а також закріпити європейські цінності поваги до прав людини, її гідності, свободи, рівності, демократії і верховенства права. Натомість підхід до рекодифікації* приватного права став цілковитим розчаруванням для громадянського суспільства та правозахисних організації зокрема. Про численні проблеми, дискримінаційні положення та антиправовий характер проєкту нового ЦК уже заявили спільнота ЛГБТК+, організації, які захищають права дітей та жінок та інші.
Громадська організація людей з інвалідністю Fight For Right не залишилися осторонь цих складних дискусій. Ми хочемо висвітлити ще одну проблему проєкту основного нормативно-правового акта цивільного законодавства – це “консервування” обмеженого трактування правосубʼєктності людей з інвалідністю.
Правосубʼєктність поза увагою громадськості
На відміну від оновленого сімейного законодавства, що виправдано і цілком обґрунтовано розбурхало українське суспільство спробами закріпити патріархальну модель сімейного права, приправлену відверто гетеронормативними поглядами та шокуючим репродуктивним редукціонізмом, виклад норм щодо правового статусу людей з інвалідністю не привносить подібних шокуючих революційних або ж регресивних змін.
Але саме в цьому і полягає проблема – проєкт нового ЦК не привносить нічого, щоб змінити морально і ціннісно застаріле ставлення до людей з інвалідністю, зокрема із психосоціальною та інтелектуальною інвалідністю, як до безвільних обʼєктів, а не субʼєктів права. Найбільше занепокоєння викликає зміст підрозділу “Фізичні особи” (Книга перша, Розділ ІІ, Підрозділ 1), в якому викладений та нормалізований порядок обмеження, позбавлення та поновлення цивільної дієздатності людей з інвалідністю.
За офіційними даними Нацсоцслужби, в Україні у 2023 році було понад 27,7 тис. повнолітніх людей, позбавлених дієздатності та 1,4 тис. людей, дієздатність яких була обмежена. За 2024 рік у судах першої інстанції розглянули 14 628 справ про позбавлення дієздатності, 384 про обмеження дієздатності та лише 59 про поновлення дієздатності.
Серед людей, які потрапляють в інституції, щорічно 30–40% – це люди, позбавлені дієздатності та дієздатність яких обмежена, тобто люди, яких позбавили вибору та примусово ізолювали.
Проєкт нового ЦК не пропонує жодних реальних змін для визнання правосубʼєктності та відновлення усієї повноти прав кількох десятків тисяч людей, а також уможливлює подібну долю для ще не однієї тисячі людей з інвалідністю, серед яких можуть опинитися також і ветерани й ветеранки. На практиці для цих десятків тисяч людей збереження чинного підходу до правосубʼєктності лише на основі медичного діагнозу означає втрату права і можливості орендувати або придбати собі житло, мати власні кошти і можливість зняти їх зі своєї банківської карти, відмовитися від небажаних медичних призначень або операції, укласти або розірвати шлюб, та навіть захистити приватність свого листування або телефонної розмови.
Чому “увічнення” чинного режиму правосубʼєктності є неприйнятним для України
Згідно із Загальним коментарем №1 Комітету ООН з прав людей з інвалідністю, поняття правосуб’єктності передбачає два ключові і нерозривні між собою компоненти: здатність людини бути власником або носієм прав – правоздатність, та здатність діяти у правовій сфері – дієздатність. В українському законодавстві відбулася підміна поняття правосубʼєктності на поняття правоздатності – здатності мати цивільні права та обов’язки (стаття 25 чинного Цивільного Кодексу України), що і призвело до закріплення дискримінаційної практики повного або часткового позбавлення цивільної дієздатності судом.
Отже, якщо держава повністю або частково на підставі інвалідності зазіхає на можливості людей мати права (правоздатність) і/або користуватися правами (дієздатність), то фактично вона порушує таким чином право на правосубʼєктність людини.
Чинний Цивільний кодекс, укладений ще у 2003 році, успадкував інститут недієздатності від Цивільного кодексу УРСР (1963 р.). Статті 30 та 36-42 узаконюють дискримінаційну практику обмеження чи позбавлення правосубʼєктності виключно на підставі медичного діагнозу, зокрема висновку судово-медичної експертизи, та розглядають правосуб’єктність як набуту характеристику, а не таку, якою володіє кожна людина від народження. ЦК 2003 року також не передбачає жодних можливостей для підтримки людини з психосоціальною інвалідністю в ухваленні рішень, залишаючи ці процеси в повній юрисдикції опікуна/піклувальника або органу опіки та піклування. Водночас підтримка в ухваленні рішень як будь-яка форма допомоги чи сприяння задля здійснення людиною окремих етапів процесу ухвалення рішення є одним із ключових положень і важливою вимогою Статті 12 Конвенції ООН.
Тож трактування правосубʼєктності у чинному ЦК та наявні механізми її позбавлення або обмеження є прямим порушенням Статті 12 Конвенції ООН про права людей з інвалідністю, що закріплює право кожної людини на визнання її правосубʼєктності:
“Держави-учасниці підтверджують, що люди з інвалідністю, де б вони не знаходилися, мають право на визнання їхньої правосуб’єктності. Держави-учасниці визнають, що люди з інвалідністю мають правосубʼєктність на рівні з іншими в усіх аспектах життя”.
Ба більше, практика позбавлення або обмеження дієздатності також суперечить національному законодавству України, а саме статтям 21, 24 та 55 Конституції України, які проголошують рівність у гідності, правах, свободі і доступі до судового захисту прав і свобод.
“Правосубʼєктність” у порядку денному євроінтеграційних процесів
Надією на якісні зміни у сфері визнання правосубʼєктності людей з інвалідністю став євроінтеграційний процес в Україні, оскільки питання відмови від інституту недієздатності стало частиною євроінтеграційних вимог. Зокрема, такі вимоги та рекомендації закладені в:
- нормах acquis ЄС**, важливим компонентом яких є Конвенція ООН про права людей з інвалідністю і її стаття 12 зокрема;
- програмі з допомоги Ukraine Facility, що передбачає проведення комплексу реформ деінституціоналізації, в межах яких відмова від інституту недієздатності та опіки є обовʼязковою;
- звітах про розширення за 2023–2025 роки, що вимагають змін задля забезпечення права на незалежне життя для людей з інвалідністю.
Попри чіткі вимоги Єврокомісії, які частково були відображені у Стратегії деінституціоналізацїі, проєкт нового Цивільного кодексу повністю зберігає дискримінаційні положення щодо позбавлення або обмеження правосубʼєктності людей з психосоціальною інвалідністю на підставі медичного діагнозу. Статті 36.1–2, 42.1–3, 43.1–5, 44.1–4, 45.1–3, 46.1–2, 46.1–4 проєкту нового ЦК майже дослівно цитують статті 30.1–2, 36.1–3, 37.1–5, 38.1–4, 39.1–3, 40.1–2, 41.1–4 чинного ЦК, зміни торкнулися лише структури речень, але аж ніяк не їхнього змісту.
Проєкт нового ЦК навіть не створює правової бази для механізму підтриманого ухвалення рішень, впровадити який Україна зобовʼязалася в межах Стратегії деінституціоналізації. В українському контексті без внесення змін до Цивільного кодексу та визнання невідʼємної правосубʼєктності людей з інвалідністю підтримка в ухваленні рішень не матиме юридичної сили. Відмова держави визнати правосубʼєктність людей з інвалідністю та внести відповідні зміни до ЦК також несе загрозу для процесу деінституціоналізації. Без забезпечення можливості для кожної людини користуватися всім спектром прав незалежне життя в громадах, що, по суті, є щоденною реалізацією різноманітних прав, ухвалення рішень і здійснення виборів, є абсолютно неможливими. Відповідно неможливою залишається і відмова від інституцій та їх ліквідація в перспективі.
Замість реальних змін – мімікрія
Єдина зміна в частині визнання правосубʼєктності людей з інвалідністю – це передбачення можливості для людини, яка позбавлена дієздатності або дієздатність якої була обмежена, звертатися до органів опіки і піклування, органів правопорядку, суду, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування тощо за захистом своїх цивільних прав та/або правомірних інтересів, зокрема порушених піклувальниками або опікуном (статті 43 та 47), а також самостійно подавати заяву про поновлення дієздатності (стаття 48).
Фактично ці “нововведення” можуть створити видимість формального виконання положень Хартії основних прав Європейського Союзу про доступ до правосуддя (стаття 47) та інших документів, що наголошують на забезпеченні рівних можливостей звернення до суду. Однак без ефективної системи підтримки в ухваленні рішень та ліквідації практики тотального контролю з боку опікуна/піклувальника або органу опіки та піклування ці зміни залишатимуться лише на папері та жодним чином не створюватимуть простору й умов для захисту своїх інтересів людьми з психосоціальною інвалідністю.
Ще однією частиною цих “змін” є включення прокурора та Уповноваженого ВРУ з прав людини до списку субʼєктів, які можуть ініціювати процес поновлення цивільної дієздатності поданням відповідної заяви. Таке повноваження, що передбачає певний формат ведення випадків та значну витрату ресурсів, створює додатковий обсяг робіт для органів, які вже мають широкий спектр повноважень і юрисдикції. І є ризик підриву ефективності їхньої діяльності з огляду на суттєве збільшення навантаження.
Невтішний “вирок” для проєкту нового ЦК
Отже в частині забезпечення прав людей з інвалідністю проєкт нового ЦК хоч і не вводить нових дискримінаційних положень, але твердо закріплює наявні неприпустимі положення в частині обмеження правосубʼєктності і позбавлення цілого спектру прав на основі медичного діагнозу. Це зводить нанівець усі попередні зусилля держави у сфері деінституціоналізації, розбудови доступності, формування безбарʼєрного суспільства, політики рівності та інклюзії. Адже збереження інституту недієздатності та опікунства унеможливлює незалежне життя, зберігає барʼєри (зокрема правові та інституційні), узаконює нерівність та призводить до виключення десятків тисяч людей з інвалідністю із суспільного, культурного, економічного та політичного життя країни.
Цей документ підсвічує прикру ситуацію, змінити яку правозахисна спільнота в Україні намагалась десятиліттями: держава все ще бачить лише медичний діагноз, а не людину, і “здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними”, а не особистість і її інтереси за ними.
Fight For Right вкотре звертає увагу, що для України виконання євроінтеграційних зобовʼязань у частині правового статусу людей з психосоціальною інвалідністю насамперед означає необхідність відмови від дискримінаційних положень у новому Цивільному кодексі України та практики позбавлення людини цивільної дієздатності на підставі психосоціальної чи інтелектуальної інвалідності. Ми наголошуємо на крайній необхідності переглянути цей законопроєкт та дослухатися до позицій громадськості, щоб зробити новий Цивільний кодекс прогресивним та таким, що відповідає міжнародним, зокрема євроінтеграційним зобовʼязанням України.
*Рекодифікація – це масштабне оновлення та зміна чинних кодексів або галузей законодавства, спрямовані на усунення застарілих норм, суперечностей приведення правової бази у відповідність до реалій
**Сукупність законодавства ЄС у різних сферах
Євгенія Булана, адвокаційна менеджерка організації Fight For Right
Більше про проблеми чинного в Україні підходу до правового статусу людей з інвалідністю, світові практики у відмові від інституту недієздатності та міжнародні стандарти підтримки в ухваленні рішень можна дізнатися у дослідженні Fight For Right та New Society Institute Режим правосуб’єктності в Україні: системний збій у забезпеченні прав людей з інвалідністю.