Тисячі українських військових сьогодні повертаються до цивільного життя після важких поранень. І перед суспільством постає важливий виклик — сформувати нову культуру спілкування: без жалю, незручних запитань та з гідністю. Саме цій темі був присвячений відкритий діалог “Як спілкуватися з військовими, які втратили кінцівки” на базі міжнародного центру протезування та відновлення MCOP Україна. Головна мета зустрічі — почути думку тих, хто пройшов через бойовий досвід та ампутацію, та разом напрацювати стандарти в комунікації з ветеранами та ветеранками.
У дискусії взяли участь понад 30 гостей та спікерів. Зокрема, ветеранська спільнота, представники медіа, державного сектора, громадських і благодійних організацій та українського бізнесу.
“Втрата кінцівки не означає втрату гідності ідентичності” — теза, що стала відправною точкою дискусії.
- Ветерани поділилися своїм баченням комунікації суспільства з людьми, які мають бойовий досвід. А також розповіли, про “червоні прапорці” у спілкуванні з цивільними.
- Фахівці MCOP Україна розповіли, як протезування допомагає повертати впевненість та гідність людям з ампутаціями.
- Представник від Українського ветеранського фонду Міністерства у справах ветеранів України поділився державними просвітницькими ініціативами, які вчать людей правильно спілкуватися з ветеранами та ветеранками.
- Представники медіа розповіли про принципи журналістської етики у висвітленні історій ветеранів. Також поділилися напрацюваннями у створенні редакційної політики, яка включає гідну та підтримуючу комунікацію з людьми, які мають бойовий досвід.
“Ветеран — це насамперед людина. З нами потрібно говорити, а не жаліти. Ми не “втрачене” покоління.” — з такими словами виступив голова ветеранського об’єднання “Ветеранський корпус” та ветеран Третього Армійського Корпусу Ян “МакГрегор” Клішаєв. Колишній військовий пояснює, що людина з бойовим досвідом — передусім людина, вона може мати поганий настрій і це не обов’язково має бути пов’язано з ПТСР. Так чи інакше спілкування з нею має будуватися на повазі та емпатії.
“Не треба опускати очі, коли ви бачите людину на протезі. Здебільшого, якщо ветеран ходить на протезі вулицею, він вже звик до ампутації. Йому не потрібні співчуття чи якась допомога”, – радить МакГрегор.
Під час відкритого діалогу ветерани також поділилися історіями з власного досвіду:
“Під час інтерв’ю для іноземного медіа журналістка мені поставила запитання: “Як ти почуваєшся після втрати кінцівки?” Це було не етично, я не знав, що відповісти.”
“Максимально дивне, що я чув від цивільних: “Навіщо ви показуєте протез? Ви хочете, щоб вас жаліли?” Ні, не хочу. Протез є частиною мого життя, і якщо ви його бачите – це точно не про намір його демонструвати.”
Юлія Василенко, головна фізична терапевтка МСОР Україна, вже понад три роки працює з ветеранами після ампутації. Фахівчиня каже, що втрата кінцівки часто відчувається пацієнтами як втрата власної ідентичності та неповноцінність. І протез дає можливість повернути це та знову почуватися незалежними.
“Найцікавіший момент – коли людина з ампутацією вперше після крісла колісного стає у паралельних брусах на висоту свого зросту. Для них це дуже важливий момент – він дає можливість розмовляти на рівні зі співрозмовником, дає опору та розуміння, що тепер ти можеш сам рухатися”, – пояснила фізична терапевтка.
Юлія також розповіла ситуацію, яку спостерігала поблизу госпіталя: військовий у кріслі колісному пив каву з товаришами, потім довго тримав в руках пустий стаканчик. За деякий час хтось з перехожих просто вирішив кинути йому гроші. “Пропонуючи гроші, ви можете образити ветерана. Адже він може мати роботу та фінансову стабільність. Це також стосується і ситуації, коли ви бачите, що людині на милицях чи на протезі складно спуститися сходами, чи перейти дорогу, — спершу ввічливо запитайте, чи потребує він допомоги”, — пояснила Юлія.
Стигми в суспільстві, що заважають ветеранам носити протез
Часто ветерани зіштовхуються з упередженою думкою людей або не бажанням приймати нову реальність яку принесла війна — тисячі людей з ампутаціями, з якими нам треба навчитися взаємодіяти. Фізична терапевтка МСОР Україна переконана, що стигми можна зруйнувати, якщо соціум бачитиме передусім людину та її особистість, а не її травму.
“Багато наших пацієнтів, які носять протез, соромляться бути “не такими як всі” і хочуть закрити протез або одягом, або косметичним кавером, що імітує кінцівку. Або ситуація в публічних місцях: наші хлопці часто їздять залізницею, проводять у потязі по 8-9 годин, не знімаючи протез, коли норма – до 2-3 год. Їм соромно робити це при людях, а вбиральні в потязі для таких потреб не пристосовані.”
Російська пропаганда – ворог номер один громадянського суспільства
В мережі ми часто бачимо, як розганяють тему “ухилянтів.” Або переповідають жахливі історії про ТЦК. Це робота російської пропаганди, яка створює ботів, які пишуть під виглядом українських ветеранів чи родичів мобілізованих. Мета — сформувати неправильні й викривлені наративи та поглибити прірву між ветеранами та цивільними.
“Це інформаційні “вкиди” російської пропаганди, щоб деморалізувати наше суспільство. Медіа керуються журналістською етикою та стандартами, а от соцмережі дають свободу поширення будуть якої інформації. Не всі люди, на жаль, перевіряють інформацію і можуть дати критичну оцінку прочитаному, й часто просто перепощують російські наративи ще з 2014 року”, — пояснює Олена Голуб, медіааналітикиня Інституту масової інформації, що з 2014 року висвітлює війну та пов’язані з нею наслідки.
Єдині принципи у спілкуванні з ветеранами
Культура спілкування формується, коли є єдина база, на яку можуть орієнтуватися громадянське суспільство, медіа, держустанови та бізнеси, які працевлаштовують ветеранів.
Для цього Український ветеранський фонд Міністерства у справах ветеранів України створив методичні рекомендації етичного спілкування з ветеранами та ветеранками. Про це на відкритій дискусії в MCOP Україна розповів Головний психолог Гарячої лінії кризової та юридичної підтримки Українського ветеранського фонду Міністерства у справах ветеранів Олександр Чаморосов:
“Спілкування з ветераном — це завжди діалог, у якому обидві сторони мають проявляти емпатію та повагу. Щоб такий діалог був можливим, ми вже маємо конкретні напрацювання спільної комунікації: розроблені брошури та рекомендації, які допомагають суспільству краще взаємодіяти з ветеранами та людьми, що пережили поранення й ампутації.”
Щоб висвітлювати історії ветеранів з гідністю, повагою та етикою, а також напрацьовувати спільні правила комунікації з ветеранами та про них, незалежне українське медіа Новини.LIVE розробили єдині редакційні принципи, якими керується команда журналістів.
“Наш головний принцип – не нашкодь. Ми розповідаємо про героя те, що він сам хоче розповісти – без перебільшень та клікбейтних заголовків”, — розповіла Олена Халік, головна редакторка Новини.LIVE
Як Клішаєв “МакГрегор”, який сам є ветераном війни та пережив ампутацію, переконаний: найдієвіший спосіб зруйнувати бар’єри між ветеранами та суспільством – це запрошувати самих ветеранів в офіси, на підприємства, у школи, щоб вони напряму розповідали про досвід та очікування від суспільства або ж роботодавця. “Врешті про ті ж появи ПТСР, якого так бояться цивільні”, — додав захисник.
За результатами спільного діалогу ми підготували 9 принципів, які відображають думки ветеранів та можуть стати корисним орієнтиром у спілкуванні з людьми, які втратили кінцівки внаслідок війни.
- Ветерани — це не втрачене покоління. Це люди з унікальним досвідом, який є ресурсом для суспільства — у бізнесі, громадському житті та відбудові країни.
- Ветерани — найкращі експерти у своєму досвіді. Щоб розуміти потреби ветерана чи розвіяти міфи — запросіть людину до відкритого та відвертого діалогу.
- Ветеран — це особистість, і спілкування з ним має базуватися на емпатії та взаємоповазі.
- Статус людини з інвалідністю не має бути визначальним фактором у спілкуванні з ветераном, який має ампутацію або іншу травму. Не вивчайте діагнози — акцентуйтеся на людині.
- Протез — це інструмент. Він повертає функціональність, але не робить “іншою”.
- Ветерани ходять з оголеним протезом не для того, щоб продемонструвати його чи викликати жалість. Протез – це частина їхнього життя.
- Повага навіть до незнайомців — це основа свідомого суспільства.
- Не треба опускати очі, коли ви бачите людину на протезі. Здебільшого, якщо ветеран ходить на протезі вулицею, він вже звик до ампутації. Йому не потрібні співчуття. Дивіться в очі і не створюйте бар’єрів.
- Сходити самостійно в магазин по хліб — це вже перемога для людей з ампутацією та доказ: я можу! Якщо ви бачите, що людині на милицях чи на протезі складно спуститися сходами, чи перейти дорогу, — спершу ввічливо запитайте, чи потребує він допомоги? Можливо, саме в цей момент він докладає максимум зусиль, щоб наблизитися до незалежності самотужки.
