Вінничанин з важкою формою ДЦП написав автобіографію про себе носом

34-річний вінничанин Артур Крупенко – унікальна людина. Через невдалі пологи, він інвалід на все життя. При народженні йому зламали хребет у двох місцях. Через це нього ДЦП 4-ї стадії. За життя чоловік так і не зробив жодного кроку. Самостійно пересуватися не може навіть на візку. Обслуговувати себе також. Та не зважаючи на це, Артур мріяв придбати собі ноутбук та навчитися працювати за ним. Мрію здійснив. За відкладені гроші з пенсії, придбав комп’ютер. Дуже швидко почав його використовувати. Розпочинав з текстів, які набирав носом. Написав біографічний опис про себе. Нині, активний користувач соціальних мереж. Має сотні підпищиків. Веде свою сторінку. Вінниця.info завітала в гості до диво-людини.

Кілька місяців тому Артур перевівся з Ладижинського будинку-інтернату для дітей інвалідів до Вінницького будинку-інтернату геріатричного профілю. Зустрічаємося у його кімнаті, яку розділяє ще з двома сусідами. Біля ліжка у вікна, він сидить на візку. Поряд волонтер Тетяна. Артур щиро посміхається, своїми рухами дає зрозуміти, він дуже радий зустрічі.

Артур пахне дорогим чоловічим парфюмом. Він намагається якомога чіткіше вимовити, що це йому подарували на день народження 22 червня.

«Ми якраз нещодавно його святкували. Було багато гостей. Ось ще повітряні кульки залишилися. Листівки. Про чоловічі духи Артур мріяв дуже давно. Коли їх подарували, дуже тішився», – пояснює волонтер Тетяна.

На питання про особисте життя, Артур відповідає то з посмішкою, то із сумом.

«Я – біомаса. Кому я потрібний…», – каже та замислено відвертається у бік.

Вже за кілька секунд збирається думками.

«Та я дуже дякую всім людям, які мене підтримують. Без них мені було б дуже важко», – посміхається.

Трагічна історія чоловіка розпочалась з перших секунд його народження. Акушерка, яка щойно почала практикувати, дістала плід невдало. В результаті – новонароджене немовля отримало найважчу форму ДЦП. Через інвалідність дитини, з родини пішов батько. У п’ятирічному віці мама віддала Артура до інтернату. Спочатку час від часу брала його додому. Але персонал порадив жінці цього більше не робити, адже хлопчик дуже важко переживав, що його знову і знову повертають у спецзаклад. Він хотів бути біля мами.

«Через кілька років у мами народилася дочка. Моя сестра. Вони інколи приходили мене провідати», – пригадує Артур.

Артур каже, ні на кого зла не тримає. Навчився прощати всіх, через кого колись сумував та не міг стримати сліз.

«З 2004 року притримують всіх постів. Молюся тричі на день. Буває, так собі подумаю, а що б я зробив, якби раптом трапилося диво, і я зміг ходити… я б побіг. Побіг до церкви…», – мрійливо дивиться у небо.

Здійснювати свої мрії цей чоловік вміє. Кілька років тому він захотів навчитися працювати за комп’ютером .

«Я відкладав гроші з кожної пенсії. І коли мені допомогли його купити, розробив свою систему роботи. Тексти набираю носом. Аби на татч-паді переміщати курсор та натискати командні кнопки, використовую ще підборіддя», – пояснює, просить увімкнути комп’ютер та демонструє свої навички.

Як і у Ладижинському інтернаті, у Артура у Вінниці багато друзів. Чоловік притягує до себе сотні людей своєю щирістю, добротою та відкритим серцем. Разом з волонтером Тетяною вони частенько виїздять на прогулянки у місто. Навідуються на мироприємства, які влаштовують у Вінниці. Артур веде активний спосіб життя. І хоч лікарі не прогнозують, що зможе колись зможе подолати свою хворобу, він мріє, та вірить, дива трапляються. Він дуже хоче побігти до церкви. Самостійно.

Текст автобіографії Артура Крупенко (не редагований):

«народився 1983-го 06-го 22-го о 4 00 раньку мама вагідніст зі мною перенела дуже добре коли лягла на пологовий стіл а там проходила практику донька професора Берозовського і вона приймала пологи а вона не опитна її акушерка просила давай я прийму а вона ні я сама прийму і прийняла як потягнула мене мама втратила свідомість пролежали в лікарні майже 3-и місяці в реанімації мама в одній а я в іншій виписали нас на мамін день народження 6-го вересня і почали мене возити по лікарнях і по всяким бабкам екстрасенсам щоб вилікувати тоді ще був тато він мамі допомагав за мною доглядати але його мама почала йому по вухах їздити почала говорити в тебе дитина каліка що люди будуть говорити будуть тикати на тебе пальцем і він нас кинув але все одно його дуже люблю хоч вже нема в живих в минулому році не стало возили кругом але марно було всі брали гроші і казали що через два тижні встану і таки не встав був в дома до двух років потім віддала в інтернати в перший то був в Тучильні якісь санаторій там мене христили дали імя Артемій то мамі сказали другий інтернат це був в стрижавці мама мене брала до дому і за одно возила до лікарів думала вилікує була надія але один лікар сказав мамі Галя маєш апельсиньку дай половину йому а половину собі не викидай гроші на вітер все одно ти йому нічим не допоможеш а коли привозила назад в інтернат то я дуже плакав хоч був ще малий розумів що коло мами краще тоді лікарка з інтерната сказала не брати мене до дому і мама перестала брати а просто стала приїжати до мене в інтернат але все одно плакав коли покидала мене і сумував там мене також мене хрстили але не знаю яке імя дали потім мене перевели сюди 1995-го 07-го 25-го тут теж христили 1996-му дали імя Андрій якось одного разу попросив одну санітарку написати мамі листа що хочу щоб мене взяла до дому на пару діб але а вона живе на 5-му поверсі я цього тоді не знав та й прихала як наробила скандалу сказала що мене підмовили а мені так стало гидко і боляче на душі тоді я її зненавидив і прокляв але вона про це не знає 1998-1999-му почали їздиити сюди Американьці це моя мама їх запросила щоб допомагали цьому інтернату в 2000-му взяли Амерканьці нам вчительку і вона навчила читати трохи математики навчила мене потім вони перестали їздити сюди а в 2014-му році нам підключили інтернет з Києва волонтери відремонтували корпус наша дирекція була проти щоб нам підключали інтернет мене ніхто не вчив як користуватися інтернетом я сам освоїв так напевне Богові угодно тепер про себе хочу написати який я у мене дцп 4-ї ступені тільки но розум маю і то по документах діагноз глибока розумова відсталість сам нічого не можу робити мене годують миють передягають я вірю в Бога пости всі соблюдаю молюсь тричи на добу. Пишу носом знаю дві мови Українську і Россіську хоч в школі не вчився мрію знайти собі опікуна бажано дівчину але кому потрібна така біомаса як я все розумію як би мама мене не віддала то могло бути все по іншому а так сідю тут що задаю сам собі питання за що мені таке?»