“Хотів із друзями пограти в більярд в одному київському клубі. Однак, окрім сходів, для входу в приміщення нічого не передбачено. Я пересуваюсь на візку, тож поки мої товариші (а в нас була компанія з п’яти чи шести осіб) допомагали мені піднятися, вони також зіткнулися із цими перешкодами”.
Так розпочав нашу розмову про універсальний дизайн Володимир Азін, головний спеціаліст Національної асамблеї інвалідів України (НАІУ).
“Ми спробували пояснити менеджеру клубу, що наступного разу нам навряд чи захочеться сюди прийти, якщо не подбати про іншу можливість піднятися в клуб. А значить, ви втратите щонайменше п’ять клієнтів, і втрачатимете прибуток кожної п’ятниці, коли б нам захотілося відпочити”, – каже співрозмовник.
Громадянин чи об’єкт для благодійництва?
Раніше інвалідність розглядали за медичною або реабілітаційною моделлю. Це означало, що людина з інвалідністю вважається хворою, і її потрібно лікувати. Відповідно до цього людина з інвалідністю – це споживач, якого необхідно утримувати (пенсія, пільги).
У 50-х роках ХХ століття, після Другої Світової війни, з’явилась велика кількість людей з інвалідністю (внаслідок поранень та важких каліцтв), які сприймались як непрацездатні. У Європі підрахували, що на той час 3–4 працездатних утримують одного непрацездатного. Якщо тенденція збережеться, то за 100 років це співвідношення зміниться як один до одного.
Жодна економіка світу не витримає такого навантаження. І якщо не створювати умови для включення цих людей в суспільство, то суспільство зайде в глухий кут. Відтоді розпочався рух, що інвалідність слід сприймати як особливість людини, яку необхідно враховувати, як, наприклад, особливість зросту, ваги тощо.
У результатів таких рухів на захист громадянських прав людини та визнання осіб з інвалідністю як соціальної меншини еволюціонувало і саме поняття інвалідності.
Згідно із Конвенцією про права інвалідів, інвалідність виникає внаслідок зіткнення з перешкодами, які ускладнюють пересування, орієнтування на місцевості й комунікацію. Якщо усунути ці перешкоди, зникає інвалідність, і людина буде в змозі про себе подбати самостійно.
Тож якщо в медичній чи реабілітаційній моделі людина “пропадає” і з’являється пацієнт, то в соціальній моделі людина з інвалідністю розглядається як повноправний член суспільства, особливості якого мають бути враховані при організації довколишнього середовища.
Однак в Україні досі домінує погляд, що людина з інвалідністю – непрацездатна, що вона – споживач і не готова платити за послуги. Часто це не безпідставно, зважаючи на той факт, що в нашій державі не створені умови для того, щоб людина на візку або із порушення зору безперешкодно потрапляла на робоче місце.
Однак стереотип “інвалід – значить бідний, каліка, нещасний” спотворює реальну картину. Скажімо, як у ситуації, коли бізнесмен після автокатастрофи пересів на візок.
“Маючи діяльну натуру, такій людині вкрай складно буде всидіти вдома чи розмалювати ялинкові прикраси за копійки. Сучасні комунікації дозволяють такій людині вести свій бізнес – і її інвалідність не стане перешкодою для заробляння, а потім витрачання грошей. І повірте, таких людей багато”, – розказує Володимир Азін.
Експерт запитує: чи зможе чоловік або жінка на візку безперешкодно потрапити в улюблений ресторан чи магазин, якщо до нього рух перекритий паркувальним майданчиком. Коли до входу в ресторан є десяток сходів, а всередині – вузькі проходи поміж столиками?
“Скажіть, широке паркувальне місце – так би мовити для “інвалідів” – хіба це зручно тільки для візочників? Який смисл створювати “сегрегацію” для людей з інвалідністю, витрачати на це шалені кошти, якщо можна спробувати організувати простір так, щоб це було комфортно практично для всіх? Із цього й починається розуміння принципу універсального дизайну”, – пояснює мій співрозмовник.
Так, на нових станціях метро відкривають спеціальний широкий турнікет для “візочників” і голосно про це афішують у звітах. Однак експерт пояснює, що доречніше було відкрити не п’ять турнікетів з вузькими проходами, а чотири широких – і це було б однаково комфортно: як для тих, хто пересувається на візку, так і для пасажирів із великими сумками, батьків із дітьми тощо. Тим більше, що пропускна спроможність чотирьох широких турнікетів є більшою, ніж п’яти вузьких.
“Усе, що є спеціальним, – однозначно дорожче. І навпаки, коли враховуються особливості різних людей – це суттєво розширює ринок, а отже, для бізнесу з’являється значно більше можливостей заробити”, – наголошує Азін.
Можливість піднятися самостійно без ліфта
Принципи універсального дизайну
Значний внесок у розвиток філософії універсального дизайну зробив американський архітектор Рон Мейс. Захворівши у дитинстві на поліомієліт, він усе життя провів у візку.
Він ототожнював універсальний дизайн із доступним дизайном. Саме Мейс запровадив цей термін. На його думку, універсальний дизайн не є модерним стилем або чимось унікальним. Головне, все те, що проектується і виробляється, має бути таким, щоб цим повною мірою могла скористатися кожна людина.
Тоді відпадає потреба в облаштуванні спеціального соціального простору для людей з інвалідністю. Відповідно, це заощаджуватиме бюджетні кошти.
У 1989 році в Швеції відбулася конференція промисловців-дизайнерів, на якій було заявлено, що можливості людей з інвалідністю збільшуються, якщо навколишній простір розглядає їхню інвалідність як особливість.
Ми всі різні. Це давно враховується дизайнерами при шиттю одягу (різний розмір, дитячий одяг, дорослий). Так, в Україні минулого року пройшов фешн-показ одягу для людей з інвалідністю. Однак це гарні й привабливі речі для будь-кого.
“Якщо враховувати особливості тих, хто пересувається на візку, погано бачить, має порушенняслуху, не розрізняє кольорів, є шульгою, то потенціал людських ресурсів суттєво зросте. Російські економісти підрахували, якщо вкладати в потенціал людей з інвалідністю – підвищує ВВП на 10 %. А розвиток суспільства можливий тільки за умови інвестування в його продуктивність”, – зауважує Володимир Азін.
Принципи універсального дизайну були розроблені 1995 року в Університеті Північної Кароліни “Центр універсального дизайну”. І полягають вони в тому, що планувати навколишнє середовище слід так, щоб у ньому було якомога комфортніше найширшим верствам населення, незважаючи на наявні в них чи можливі функціональні порушення. Це стосується громадських закладів, транспортних засобів, речей загального користування, технологій, комунікацій, будь-яких інформаційних видань тощо.
Володимир Азін розповідає про сім принципів універсального дизайну.
Перший з них – принцип рівності та доступності середовища для кожного. Тут важливо усвідомлювати – що створюючи якийсь продукт, слід уникати будь-якого виділення груп користувачів чи “навішування на них ярликів”.
Дизайн має бути призначений для використання особами з різними фізичними та когнітивними можливостями. Якщо це неможливо, тоді слід подбати про еквівалент.
Другий принцип – гнучкість у використанні середовища: дизайн влаштовує багато осіб, їх потреби і можливості (наприклад, автобус з підйомником, різна конфігурація комп’ютерних мишок, різна висота полиць у шафі тощо).
Третій принцип – простота та інтуїтивність використання незалежно від досвіду, освіти користувачів, мовного рівня та віку.
Четвертий. Сприйняття інформації незважаючи на сенсорні можливості користувачів.
П’ятий. Терпимість до помилок користувачів – дизайн зменшує можливі наслідки несподіваних і ненавмисних дій.
Шостий. Не призводить до втоми – дизайн розраховано на незначні фізичні ресурси користувачів.
Сьомий. Наявність необхідного розміру і простору при підході, під’їзді, незважаючи на фізичні розміри, стан та мобільність користувача.
Слід зауважити, що універсальний дизайн створює широкі можливості для розвитку дизайнерської ідеї – зробити річ не тільки функціональною та інклюзивною, а й привабливою для покупця. Водночас нові концепції не мають заперечувати попередній досвід користування цим предметом, товаром чи послугою іншими людьми. А це вже виклик винахідникам, розробникам, архітекторам.
В ідеалі універсальний дизайн має бути інтегрований у весь процес дизайну. Враховувати на етапі проектування якогось об’єкту всіх принципів дизайну значно дешевше, аніж потім виправляти, добудовувати, переплановувати. Проте багатьох інвесторів зупиняє той факт, що вартість такого проекту суттєво вища. Тому в Україні так звана “пандусоманія” і кнопки виклику – чи не найбільші заходи в організації доступного простору.
Ратифікувавши у 2009 році Конвенцію про права інвалідів, Україна задекларувала, що послідовно переходить від медичної до соціальної моделі інвалідності, зокрема створює умови для інтеграції людей з інвалідністю до активного суспільного життя. Зокрема, змінами у законодавстві передбачено введення таких термінів, як “дискримінація за ознакою інвалідності”, “універсальний дизайн”, “розумне пристосування“. Відповідно держава виділяє фінансування на розвиток транспортної та архітектурної доступності.
“В Україні відбуваються зміни, однозначно. За останній рік у плані транспортної доступності питання зрушилось на 180 градусів. Але яка користь від цих низькопольних автобусів, якщо необладнані зупинки чи вони перекриті автомобілями? Найбільша проблема – не стільки фізичні чи інформаційні бар’єри, скільки ментальні. Важливо зрозуміти, що доступність потрібна не якійсь малій групі осіб, а всім”, – наголошує Азін.
Експерт зазначає, що на сьогодні в Україні є лише один об’єкт, який би враховував всі принципи універсального дизайну. Це новозбудований термінал “Д” Міжнародного аеропорту “Бориспіль”.
Потенційні клієнти
В Україні за офіційною статистикою 2,7 млн людей з інвалідністю (серед них близько 180 тисяч людей на візках). За даними Національної асамблеї інвалідів України, в нашій державі близько 35% людей у віці 60-70 років, які мають ту чи іншу інвалідність внаслідок вікових змін, у 1,5 % наших співгромадян – тимчасова інвалідність, близько 1,5% вагітних, 1,5 % – батьки, бабусі-дідусі з дитячими візочками.
Усі ці люди належать до маломобільної групи населення. У Європі маломобільними також вважаються діти дошкільного віку (в Україні таких близько 2 мільйонів).
Ці цифри дають загальну, але досить красномовну картину – скількох клієнтів втрачає бізнес, не враховуючи потреби цих людей.
І це стосується всіх громадських закладів в Україні – кафе, магазинів, перукарень, банків, розважальних центрів, книгарень, дискотек, спортзалів… Жінка, яка пересувається на візку, хоче мати гарну зачіску. Однак вона змушена обирати з тих закладів, які більш-менш доступні, чи викликати перукарку додому.
Свого часу в Швеції тривала кампанія, ініціатори якої закликали не відвідувати ті заклади, які є недоступними для маломобільних груп.
На сьогодні український бізнес не бачить в маломобільних громадянах своїх клієнтів. Де ж у такому разі людині з інвалідністю випити каву, придбати одяг чи зіграти на більярді? Водночас, якщо враховуються потреби людей з інвалідністю – враховуються потреби всіх людей.
“Подорожуючи за кордоном на машині, я вирішив заїхати до вбиральні. На одній із заправок звернув увагу на міжнародний значок інвалідності – білий чоловічок у візку на блакитному фоні. Я завернув туди. На моє здивування, там був обладнаний не тільки туалет для людей у візках, а й душ. Я витратив тут свій час, відпочив, зайшов ще у кафе – гарно поїв, і тільки потім вирушив далі… І знаєте, упродовж мого подальшого шляху я постійно шукав цей значок – і тільки туди заїжджав. Я вже став їхнім вдячним клієнтом”, – розповідає Ярослав Грибальський, представник НАІУ у Львівській області, координатор програми НАІУ “Безбар’єрна Україна”.
Молода мама з КримуКатерина Шевчук пригадує: “У Севастополі я зайшла в кафе-бар “Момо”. У жіночому туалеті я помітила накладне дитяче сидіння для унітазу. Це було не просто мило, а дуже зручно для тих батьків, які мають малу дитину. Я не втрималася, і заглянула в чоловічий туалет. І на моє приємне здивування, таке ж сидіння було і в чоловічій вбиральні. До слова, власниця кафе – молода мама, тож, я думаю, вона добре усвідомлювала, наскільки це важливо й зручно”.
Реабілітолог Національного центру параолімпійської та дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідівОлег Колпаков через травму все, що нижче грудей, не відчуває. Він пересувається на візку, його пальці не згинаються. Чоловік пригадує, що спочатку рідні годували його з ложки.
“Батько аж занадто ложку засовував у горло, здається, діставав до гланд… Це мене дико дратувало. Коли пересів у візок, попросив прив’язати ложку до руки, і я сам почав їсти. Тепер для цього є чимало пристосувань – спеціальні фіксатори для кухонного начиння. На жаль, в Україні їх дістати практично неможливо – хіба замовляти через Інтернет. Це універсальні речі, вони не коштують дорого, але чомусь досі не додумались їх продавати у відкритому доступі…”, – розповідає Олег.
Раніше для нього було найкращим подарунком звичайне кільце з брелоків для ключів. Зачепивши неслухняним пальцем за кільце, він багато що може зробити самостійно. Ці прості речі роблять його життя комфортнішим.
Олег Колпаков спільно зі своєю колегою спроектував кухню, на якій було б максимально комфортно кожному – як людині на візку, з порушенням зору, так і будь-якій іншій людині. Чотири роки тому ця кухня коштувала 25 тисяч гривень.
Складність полягала в тому, що виробнику довелося довго пояснювати – що саме потрібно виготовити. Це стосувалося не тільки нижчого рівня столів, а й частин кріплення для дверцят шаф, висувних елементів, оснащення деяких частин меблів колесами тощо.
Так, над плитою попросили закріпити рухоме дзеркало, в якому відображається, чи закипіла вода в каструлі. Людині у візку зазвичай важко це побачити через висоту плити. Цікавим є облаштування чорної стільниці – на ній гарно видно білий посуд.
Якщо в країнах ЄС подібними речами нікого не здивуєш, то в Україні практично немає таких культурно-розважальних центрів, де однаково було б комфортно усім.
Цікаво порахувати, скільки втрачають столичні бізнесмени через свою недалекоглядність? І чи не пора почати інтеграцію до Європи в тому числі і через запровадження принципів універсального дизайну у плануванні простору?
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини, спеціально для УП.Життя