Ні для кого не секрет, що столиця України є недоступною для маломобільних груп населення (МГН). У тому числі — для людей з інвалідністю. Вони змушені долати безліч труднощів для того, аби тільки вийти з дому, а про подорожі містом на роботу чи прогулянку — годі й казати!
Цю проблему влада згадує зазвичай лише один раз на рік — у День людей з інвалідністю (3 грудня). І лише у пафосних промовах. А жити, працювати та пересуватись таким людям потрібно кожного дня. До редакції Всеукраїнського комітету народного контролю звернулася киянка Наталія, яка розповіла про реалії, з якими стикається щодня, коли пересувається містом. Однак при цьому вона зазначила, що її історія є типовою — такі ж самі труднощі є у всіх без виключення людей з обмеженими можливостями. А таких зараз стало дуже багато: тисячі воїнів-захисників повернулися з зони АТО із значними ушкодженнями для здоров’я; у сотень ампутували одну або декілька кінцівок. І якщо на проблему не звертати увагу, якщо її не вирішувати, це буде означати кричущу несправедливість по відношенню до атошників. Також варто не забувати, що серед інвалідів є багато дітей, які стали такими через помилки лікарів.
Як КНК.Медіа супроводжував візочника на прийом до Юрія Крикунова
Для того, щоб донести до влади свою біль, Наталія вирішила прийти на особистий прийом до людини, яка має переліченими питаннями займатися — директора Департаменту соціальної політики КМДА Юрія Крикунова. Зазначимо, що він — не нова людина у владі. Судячи із розміщеної на сайті КМДА офіційної біографії, Крикунов з 1999 по 2006 рік керував Київським міським відділенням Фонду соціального захисту інвалідів, у 2006-2007 роках був радником Директора виконавчої дирекції Фонду страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України. Тобто, проблеми інвалідів для нього не просто знайомі, а він ще й мав би займатися ними протягом майже восьми років. Отже Наталія очікувала, що її зрозуміє людина, яка є професіоналом у вирішенні цих проблем, та надасть фахову допомогу. Киянка прагнула дізнатися у чиновника те, що він робить для створення у столиці безбар’єрного середовища та просити сприяти у встановленні в її будинку пандусу. А журналіст КНК.Медіа лише допомагав потрапити на прийом.
Транспортна недоступність. Для цієї поїздки довелося брати машину, оскільки орган, покликаний захищати людей з інвалідністю, розташовано у місці з поганою розв’язкою громадського транспорту. Щоб добратися з Троєщини до проспекту Космонавта Комарова (це майже Борщагівка), де і розміщено Департамент Соцполітики громадським транспортом, довелось би робити мінімум 3 пересадки із перетином підземного пішохідного переходу, а сам шлях зайняв би мінімум дві години у жару в 35 градусів.
Загорожа від інвалідів. Неприємний сюрприз нас чекав і біля самої будівлі Департаменту – заїзд до неї закрито забором, а ворота закриті на замок. Пошуки проходу на інвалідному візку зайняли 15 хвилин – довелося обійти огорожу по всьому периметру, аж поки ми не потрапили до будинку, зайшовши через прибудинкову територію сусідньої будівлі. Сам пандус на вході до будівлі Департаменту нам сподобався (невеличкий кут, обладнаний за усіма будівельними нормами), а от всередині нас чекав неприємний сюрприз у вигляді сходинок.
Пандус для самогубців. Сходинки обладнані пандусом, однак його розміщено під кутом близько 40 градусів. Самостійно візочник по ньому піднятися не в стані, а людина, що супроводжує такого візочника, має бути кремезною. Саме над сходинками знаходяться дошки з інформацією про прийом, та з інформацією для атошників. Вже піднявшись ми дізналися про те, що прийом проходить у кімнаті нижче (тобто, підніматися було непотрібно). Але як про це дізнатися, якщо немає жодного помітного вказівника?
Спуститися сходинками на візку важче, ніж піднятися — якщо візочник спробує це зробити самостійно, то або впаде з візка при спробі загальмувати, або буде «ДТП» (візок на швидкості вріжеться у двері). Навіть кремезному чоловіку нелегко безпечно спустити візок зі сходинок (загальна маса разом з людиною – близько 70 кг).
Ці дрібниці більшість людей не помічають. А от людина, прикута до візку, залежить саме від таких «дрібниць». До речі, знайти на першому поверсі туалет нам не вдалося. Тому дізнатись про те, чи обладнано його під потреби інвалідів, ми не змогли.
Юрій Крикунов: ваші питання мене провокують, відповідати не буду
У маленькій приймальні на першому поверсі, куди інвалідний візок насилу втиснувся, Наталія розповіла директорові про проблеми з пересуванням людей на інвалідних візках і запитала про те, чим він може зарадити. У відповідь чиновник співчутливо поглянув їй у вічі і сказав, що ніяк. Також пан Юрій відверто заявив, що він не має стратегії розвитку доступної для маломобільних груп населення інфраструктури міста.
Коротко передамо суть розмови.
По-перше, ми спробували донести до Юрія Крикунова просту річ: хоча проблем і багато, більшість з них не потребують ані величезного бюджету, ані високих технологій, ані змін до законодавства. Тобто, у нього немає жодної об’єктивної причини для відмови інвалідам у їх вирішенні. Наприклад, Наталія, що мешкає на 14 поверсі висотки, збудованої ще за радянських часів, скаржиться на відсутність пандусу у парадному. Через це кожен вихід з дому для неї — пригода. Його заміняють доволі круті металеві рейки, які не огороджені поручнями з боків, тому спуск і підйом ними є досить проблематичними. Про самостійне використання цієї конструкції людиною на візку й мови не може бути. До речі, навіть таку конструкцію було побудовано не місцевою владою, яка всі звернення проігнорувала, а з доброї волі одного із приватних підприємців, що вирішив допомогти, побачивши проблему.
«Навесні минулого року у нас з чоловіком народився син, — веде розповідь далі Наталія. — У сім’ї з’явився додатковий візок, дитячий. І з тих пір вийти на вулицю для мене стало ще більшою проблемою. Адже дитина потребує щоденних прогулянок, а мій чоловік може спустити такими рейками лише когось одного». Батьки киянки не завжди можуть допомогти, бо самі вже є пенсіонерами.
Жінка знає, що згідно із ст. 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності в Україні», обладнати будинок пандусом зобов’язано місто або підприємство, яке управляє житловим фондом (раніше — ЖЕКи, тепер — керуючі компанії та ОСББ). Якщо ж це зробити неможливо, вона має право вимагати надання їй іншої житлової площі. Тому ще з 2006 року почалося активне листування між Наталією, ЖЕКом і Контактним центром «1551» щодо встановлення необхідної конструкції.
Все закінчилося тим, що ЖЕК звітував перед містом про виконання свого обов’язку. Чиновники навіть показали акт виконаних робіт. Однак ані Наталія, ані її рідні, з якими вона мешкає, не підписували жодного подібного документу — жодних робіт виконано не було.
По-друге, перешкодою до вільного пересування мешканки старого будинку є ліфти. Їх у парадному два — пасажирський і вантажний — їх не замінювалися з 1988 року. До першого з них інвалідний візок Наталії дуже погано входить і вона щоразу ризикує зламати і візок, і ліфт. Тому, коли ламається вантажний, жінка не може нікуди поїхати, що робить її заручницею у власній квартирі.
Але і це ще не все. Проблемою для людини на інвалідному візку є недоступність транспорту — в основному міський автопарк складається із маленьких маршруток. Послуги перевезення людей з інвалідністю здійснює лише Київський міський територіальний центр соціального обслуговування. Однак правила користування ними надто забюрократизовані. Пристосовану до візків машину можна замовити лише на будній день, замовлення оформляється мінімум за три дні до поїздки, а поїхати можна лише в заклади освітньої, соціальної та медичної сфер. Це грубо порушує права людей з інвалідністю на свободу пересування та особисте життя.
Столичні будівлі поліції, судів, місцевих органів влади та органів місцевого самоврядування, куди часто потрібно їздити людям з інвалідністю, теж не радують доступністю. Жоден районний суд м. Києва не має ані ліфтів, ані пандусів. Коридори вузькі, а до канцелярій можна потрапити лише підніжками і передніми колесами інвалідного візка.
Людей, які мусять долати безліч труднощів для того, аби тільки вийти з дому, дуже багато в Києві. Більшість з них через ці перешкоди роками не виходять з квартир. З початком АТО їх стало в рази більше. Однак на вимогу активістів інвалідного руху обладнати столицю під потреби таких людей, міська влада лише бідкається. Мовляв, не так швидко робиться. Складається враження, що державі байдуже до тих, хто її захищає. Скаліченим бійцям важко прийняти цей факт. З героїв вони перетворюються на калік-жебраків, оскільки недоступне середовище є перешкодою для їхнього працевлаштування. А враховуючи те, що більшість серед них — чоловіки, які впродовж життя були годувальниками своїх сімей, то відсутність можливості реалізувати себе в цій ролі для них є трагедією. Вони почуваються приниженими, що в подальшому може призвести до збільшення кількості суїцидів серед учасників АТО.
Реакція Юрія Крикунова на питання, що підняла інвалід-візочник, була неочікуваною. Так, він спочатку заявив, що ці проблеми не вирішуються понад 20 років і навіть немає розуміння того, як їх вирішувати. На запитання, чи співпрацює Департамент з будь-якими міжнародними організаціями, готовими фінансувати заходи з реалізації прав людей з інвалідністю в Україні, Наталія почула: «Якщо у Вас є контакти таких організацій, поділіться зі мною, — буду радий!». Коли ж відвідувачка перейшла до особистого прохання щодо пандусу, керівник соціальної політики сказав, що докладе всіх зусиль для вирішення цього питання, але нічого не обіцяє. Більш того, яскравим прикладом ефективності Юрія Крикунова на посаді є відповідь на запитання щодо інфраструктури для інвалідів: «Я вважаю його провокативним, тому відповідати не буду».
Підсумок, на жаль, сумний… Жінка, яка здолала стільки перешкод, аби потрапити на цей прийом, не розуміла, чи справді вона прийшла за адресою…
Наталія Мороцька