Перед Міжнародним днем інвалідів кореспондент «Магістралі» дізналась, як допомагають їм на столичному вокзалі. Там у групі допомоги працюють винятково чоловіки: жінки таке навантаження не витримають. Адже треба не тільки проводжати, а й знімати з вагона візок, піднімати лежачих хворих, доносити важкі валізи тощо.
Тож хотілося на власні очі побачити, як саме підтримують людей з особливими потребами.
Уже три роки на станції Київ-Пасажирський працює група допомоги. Її співробітники дієво сприяють маломобільним пасажирам на вокзалі з усіма їхніми потребами: купівлею квитка, заходом чи виходом з вагона, проходом до зали очікування для інвалідів, перенесенням багажу, проведенням до стоянки автомашини, медпункту, навіть посадкою у вагон поїзда в метро.
Робота починається з того, що до чергової по вокзалу надходить телеграмазамовлення, в якій зазначено те, в якому потязі та вагоні перебуває пасажир, котрий потребує супроводження, і те, що може йому ще знадобитися. Найчастіше допомагають людям, котрі переміщаються на візочках, та незрячим, але ситуації бувають різні.
Ми з фотокореспондентом чекали на ранковий потяг з Івано-Франківська, в якому їхала дитина, котру необхідно було висадити з вагона, перенісши її в інвалідний візок. Візочків на балансі тут було кілька — під певні потреби. Цей, зокрема, був вузенький, — виготовлений спеціально на замовлення: він може проїхати по коридору вагона.
Потяг запізнюється на 10 хв. Холодно: ми змерзли — і розмовляємо про особливості роботи в групі допомоги. Запитую у працівника з неї — Олександра, що він вважає найважчим.
«Ніби й усе подобається, — відповідає чоловік. — Просто роботи дуже багато, тож на деякі рейси ледве встигаємо. Люди різні бувають. Коли група паралімпійців їде, то цікаво: вони веселі, оптимістичні, буквально заряджають енергією. Але тут свої труднощі: у вагоні водночас може їхати кілька осіб з особливими потребами — тож їх усіх треба встигнути посадити та розмістити. У них є і всіляке спорядження, яке треба повантажити.
Скажу щиро, бувають люди з важким характером, навіть вередливі, але пасажир, як мовлять, завжди має рацію, тому я поводжу себе дуже ввічливо».
Допомагати пасажирам, які не бачать, легше: «Більшості достатньо тільки показати напрямок, а далі вони самі йдуть, і дуже швидко. Мені іноді здається, що я їм заважаю, коли йду поруч.
Найважчий час — взимку, коли платформи засніжені. Тоді візок можна тягнути і 30 хв. Робота ця важка не лише фізично, а й психологічно. Коли бачу дітей без кінцівок — це ж витримати неможливо! А от кількох осіб ми вже добре знаємо: вони працюють кур’єрами і приїжджають до столиці кілька разів на тиждень», — розказує Олександр.
Виявляється, що найчастіше пасажири, котрі потребують особливого ставлення, прибувають із Ізмаїла, Бердянська, Лисичанська, Костянтинівки та з міст і сіл Західної України.
Поїзд зупинився на платформі, співробітники групи допомоги підійшли до вагона № 13, дочекалися, поки вийшли всі пасажири, і зайшли всередину з візочком. Через 5 хв. вивезли на ньому хлопчика років 12—13, у котрого ніжки були загіпсовані. Поруч з ним була мама, котра подякувала за допомогу та сказала, що вже ввечері, по відвідуванню лікарні, вони поїдуть назад, отже їм знов знадобиться допомога за посадки до вагона. Візочок довезли до машини і допомогли влаштувати хлопчика на сидінні. Таким чином місію було виконано.
Слід завважити, що працівників групи обурює те, що її послугами користуються і комерційні карети швидкої допомоги: «Їхні водії беруть гроші за доставку людини з особливими потребами до вагона, але вчиняють це дуже хитро: привозять її до медпункту і викликають нас. Отож вони взяли гроші, і чималі, а всю роботу виконуємо ми».
Міжнародний день інвалідів відзначають щороку 3 грудня. Він потрібен для того, щоб привернути увагу до проблем людей з особливими потребами, і нагадує людству про його обов’язок виявляти милосердя і піклуватися про них.
Олена Лось