За три роки широкомасштабного вторгнення Україна як держава зробила великий крок у контексті безбар’єрності, і є велика різниця в підходах до неї між роком 2022 і 2025. Але й простір для покращень ситуації також залишається.
Таку думку в розмові з кореспонденткою АрміяInform озвучив ветеран російсько-української війни Михайло Дамаскін, а нині — речник Міністерства у справах ветеранів України.
Він пов’язав своє життя з українською армією у 2019 році, долучився до десантно-штурмових військ. У перші місяці широкомасштабної російської агресії проти України виконував завдання на Херсонщині, де зазнав важкого поранення. Тоді медики поставили невтішний діагноз — три кінцівки паралізовані. Далі на Михайла чекало довге лікування в Україні та за кордоном.
Завдяки медикам та підтримці родини він навчився ходити на милицях і управляти м’язами ніг за допомогою нейростимуляторів. Активно долучається до різних спортивних змагань серед ветеранів й ветеранок.
Географія міста впливатиме на його безбар’єрність
За словами співрозмовника, зараз у контексті безбар’єрності держава іде на зустріч цим процесам, але треба брати до уваги окремо кожне місто.
«Так, на жаль, через геопозицію українських міст не всі їх можна зробити безбар’єрними. Той же Київ — дуже важко: бо місто йде або з гірки, або під гірку. Але де це можливо — все робиться, і я дуже приємно здивований цим змінам. Також треба розуміти, що в країні триває війна, і так швидко, як нам хотілося би, все це не буде робитися. На побудову змін потрібні ресурси, яких, на жаль, в нас не так багато зараз».
Якщо ж говорити про бізнеси, то тут, каже Михайло Дамаскін, історія трішки важча.
«На жаль, чомусь усі бізнеси думають, що держава має прийти і їм все зробити: безбар’єрні входи в заклади і тому подібне. Тому, вважаю, що в рамках Тижня безбар’єрності я акцентував би саме на цьому — пояснив би бізнесам, що це їм треба самим адаптуватися до реалій і робити безбар’єрними, комфортнішими свої заклади за свої кошти. А вже потім подавати заявку — і держава або частково, або повністю вам поверне кошти».
В Івано-Франківську біля більшості банкоматів уже стоять електропідйомники
Така ж ситуація із приміщеннями ОВА, каже співрозмовник.
«Чомусь не всі ОВА хочуть створювати безбар’єрність такою, якою вона має бути. Від себе можу запропонувати, щоб всі поїхали і подивилися на Івано-Франківськ. Це місто, де по вулиці можеш куди завгодно дістатися, і не треба викликати таксі. Тому що там вулиці постійно вдосконалюються; біля більшості банкоматів вже стоять електропідйомники і ти можеш спокійно дістатися до нього і зняти кошти. Це місто, де стоять пандуси справді нормальні, а не під незрозумілим кутом — коли ти без допомоги не зайдеш і тебе просто перекине назад.
Успіх міста, вважаю, в тому, що там є призначений ветеран, який відповідальний за цей напрям. І який знає, що таке безбар’єрність і доступність та їхню важливість. Тому я дуже раджу за приклад взяти саме Івано-Франківськ і подивитися на нього: як він розвивається в цьому напрямку — не просто маленькими кроками, а наче в спринтерському забігові».
Безбар’єрність — це синергія всіх інституцій
Загалом, каже Михайло Дамаскін, для створення безбар’єрності у синергії мають працювати і держава, і бізнес, і громадські організації.
«І тоді, на мою думку, в нас буде дуже гарний мікроклімат всередині країни. Бо коли гарно побудована взаємодія між всіма структурами — все буде робитися швидко, легко та без примусів. І нам всім зараз варто працювати над створенням такого мікроклімату і взаємодії».
Насамкінець ветеран констатує: банальний нормальний пандус — це не тільки для людей з інвалідністю.
«Безбар’єрність має бути для всіх: починаючи від дитини і закінчуючи людиною з інвалідністю. Але тут ще треба працювати із суспільством і пояснювати та комунікувати це. Україну чекає ще дуже важкий та довгий шлях в цьому контексті. Але свою силу і єдність ми доводимо щодень і демонструємо, що нам і гори — по плече.
Людмила Кліщук