Майбутні тріумфатори Паралімпіад грали… у дворовій футбольній команді

Українські футболісти з вадами опорно-рухового апарату – дворазові тріумфатори Паралімпіади, стільки ж разів її срібні призери, чемпіони світу та Європи. Чим зумовлений такий успіх команди, «Сім’ї і дому» розповів старший тренер збірної, заслужений тренер України Юрій Тимофєєв.

– Юрію Васильовичу, відколи тренуєте спортсменів-інвалідів?

– Усе розпочалося 1996 року, коли на Волині була утворена команда гравців з наслідками ДЦП. До цього я працював з юнаками. Такий досвід виявився для мене новим. Вдалося зібрати десять гравців, за правилами семеро футболістів грає на полі, а троє сидять на заміні. Наступного року ми вже поїхали на чемпіонат України, де з одинадцяти учасників посіли п’яте місце. Троє моїх вихованців відразу потрапило до складу збірної країни. У 1998 та 1999 роках українці стали чемпіонами світу і Європи. На сіднейській Паралімпіаді ми здобули «срібло».

– У чому полягає феномен успіху наших хлопців?

– У державах Європи, в США інваліди повністю соціально захищені. Оскільки в нашій державі такого явища немає, тому єдиним заробітком для людей з обмеженими фізичними можливостями стає спорт. Усі гравці, які є в складі збірної країни, отримують зарплату. Ті, хто перемагав на Паралімпійських іграх, довічну стипендію. За призові місця на чемпіонатах світу чи Європи футболістам протягом року виплачують президентську стипендію. Однак титули та кошти даються завдяки наполегливій праці. Ми кожне літо проводимо на зборах в Криму. Тренуємося по кілька разів на день у літню спеку. Так важко працюють не лишень футболісти. Якби ви бачили, як тренуються плавці нашої збірної! Для них день прожитий без води – не день. Недарма українська паралімпійська збірна справедливо входить до трійки найсильніших збірних світу.

– Де шукаєте таланти для збірної Волині та для збірної України?

– Де тільки їх не шукаємо: у дворовому футболі, у школах, то знайомі щось підкажуть. Приміром, звернути увагу на майбутнього дворазового паралімпійського чемпіона Анатолія Шевчика мені порадив знайомий арбітр, який судив змагання юнаків у Камені-Каширському. Знайти хорошого гравця з наслідками ДЦП – проблема. Професійні здорові команди мають свої спеціалізовані спортивні інтернати, чимале фінансування. У нас, на жаль, цього немає.

Загалом восьмеро волинян побувало у складі національної збірної. Це просто неймовірний успіх! Натомість такі області-гіганти, як Харківська, Одеська, Львівська, Донецька, не делегують футболістів у збірну.

– Які риси характеру не завадило б перейняти здоровим спортсменам у ваших футболістів?

– Гравці здорової національної збірної мають відчувати шалену гордість за те, що отримали шанс захищати спортивну честь України. Ви гляньте на американців – вони плачуть, коли під час нагородження лунає їхній гімн. Зізнаюся, я проти натуралізації футболістів. У європейських збірних виступає чимало вихідців з африканських держав. До слова, у паралімпійській збірній Франції я не бачив жодного чорношкірого футболіста.

– Зі своїми вихованцями ви чимало помандрували світом. Чим запам’яталися далекі держави?

– З кожної поїздки залишаються незабутні враження. Під час змагань у Бразилії мешкали в місті Ріо-де-Жанейро, неподалік пляжу Копакабана. Якоїсь ночі прокинувся від світла, що освітлювало кімнату. Виявилося, це бразильці на десятках полів ночами грають футбол, оскільки вдень ганяти м’яч дуже спекотно. Також у Ріо відвідав знаменитий стадіон «Маракана», де грали «Ботафого» і «Сан-Пауло». В аргентинському Буенос-Айресі побував на матчі відомої команди «Боки Хуніорс». На трибунах вирувала просто казкова вболівальницька атмосфера!

– Напевно, під час мандрів часто зустрічаєте представників української діаспори.

– Звісно! Під час Паралімпіади 2000 року ми поселилися в місті Водонзі за сімсот кілометрів від Сіднея. У цьому місті живе чимало українців, вони зготували нам борщ, принесли кусень сала. Ми наче вдома побували. Пам’ятаю, у Водонзі підходить до мене літній дідусь, родом з Тернопільщини, і каже: «Сину, знайдіть мені українських газет! Дуже хочу почитати українською!». Я побіг збирати пресу в усіх наших спортсменів. За ті газети дідусь дарував нам кілька разів по пакету мандаринів. У тій же Водонзі один чоловік приніс мені фотоальбом, аби я передав картки для його брата, який жив у Луцьку. На запитання, де віднайти брата, чоловік відповів, що той працює у шпиталі просвітителем. Не зрозумів, що це за професія така – просвітитель, думав, це священик якийсь. Виявилося, що це рентгенолог (усміхається. – Авт.).

Пригадав ще один цікавий випадок. Граємо в Нідерландах. Матч у самому розпалі. Тут до лави запасних підходить незнайома жінка та запитує: «Хлопці, можна я біля вас присяду?». Віджартувався, що жінкам заборонено тут бути. На мої слова панянка відповіла: «Родом я з Одеси, а в Нідерландах живу три роки. За весь цей час жодного разу не чула української. Хоч присяду на хвильку біля вас та почую рідну мову». Хіба відмовиш у проханні таким людям?

Розмовляв Андрій Соколовський

Газета “Сім’я і дім”