Лише з третьої спроби 34-річному Віктору Пустовіту у складі збірної команди України з футболу вдалося вибороти «золото» Дефлімпіади. До цього на двох попередніх Іграх черкаський футболіст і його команда фінішували другими. А ще в активі черкащанина звання чемпіона Європи з футболу серед спортсменів з вадами слуху.
До уваги ексклюзивне інтерв’ю Віктора Пустовіта пресслужбі черкаського МСК «Дніпро».
– Вікторе, розкажи як починався твій шлях у футболі?
– Виріс у селі Деренківець (Корсунь-Шевченківського району), де навчався до 11 класу. До 9 класу футболом особливо не цікавився. А коли був у дев’ятому класі у нас у школі проводилися змагання по міні-футболу. Також у турнірі змагалася команда нашого класу. Оскільки я до цього особливо не грав у футбол, то у матчах я виконував функції голкіпера. Не знаю як так вийшло, але у цих шкільних футбольних змаганнях я проявив себе. Тоді вчитель фізкультури Павенко Володимир Михайлович, побачивши, що у мене щось почало виходити у футболі, запросив у якості польового гравця виступати за одну з команд у районних змаганнях. Спочатку випускав на поле на 5-10 хвилин, щоб я відчув великий футбол. Не повірите, але на той час я важив 96 кг. Після закінчення школи у 2007 році я вирішив вступити у ЧНУ на факультет фізичного виховання. А батько дуже хотів, щоб став як він механіком.
Коли я вступав до університету побачили, що у мене проблеми із слухом. Згодом тренер команди, де грали футболісти з наслідками ДЦП, на жаль, вже покійний Пасічник Костянтин Дмитрович, коли приходив до університету дізнався про мене і запропонував спробувати пробитися до складу черкаської команди Інваспорт, де грали хлопці з вадами слуху. Ту команду тренував Бойко Олександр Миколайович. Як зараз пам’ятаю перше тренування було на Центральному стадіоні. На початку складно було, бо всі спілкувалися мовою жестів. Мені вдалося стати гравцем тієї команди. А вже згодом наш «Інваспорт» взяв участь у чемпіонаті України з футзалу у Луганську. Ну от так все і починалося.
– І вже через 15 років ти досяг свого найбільшого успіху.
– Для мене Дефлімпіада-2021 у Бразилії, яка через коронавірус була перенесена на 2022 рік, була третьою. На Дефлімпійських іграх у 2013-му у Болгарії ми стали срібними призерами. У 2017-му році із Туреччини також привіз додому срібну медаль. Коли ми вдало подолали відбірковий етап і стало відомо, що візьмемо участь у Дефлімпіаді-2021, моя дружина сказала, що сину я свого часу привіз виграну срібну медаль, а для нашої 2-річної донечки я повинен привезти вже золоту медаль. У підсумку так і вийшло.
Хочу наголосити, що разом зі мною переможцем Дефлімпіади-2021 став ще один вихованець черкаського футболу – Богдан Мишенко. Окремо хочу подякувати нашому лікарю Сокуру Сергію Борисовичу, який також з Черкас, що лікував нас у штатній дефлімпійській збірній Україні, але до Бразилії не полетів.
– Де тебе застала звістка, що на Україну напала росія?
– 23 лютого ми прилетіли до Туреччини на навчально-тренувальний збір. Коли 24 лютого збиралися виходити на тренування надійшли повідомлення з України про початок війни. Особливо складно було хлопцям з тих міст, які бомбили і де знаходилися їхні сім’ї. Дуже важко було. Складно передати це словами. Думали, що через війну Дефлімпіаду відмінять. Крім цього, якщо Ігри і будуть, то можливо ми туди не поїдемо. Але все таки було прийняте рішення, що Україна змагатиметься на Дефлімпійських Іграх у Бразилії.
– Як налаштовувались на матчі Дефлімпіади?
– Перед грою ми виходили на футбольне поле, де наш капітан команди просив на час матчу відволіктися від подій дома, виходити і грати заради наших воїнів, які захищають від орків Україну. Я маю досвід виступу на змаганнях такого високого рівня, але у тій ситуації дуже складно було налаштовуватися на гру і не думати, що там дома, де може щось статися у будь яку хвилину. Тим паче, що не зможу нічим допомогти, бо знаходжуся за десятки тисяч кілометрів від України. То ж у ті хвилини дуже допомагали правильні слова нашого капітана Українця Дмитра, які сконцентровували нас на матчах. Особисто для мене були важливими дзвінки з України від своєї родини, що у них все добре і цим вони підбадьорювали мене на перемогу, а також дзвінки від гравців нашої команди «Черкаські козаки» і особливо від Артема Лукашука.
– Важка тема. Ти тренер та футболіст команди «Черкаські козаки», наскільки команді і тобі особисто важко переносити втрати ваших героїв-футболістів?
– Не віриться, що таке сталося. Це дуже важка втрата для мене і для нашої команди. Ми будемо пам’ятати наших героїв Сергія Шестака і Олександра Бойка.
– Вікторе, за рахунок чого тобі вдається підтримувати високу фізичну форму, щоб вдало виступати на такому високому рівні?
– Все дуже просто – регулярні тренування, правильне харчування, повноцінний сон.
– Чи задумувався на тим, чим будеш займатися після завершення футбольної кар’єри?
– Мені вже 34 роки і часто запитують, чи не планую завершувати активну кар’єру футболіста. Скажу вам, що у мене навіть і думки про це немає. На досягнутому зупинятися не збираюся. У планах у складі збірної України у 2023 році взяти участь у чемпіонаті світу у Південній Кореї. У 2024 році чемпіонат Європи. А там знову Дефлімпіада.
– Ти вже досяг своєї головної спортивної мети?
– Так я виграв «золото» Дефлімпіади, але моя мета якнайдовше грати у футбол і у складі збірної України, і у обласних чи районних змаганнях з футболу або футзалу. Я навіть не уявляю себе без активних занять футболом.
– Крім футболу, яким видом спорту тобі подобається займатися?
– Крім футболу люблю грати в настільний теніс і волейбол.
– У тебе є команда чи футболіст за виступами яких ти активно слідкуєш?
– Вболіваю за збірні команди України з футболу – від національної до юнацької та українські футбольні клуби у єврокубках. Завжди уважно спостерігаю за іграми наших місцевих команд у чемпіонатах України, а коли футбольні матчі відбуваються на «Черкаси-Арені», то стараюся не пропускати. Дуже подобається дивитися футбол вживу, а от по телевізору вже не той ефект.
– Про що зараз мрієш?
– Звичайно, щоб якнайшвидше закінчилася війна і настав мир. Хочу подякувати усім нашим воїнам, що захищають нас на усіх рівнях, а тим героям, яких забрала війна – вічна пам’ять.