Олексій Краснощоков та Олександр Чалапчій / Facebook
Ексклюзивне інтерв’ю із державним експертом, який працює у Мінсоцполітики над зміною ставлення до людей з інвалідністю, інформує Телеканал новин «24».
Близько 2,8 мільйонів українців – це особи з інвалідністю, про права яких ми не часто замислюємось. Державний експерт Директорату захисту прав осіб з інвалідністю Міністерства соціальної політики України Олексій Краснощоков запевняє: їм непотрібна жалість, як чомусь думає більшість. Їм потрібна можливість повноцінно жити.
Про те, як виглядає дискримінація людей з інвалідністю та до чого тут створення Міністерства зі справ ветеранів, Краснощоков розповів у другій частині інтерв’ю сайту “24”.
Ти – людина, яка дуже прискіпливо вивчала діяльність Мінсоцполітики протягом останніх років. Бачиш якісь зміни на краще у самому міністерстві?
Скажу чесно, я був налаштований більш скептично. Але навіть той факт, що міністерство взяло на роботу свого опонента – для мене показник того, що конкурс пройшов відкрито і прозоро. От до слова про те, як нові кадри впливають на державну політику.
Конкурсний відбір у мене почався з конфлікту. Я прийшов на конкурс і годину простояв на протезах у коридорі. Тому що вони покликали на той конкурс 180 людей на один час в один коридор, люди всі там не вмістились, хтось стояв на сходах, сісти не було де. Отака іронія долі – ти приходиш на посаду експерта із захисту прав осіб з інвалідністю, і тут же твої права, як особи з інвалідністю, порушуються державою.
Я написав скаргу, опублікував її. Зацікавленість скаргою була високою і на різних рівнях. Мені у той же день перетелефонували. І вже наступного дня у коридорах виставили дивани та стільці. Але, знову ж таки, це була разова і короткострокова реакція.
Тобто, дивани з коридорів потім забрали?
Ще ні, але можуть, тому що це – ситуативне вирішення питання. Проблема в тому, що такі речі треба вирішувати системно. Одразу після цього мені зателефонували із Нацагенства з державної служби. Вони зібрали робочу зустріч, де вирішили, що у робочих матеріалах будуть рекомендувати, яким чином забезпечити доступність до конкурсу людей з інвалідністю. При цьому ідеться не просто про пандус або стілець. Ідеться і про аудіодоступність для тих, хто не бачить, наприклад. Тобто, вони хочуть вирішити проблему комплексно.
Десь є правила, як держслужбовцям в різних установах правильно спілкуватись із людьми з інвалідністю?
Різниці великої немає, насправді. Є нюанси, типу запропонувати свою допомогу, а не хапати людину за візок і примусово її кудись тягти попри її бажання. Просто потрібно бути чемним. В принципі. Навіть якщо приходить людина без інвалідності. Держслужбовці – це надавачі послуг. Вони повинні це усвідомлювати, що вони саме надають послуги, а не сидять зі своєю владою у замкнутих кабінетах, куди прості смертні мають приходити на поклон.
В Україні про інклюзію та права осіб з інвалідністю говорять дедалі частіше. Бачиш зміни у ставленні до них?
Звичайно. Роки з три тому я подумав, що непогано було б змінити ставлення суспільства до осіб з інвалідністю. В принципі, воно завжди було позитивним – українці у цьому питанні дуже толерантна нація. Але ставились до інвалідності як до якоїсь вади, наполягали, що людину обов’язково потрібно пожаліти і що людина фактично не може бути повноцінною, і її треба лікувати, бажано – все життя.
Ми показали, що це не так. Багато працювали над акціями, які у позитивному ключі показували, що міста не є доступними для людей із інвалідністю, тоді нас підтримало багато селебритіс. Проект “Переможці” – основний проект, який змінив ставлення, який показав ветеранів без кінцівок молодими, стильними та сексуальними. Він спрацював. Зараз ставлення продовжує постійно змінюватись.
Є якась критична точка, до якої це ставлення має змінитись?
Розумієш, проблему людей з інвалідністю не потрібно постійно затикати грошима: дати всім по тисячі гривень держдопомоги і сказати “Все, сидіть дома!”.
Треба створити для людей умови, за яких вони зможуть навчатись і працювати. Це одразу вирішить всі проблеми.
Тому що, навіть маючи достатньо коштів для життя, сидіти вдома та відчувати себе якимсь “неповноцінним у гетто” – то, як мінімум, нецікаво. А за часів СРСР воно так і було.
Тобто, мета зараз – створити можливість для людей з інвалідністю повноцінно жити?
Так. Зараз постійно змінюється багато норм. От найновіше, що я побачив – нові норми по ліцензуванню освітніх закладів. Вони тепер мають використовувати розумне пристосування – безпроблемне пересування територією закладу, доступний заїзд, умови доступності приміщень – там описано все, що має зробити освітній заклад, щоб вважатися доступним і без чого він у подальшому не отримає ліцензію. Це ж прописане і для фінансових установ. Мінрегіонбуд активно працює на цим питанням. Тому світ дійсно дуже швидко змінюється.
Пандусів, які ведуть у стіну, стає все менше?
Так. Хоча насправді це – не дуже смішна історія. Наприклад, коли ми хотіли зробити Київ доступним до проведення Євробачення, на станції метро “Лівобережна” почалась реконструкція. Ніби і задумка була благородна, ніби і вийшло її реалізувати. Але! Двері зробили шириною 70 сантиметрів, і людина у візку у них ніяк не могла заїхати. При тому, що в будівельних нормах все прописано, але люди, які їх реалізують – не завжди думають, що роблять. От конкретно у цьому прикладі проблему вирішили із застосуванням “нанотехнологій”: кожного ранку двері на станції – по одній на вхід і на вихід – знімались з кріплень і відставлялися вбік. Ввечері – їх монтували назад. Це давало можливість трошки розширити двері, і людина на візку хоч якось могла проїхати. Потім ми провели акцію, і місцева влада врахувала всі вимоги – двері замінили вже наступного дня. А протягом місяця були встановлені і підйомники, зроблені пониження бордюрного каменю тощо.
Ветерани АТО. Зараз ними опікується багато відомств, планується створення ще спеціального Міністерства у справах ветеранів. Хто і за що відповідає у цьому питанні зараз – не завжди зрозуміло. Ваша сфера – бійці, що отримали інвалідність внаслідок участі у бойових діях?
Так, у тому числі.
Що для них зміниться із реформуванням держструктур?
Тут є певні ризики. От ми говоримо, що проводимо рішучу реформу, створимо Міністерство ветеранів – і у нас все буде добре. Чому? Аргументація – тому що таке міністерство є у США. Насправді, у роздаткових матеріалах, які розповсюджували на робочих нарадах зі створення цього міністерства, це майже єдиний аргумент.
В Індії є Міністерство йоги, а в Бутані – Міністерство щастя, але ж в Україні ми таких не створюємо! Я не проти ідеї єдиного Міністерства ветеранів, яке мало б полегшити життя бійцям. Але існують ризики, що буде створено просто додаткове відомство, яке стане посередником, а всі довідки, черги та бюрократичні механізми для конкретної людини так і залишаться актуальними.
Не можу давати свою оцінку рішенню, яке було прийняте. Але. Чи є фахівці, які розуміються на технічних засобах реабілітації у майбутній структурі, яка буде створюватись? Чи не буде так, що ми створимо нове міністерство, Мінсоцполітики віддасть йому питання протезування і бюджет на протезування ветеранів…
Тобто, передбачається, що нове міністерство саме повністю забере у вас ці повноваження?
Це один із можливих варіантів. Є варіант, що всі питання і програми, пов’язані з ветеранами, якими зараз опікуються різні міністерства, забере оце нове відомство. Разом із бюджетами. А це – мільярдні кошти, які будуть передаватись з однієї структури в іншу, і ми всі розуміємо, що ризик тут є. Програма протезування, наприклад, внаслідок цього може просто застопоритися і перестати працювати.
Як це вже було з Мінсоцом?
Так. Було таке, що Служба ветеранів опікувалась протезуванням за новітніми технологіями, потім передавала це все у Фонд. Ця програма тільки-тільки почала нормально працювати. До цього вона два роки виконувалась приблизно на 10%, решта коштів перерозподілялась на інші програми. Але поки у Фонді розібрались, що із тим робити – ще пройшов час. Зрештою програма змогла нормально запрацювати лише у червні 2017 року.
На рівні міністерських посадовців взагалі є розуміння, що за тими нормами, папірцями і програмами, які вони занурюють у вир бюрократії, стоять конкретні люди із конкретними життями, які реально страждають від такої паперової тяганини?
При розробці нормативів у нас ніколи практично не аналізують ризики і не аналізується вплив кожної окремої нормативи на людей. От зараз Кабмін починає потроху переходити на те, щоб вписувати в обґрунтування документів вплив на конкретні групи людей. Якщо це дійсно буде так робитись – то звісно, це розуміння з’явиться. От з метою планування такої політики і створюються директорати.
От знову ж таки: якщо у нас буде Міністерство ветеранів, як у США, чи означатиме це, що політика щодо ветеранів у нас стане, як у США? Зовсім не факт. Це – хибна кореляція, тут немає ніякого зв’язку. США мають іншу політичну структуру. Брати одну інституцію з цієї структури і намагатись інтегрувати її у нашу структуру методом переносу – не зовсім логічно. Немає гарантій, що у нас вона запрацює. Але все ж сподіваюсь, що команда, яка займається розробкою структури нового органу влади, усвідомлює ці ризики і знає, що з ними робити. Тому це – більше розмірковування на тему.
Дійсно, мета благородна. Є ті, хто кажуть, що було би непогано мати виконавчий орган, який опікуватиметься суто ветеранами. Але ж треба проаналізувати ризики, проаналізувати, що це покращить для кінцевого споживача і подумати, як краще впровадити це міністерство і прописати всі можливі інструменти, які нівелюють потенційні проблеми. В тому числі – і корупційні.
Євгенія Мазур
Всі фото: Facebook