Володимир Карел: «Без віри у власні сили, немає шляху вперед», пише «TeNews».
Фото з мережі Інтернет
Він не був розбитий на окремі спогади, які швидше за все поділяють життя на окремі фрагменти, які хочеш пам’ятати і які хочеш викреслити з життя. Він об’єднував своє життя, яке ще до тридцяти років кардинально змінилося, в одне: ніхто тобі не допоможе йти життям, якщо ти не маєш внутрішнього компасу і сили перемагати труднощі.
Люди, до яких доля була не особливо привітною, або закусують губу і змагаються за своє місце під сонцем, або здаються і чекають, що хтось має їм зарадити, допомогти, вирішити усі їх проблеми. Володимир Степанович Карел не просто людина із внутрішнім стержнем, він усім своїм життям доводить, що ти не програв доти, поки не здався. І не здається, хоча більшу частину життя не ходить. Ноги йому замінили колеса – у візку, в машині. І просувається він своїм шляхом успішно і швидше, як багато хто на здорових ногах.
Розмовляємо з Володимиром Степановичем, потерпілим на виробництві, який вже більше 30 років – в інвалідному візку.
Гартування характеру.
– Існує думка, що в житті людини з особливими потребами свободи набагато менше, ніж у інших людей. У тому числі – і свободи вибору. Непристосований до потреб людини з інвалідністю побут та довкілля. Але мені здається, що вас це ніколи не обмежувало?
– Ніколи, це правда. Хоч фізично буває дуже непросто, але сила волі це долає. Коли вдома ще можеш сам собі поліпшити побут, то добратися в крамницю або інший заклад часом не виходить. Коли треба було вийти з фінансової скрути – дружина Галина поїхала до Польщі на заробітки, а я залишився з трирічною дочкою Юлею і давав ради усьому. З другого поверху спускався в магазин за продуктами, готував, шив, прав, все робив, що потрібно. Потім купили морозильну камеру і закупляли більше продуктів, тож взимку не треба було щодня візком слизькатися. І в хаті порядок підтримував. Так навчився змалечку.
Батьки з переселенців. Дали їм після війни у Мишковичах хату-мазанку під соломою. Нас було четверо братів, а мін та снарядів залишилося багато в землі. От ми і підірвалися. Мав в дев’ять років травму, досі осколок в нозі. Посікло й братів. Мати, як дізналася про нещастя – злягла із серцевим нападом та так і не пережила його. Потім потрапив в інтернат, який загартував мене на усе життя. Щоб вижити у ті часи, почав тренуватися. Взагалі, спорт любив з дитинства: займався боротьбою, боксом, волейболом, баскетболом, гирі тягав.
Залишитись знерухомленим та не здатися
– Напевне, саме спортивна наполегливість та бажання досягнути результату і зробило Вас таким сильним духом?
– Вже працював на Ватрі зварювальником. Якраз зводили будинок культури, мала там бути і поліклініка. Зварював ванну на другому поверсі. Похитнувся – доля секунди – і вже лежав розпластаний внизу. Якби правильно мене транспортували зі зламаним хребтом, не піднімали кілька разів без відповідних пристосувань, можливо, і відновилась би якась частина нервових закінчень, ще перебирав би ногами.
Я знав, що на тому місці трапиться нещастя, бо згідно норм безпеки не все було обладнано. Ще сказав колегам: хтось впаде поміж тих плит. І снилося перед тим, що падаю. Це відчуття не залишало. Брат, який вивчився на художника, розмальовував церкви, а я допомагав йому з малярними роботами. І він в той день кликав мене: відпросися, поїдемо, маю приробіток. Але видно, від долі не втечеш…
Зробили операцію. Думки усякі в голові. В двадцять вісім літ чоловікові залишитись без руху – це страшно. А ще лікар сказав: як десять днів протягнеш – то будеш жити. І я почав свою боротьбу…
Тринадцять років – у лідерах
– Так, щоб вигравати у долі – потрібно хоча б грати.
– Хлопці з роботи допомагали – перевертали мене постійно – так боровся з пролежнями. Виручила і спортивна підготовка. Почав цікавитись різними методиками, вичитав про Дікуля, циркового артиста, який теж поламався і зробив спеціальний тренажер. Друзі з Ватри за кресленнями виготовили спортивні снаряди та тренажери і я чотири роки щодня по 12 годин займався. І став чоловіком з міцними руками, зміг сидіти. А згодом, коли отримав від держави автомобіль, сів за кермо. Відтоді почалася і моя спортивна кар’єра.
– Перемога дається тому, хто її сильніше бажає. Ваші спортивні перемоги – наглядний тому приклад.
Тринадцять років постійно займав призові місця з пауерліфтингу. Зафіксовані мої спортивні досягнення в «Книзі рекордів України» зі штовхання ядра. Взагалі, зі змаганнями зі штовхання ядра та метання спису – окрема історія. Толком не знав методики та різних моментів, але поїхав на змагання, придивився, як інші кидають – і виграв. На європейських змаганнях підняв штангу вагою 170 кілограмів. Четверте місце – це був успіх. Завершив виступи дванадцять років тому, але досі щодня роблю вправи, займаюся. Адже чоловік в родині має бути міцним.
Найбільший стимул до життя
– Це, напевно, те, що служить найбільшим стимулом у житті – ваша сім’я?
– Звісно. З Галиною ми зійшлися, коли я вже був спинальником. Вона розуміла і знала усі труднощі. Я сказав: поживемо півроку, якщо все буде добре – ми станемо родиною. І досі так – спільно в усіх справах. І в торгівельному бізнесі, і в побуті все робимо разом. Працюємо тяжко, бо на пенсію не дуже проживеш. Щодня – за кермом, і в сніг, і в дощ. Раніше часто за товаром у Польщу їздив, тепер більше – до Львова та в райони. Гроші самі в хату не прийдуть, їх треба заробляти. Бо ще хочу допомогти дітям хату поставити. Недавно видали заміж нашу найдорожчу донечку Юлю за достойного чоловіка. А вкінці серпня у нас з дружиною – тридцять років спільного життя. Доволі значна дата.
Занадто багато людей ламаються, навіть не підозрюючи, наскільки близько до успіху вони були в той момент, коли впали духом. В мене є для кого і для чого старатися. Лише б мирне небо було в державі, щоб люди не гинули. Бо коли був би на своїх двох ногах – вже б захищав Україну на передовій…
Робота Фонду – особливо важлива для потерпілих на виробництві
– Рани затягуються, шрами від них зникають, якщо здобрювати день за днем життя турботою, підтримкою, любов’ю. Ви давно знайомі з працівниками Фонду соціального страхування в області, були учасником цьогорічних відбіркових змагань Всеукраїнської спартакіади серед потерпілих на виробництві «Сила духу». Побачили здружених, зацікавлених людей, які втратили працездатність та не втратили віри у власні сили. Звісно, рекордів вони не встановлюють , але ці досягнення – надважливі для них самих та тих, хто ще вагається, хто боїться ступити після травми перший крок до душевного одужання.
– Важливе спілкування, безумовно. Я ніколи не боявся свого стану, завжди був серед людей, постійно – у роботі, змаганнях та подіях. Але це такий характер. Страх для людини – сильне почуття, яке може мотивувати на дії. Є чимало людей, для яких вивільнитися зі своїх комплексів та страхів важко. Але завжди треба спробувати – і все вийде, як не з першої спроби, то з наступної. Тому підтримка Фонду – особливо важлива. І матеріальна у вигляді виплат, медичної реабілітації, і отака – моральна. Крім того, Фонд соціального страхування в області багато робить для оздоровлення, відновлення здоров’я потерпілих на виробництві. Я сам багато їздив у санаторії, отримую візки, іншу допомогу. Знаходжу спільну мову з керівництвом управління. На спартакіаді Федір Всеволодович Бортняк та інші працівники постійно спілкувалися, підтримували мене та інших потерпілих на виробництві, організували чудове спортивне свято.
Сила духу – це характер
– Як писав Черчілль, успіх – це ще не крапка, невдача – це ще не кінець: єдине, що має значення, – це мужність продовжувати боротьбу. Що б Вам хотілося розповісти зі свого досвіду, щоб застерегти , навчити чи підказати іншим?
– Навчитися налаштовувати себе на краще, на позитив. Без віри, найперше, у власні сили, немає шляху вперед. У мене було чимало колег серед людей з обмеженими можливостями, які спилися. Це не вихід. Якщо будеш намагатися, знайдеш мету, загартуєш волю – все вдасться.
А ще дбати за власну безпеку, вимагати відповідних умов праці, щоб не довелося збирати своє життя заново.
– Дякую за розмову.
Зоряна Замкова