Юлія Сачук — правозахисниця і експертка з прав людей з інвалідністю (Фото:Yuliia Sachuk / Facebook)
Fight For Right з 2017 року відстоює права людей з інвалідністю в Україні. Громадська організація стала першою українською, яка отримала статус спостерігача при комітеті ООН з прав людей із інвалідністю, повідомляє НВ.
З початком повномасштабного вторгнення Росії, організації довелося змінити свою діяльність. Зараз Fight For Right евакуюють людей з інвалідністю, надають їм гуманітарну, фінансову допомогу, юридичні та психологічні консультації, а також допомогу з реабілітацією.
Як зробити Україну інклюзивною та що Fight For Right будуть робити після перемоги, в інтерв’ю Радіо НВ розповіла голова організації Юлія Сачук.
— Як ваша діяльність змінилася з 24 лютого, що вже вам вдалося за цей час? Як вдалося перебудувати власну роботу?
— До 24 лютого ми працювали, напевно, як класична правозахисна організація. Займалися адвокацією, намагаючись поліпшити українське законодавство і привести його до міжнародних стандартів, зокрема у сфері захисту прав людей з інвалідністю. Також ми намагалися зміцнити спільноту людей з інвалідністю, аби вони також знали про свої права і могли захищати їх. Велика наша мета — дійсно покращити життя людей з інвалідністю в Україні.
У нас були різноманітні проєкти. Це інформаційні кампанії, навчання для людей з інвалідністю, для органів державної влади. Ми працювали з Центральною виборчою комісією в межах налагодження виборчих прав людей з інвалідністю; з Міністерством соціальної політики, — з багатьма органами, намагаючись ці міжнародні стандарти, коли людям комфортно жити в країні і їх права не порушуються, запровадити у нас, в Україні.
Але трапилася війна. Напевно, трішки і мій скептицизм або, можливо, реалізм, і позиція команди допомогли нам бути більш-менш підготовленими, зокрема в плані евакуації команди. З першого ж дня війни, коли ми ще самі не розуміли, що відбувається, ми вже отримували від учасників нашої мережі, друзів, колег запити про допомогу. З перших днів війни ми почали допомагати людям з інвалідністю.
Мій скептицизм чи реалізм проявилися ще й в тому, будучи студенткою програми з міжнародного права у сфері прав людей з інвалідністю в Ірландії, цього ж року, за місяць до вторгнення, почала бити на сполох, питати в міжнародних експертів, що можна зробити, як це відбувається в країнах, які є стандарти. Намагалися залучити партнерів, великі організації, щоб приділити [увагу] питанню можливого російського вторгнення. Це дало нам змогу акумулювати ресурси, тому що на той момент ми не мали жодної підтримки від жодної з організацій.
Я зрозуміла те, що відбувається зараз: великі міжнародні організації не будуть дуже ефективними в плану прямої підтримки, тієї, яку потребують люди з інвалідністю тут і зараз. Тому на 24 лютого у нас була щонайменше мережа тих людей, яка нас підтримувала, ми розуміли стандарти і у нас були ресурси для власної евакуації.
— Як ви цей план готували? Що було найважливіше забезпечити, що саме передбачити? Ви пропрацьовували всередині команди сценарій, що кожен буде робити?
— Так. Ми пропрацювали сценарій і те, що хто буде мати у тривожній валізці. Як голова організації, я подбала про те, щоб у людей були кошти, про орієнтовні плани, де ми будемо збиратися, які контакти треба мати, що робити, якщо не буде зв’язку. У нас +/- все було узгоджено. Далі це вже був як клубок.
Багато членів нашої команди — це люди з інвалідністю: хтось — з порушеннями зору, хтось — опорно-рухового апарату, хтось користується колісним кріслом, хтось — не чує. Тому прораховувалися ще й моменти доступності.
Те, що ми евакуювалися і виїхали вчасно, дало змогу працювати далі. З першого тижня нам вдалося зв’язатися з тими організаціями, які займаються допомогою у надзвичайних ситуаціях людям з інвалідністю, зокрема з Америки. Вони стали нашими постійними партнерами. Разом з ними ми вже розбудовували, які запити ми можемо приймати, як це відбувається, як верифікувати, як знайти транспорт. Нам вдалося зібрати майже пів мільйона євро на допомогу людям з інвалідністю, і [допомагали] так само багато людей з інвалідністю з усього світу. Ми відповідально продовжили нашу роботу.
На сьогодні ми вже допомогли більше трьом тисячам українців і українкам з інвалідністю. Маємо більше шести тисяч звернень: кожен запит опрацьовується індивідуально. У наших стандартах роботи — допомогти у кожному випадку.
У нас працює близько 15 кейсменеджерів, гаряча лінія. Фактично спочатку це були наші телефони. Ми запити приймаємо з першого дня війни і до сьогодні – не мали жодного разу вихідного.
На сьогодні ми надаємо евакуацію. Ми продовжуємо евакуювати людей з гарячих точок — Краматорську, Бахмуту, [загалом] з Донецької області, Харківської, Херсонської, миколаївської. Ми продовжуємо шукати прихисток. Ми забезпечуємо людей квитками, якщо потрібно. У нас є власна швидка, яку дали нам в оренду міжнародні партнери. У нас є власний транспорт.
Ми забезпечуємо людей технічними засобами реабілітації, які є критично важливим зараз для людей з інвалідністю. Тому що навіть ті мізерні речі, які могла нам надавати держава, [не надаються вчасно] – зараз цей процес затягується. Ми теж надаємо гуманітарну допомогу, юридичні консультації, психологічну підтримку. Це все працює день за днем майже 24/7.
— Коли ви сказали, що почали займатися евакуацією з 24 лютого, я собі намагалася уявити, як це відбувалося, пам’ятаючи, як люди виїжджали з Києва у заторах або які черги були на залізниці. Як в цих умовах вам вдалося знайти можливості для виїзду людей з інвалідністю? Це ж технічно складніше.
— У перші дні це відбувалося на рівні консультацій здебільшого і на рівні оплати послуг перевізників. Ми платили дуже великі кошти.
Дуже часто ця допомога, особливо на початку, коли у нас не було власних авто, полягала в тому, щоб максимально надати інформацію і супроводити людину.
— Як люди, зокрема літні, мами з візочками, люди на візках, з порушеннями зору, слуху, які не чули сирени, дізнавалися про повітряну тривогу і спускалися в бомбосховища? Наскільки в Україні до початку повномасштабного вторгнення були хоч якісь умови безпеки, пристосовані до людей з інвалідністю? Чи є у нас бомбосховища с пандусами? Бо я їх не помічала.
— Наскільки нам відомо, не було і немає, що теж дуже сумно. Навіть ніхто загального моніторингу не проводив. Але моя колега з Кам’янського навіть зверталася зі зверненням до міської влади. Відповідь була плачевною. Ми розуміємо, що це не лише про Кам’янське, а і про інші міста.
Мізерні намагання були і здебільшого громадських активістів. Це і про бомбосховища, і про систему сповіщень, тобто про доступ до інформації.
Навіть ті картинки, які кидали і продовжують кидати в телеграм-каналі, незряча людина не зможе їх прочитати.
Ще гірша ситуація, коли ми говоримо про людей не в містах, а в сільській місцевості або в закладах закритого типу, або в місцях несвободи. В Україні дуже велика система таких інституцій і це є нашим соромом. Держава була абсолютно не готова.
Ця публікація створена НВ за підтримки ІСАР Єднання у межах проєкту «Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства», що реалізується ІСАР Єднання у консорціумі з Українським незалежним центром політичних досліджень (УНЦПД) та Центром демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ) завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст матеріалу не обов’язково відображає погляди ІСАР Єднання, погляди Агентства США з міжнародного розвитку або Уряду США.
Алла Кошляк