Фото: Інтерфакс-Україна / Олександр Зубко
Інтерв’ю генерального директора Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю Віталія Музиченка агентству “Інтерфакс-Україна”
Скільки на сьогодні в Україні людей з інвалідністю? Наскільки ці показники більші чи менші за середньоєвропейський рівень?
Давайте будемо відвертими, на сьогоднішній день порахувати як населення, так і окремі категорії людей, фактично нереально. Тому що йде колосальна міграція, як всередині країни, так і назовні. Тому ми можемо говорити тільки оціночні речі, про облік в певних реєстрах. Загалом тренд йде на збільшення чисельності осіб з інвалідністю. Якщо говорити про аналіз за попередні кілька років, то трошки більше 7% населення України мало офіційний статус особи з інвалідністю. Але, як ми розуміємо, наявність статусу, при тій моделі медико-соціальної експертизи яка була, далеко не відображає реальної картини.
У світі, якщо брати за орієнти західноєвропейські і центральноєвропейські країни, то близько 10-12% населення має певні функціональні порушення і додаткові потреби або обмеження. Бо не в усіх країнах світу є аналогія чи тотожність процедурі встановлення інвалідності в Україні з точки зору медико-соціального аспекту. Тому можемо говорити про те, що у нас приблизно середньосвітові, середньоєвропейські показники, а можливо навіть й нижчі.
Які найбільш поширені види інвалідності за типами порушень? Чи змінився з початку повномасштабної війни баланс травм чи хвороб, які призводять до інвалідності?
Тут у нас теж все не унікально. До повномасштабного вторгнення, переважно це була хронічні хвороби – цукрові діабети, обмін речовин, серцево-судинні захворювання і пов’язані з цим речі, і частка травми була достатньо невеликою, і пов’язана вона була більше з якимись надзвичайними ситуаціями, ДТП, побутовими вибухами, а також виробничою травмою. То на сьогоднішній день в рази збільшилася кількість мінно-вибухових травм, пов’язаних із фактором війни.
Звичайно, в загальній картині – це не настільки масштабно виглядає. Тобто якщо ми говоримо про встановлення 300 тис. нових інвалідностей, то в питомій вазі більше це все-таки цивільна історія, хронічні хвороби, стан здоров’я, хвороби і так далі. Травматичні випадки займають достатньо невелику долю – це десятки відсотків.
Чи зросла за останні роки кількість інвалідностей пов’язаних із психічним здоров’ям?
По відчуттям можемо говорити, що так. І реагуючи на це держава навіть вибудовує цілу стратегію ментальної і психоемоційної підтримки. Але в кількісних показниках більше може говорити медицина, тому що йдеться про оцінку і медичні показання.
Скільки на сьогодні в Україні людей потребують протезування?
Ця цифра динамічна. В минулому році за державною програмою було запротизовано майже 16 тис. людей. Тобто це достатньо велика кількість, якщо говорити в порівнянні з попередніми періодами. З урахуванням важкості травм було забезпечено майже 20 тис. протезних виробів. Це означає, що є множинні ампутації, що людина могла отримати не один протезний виріб, тому що є функціональні протези, а є певні специфічні протези для купання, для занять спорту і так далі. Крім того, в цілому було забезпечено більше, ніж 420 тис. різних допоміжних засобів реабілітації. Тобто, як ми бачимо, структура протезних виробів у цьому переліку близько 5%. Але по вартості протезування – це половина ресурсу.
В цьому році ми виходимо плюс-мінус на ті ж показники в загальній кількості. За державною програмою буде орієнтовно 15-16 тис. відпротизованих осіб. Але тут важлива структура. Якщо в минулому році в цю структуру входило 3,8 тис. військовослужбовців різних відомств, то в цьому – буде вже близько 5 тис. Тобто загальна чисельність стабільна, але структура і кількість тих, хто отримує травми за рахунок участі в бойових діях, збільшується.
Наскільки озвучені вами цифри задовольняють існуючий попит, чи є черги?
При забезпеченні допоміжними засобами реабілітації є певна пріоритизація, ми не можемо реагувати скрізь однаково. Військові, первинне забезпечення осіб, діти – це пріоритет першої черги, що забезпечується першочергово. І тут всі заявки, які надходять до нас задовольняються, не можу сказати, що в лічені дні, але продовж тижнів. Тобто це не по пів року, не рік, не два, не три. Крім того, частина протезувань відбувається поза межами нашої держави. Не скажу, що таких випадків багато, але якась частка є. Плюс в Україні діють активно певні благодійні і гуманітарні організації, які також підсилюють державну програму, беручи на себе частину цієї роботи. Ми намагаємося з ними кооперуватися для того, щоб не дублювати функціонал.
Скільки орієнтовно приватний сектор бере на себе випадків протезування?
Складно сказати, але я думаю, що десь 80%, якщо не більше, закриває державна програма.
Яке співвідношення між тим, коли людина отримує протез, і тим, коли отримує компенсацію, за уже встановлений виріб?
Протези – річ дуже дорога, і в форматі компенсації воно дуже погано працює. Тому 99,9% – це йде пряме забезпечення за оплатою держави. Уявіть, якщо протез коштує 2-3 млн гривень, зрозуміло, мало варіантів його за власні кошти десь придбати і потім прийти за компенсацією. Тобто, це одиничні випадки. Якщо ж говоримо в цілому щодо різних допоміжних засобів реабілітації, це може мати місце, тому що ціновий діапазон трошки різний. Купити за 5-7-10-20 тис. гривень, це одна історія, а запротезуватися, особливо високофункціональним протезом, це дорого.
Ви сказали, що перший пріоритет закривається досить оперативно, а що з іншими людьми?
Наразі у нас закрита потреба по перше число поточного місяця по пріоритетних категоріях. Тому по інших категоріях це може бути тиждень-два, але це знову ж таки не місяці. Ми повинні розуміти, якщо у людини є в експлуатації протезний виріб і підходить час його змінювати, то вона потенційно може ним ще покористуватись декілька тижнів на відміну від людини, яка забезпечується впереше.
Який запит на спортивні протези, скільки їх видається на рік?
Не можу зараз сказати конкретну цифру, але це не тисячі, мова йде про десятки. Попередньо було передбачено, що людина, яка хоче отримати спортивний протез, має займатися якимось спортом, і для підтвердження цього мало скластися два фактори. Перше – в неї повинні бути відсутні протипоказання по медичній частині. Друге – наявність якихось передумов до занять спорту, тобто, участь у змаганнях локального, місцевого, клубного рівня. У вересні були прийняті зміни, які оцю частину щодо вимог підтвердження попереднього заняття спортом скасували.
Ці зміни збільшили попит на спортивні протези?
Не дуже суттєво. Я б не сказав, що це було передумовою. Якщо раніше це вимірювалося десятком, то зараз це додатково кілька десятків поданих документів. Тобто, це не критично змінило ситуацію. Головне, щоб людина, яка отримує спортивний протез, реально ним користувалася. Все має бути пояснено з точки зору ефективності, раціональності і логіки потенційного результату.
Наскільки відсотків на сьогодні локалізоване виробництво протезів в Україні? Які складові ми виробляємо самі, що постачаємо із-за кордону?
З технічної точки зору, протез – це набір комплектуючих, які з’єднані в один виріб. Якщо говорити про високофункціональні, високоякісні, високотехнологічні вузли, то це стопи, колінні вузли та стегнові вузли для нижніх кінцівок, кисті, ліктьові вузли, плечові вузли для верхніх кінцівок, плюс система керування. По нижніх кінцівках виробництво стоп у нас в державі трохи є. Високофункціональних, так званої біоніки, колінних вузлів з мікропроцесорним управлінням, практично немає, і на 99% це імпортні складові. Якщо говорити по верхніх кінцівках, то по кистях кілька виробників вітчизняної біоніки є, і вони достатньо непогано розвиваються. Прямо видно той прогрес, який вони зробили продовж кількох останніх років, на що світовим виробникам знадобилося десятиліття. По ліктьовим вузлам пропозиція фактично відсутня. І як підсумок говоримо, що по високофункціональному протезуванню понад 95% це імпортні виробники. Але приємно, що мова йде про кращі світові організації і компанії з Німеччини, Ісландії, Великої Британії, Сполучених Штатів.
По більш типових простіших протезах, які містять не мікропроцесорне управління, а гідравлічні і пневматичні системи, тут трошки краще – фактично по всіх позиціях є українські виробники. Але, знову ж таки, їх частка в структурі, я б сказав, десь 10-12%, можливо, до 15%. Здебільшого це все-таки невеликі компоненти до протезів у вигляді штанг, кріплень, штифтів і так далі, те, що більше локалізовано. Тому на сьогоднішній день є великий виклик щодо логістики, можливості працювати з іноземними компаніями, і в питанні диктування цін. Україна, на жаль, але є одним із найбільших на сьогоднішній день ринків по протезуванню і одним з найбільших замовників через фактор війни.
Які країни є найбільшими постачальниками протезів і комплектуючих?
У топі – Німеччина, далі можемо говорити про Ісландію, Велику Британію, Сполучені Штати, Нову Зеландія. Крім того, є ще Польща, Туреччина і так далі. Частка Китаю на рівні 1%.
У липні прем’єр-міністр заявила, що уряд планує запустити гранти для виробників біонічних протезів? Чи є апдейт по цій ініціативі?
Робота ведеться. Зараз ми в активній дискусії з Міністерством цифрової трансформації, тому що це розглядається як один із напрямків цифрового розвитку і інноваційних технологічних рішень. Наразі вже підготовлено і погоджено певну рамку, для того, щоб мати передумови для запуску такої грантової програми для вітчизняних стартапів, для тих, хто здійснює розробку, або для підтримки в форматі переходу в малосерійний запуск виробництва. Тобто там декілька аспектів розглядається. Перший – це підтримка певних конструкторських рішень. Другий – це розробка життєздатних прототипів. Третій блок – це якраз питання масштабування тих виробів, які вже мають якісь прототипи, які можна в подальшому вдосконалювати. Це правильний напрямок, який буде розвиватися.
Є шанс, що ця гарантова програма запрацює в наступному році?
Абсолютно. Я думаю, вона запрацює в наступному році.
Які на сьогодні залишаються проблеми у сфері протезування?
Ми повинні говорити про те, що протезування само по собі – це не самоціль і не окремий напрямок. Протезування – це структурна частина загального реабілітаційного процесу. Це означає, що ми маємо працювати в комплексі і розуміти, з чим людина входить в процес, який може бути реабілітаційний результат і що для цього потрібно. І ми просто маємо підсилювати одне одного: медична сторона, реабілітація, протезування, плюс інші допоміжні засоби реабілітації. Дуже важливий аспект ведення людини.
Другий момент – реабілітаційний процес рано чи пізно закінчується, і постає питання повернення додому. В окремих випадках людина повертається на службу, в залежності від того, як це синхронізовано із станом здоров’я, функціональними можливостями, характером несення служби, її бажанням. Тому питання постреабілітаційного ведення також дуже важливе.
Ще один виклик, який я б також хотів би підкреслити. У нас оцінка потреб і підбір допоміжних засобів реабілітації відбувається кабінетним способом. Тобто людина потрапляє на комісію, на якій втрачається зв’язок із розумінням екосистеми, де людина живе. І теоретично міждисциплінарна команда чи експертна команда з оцінювання функціональних можливостей людини може підібрати, виходячи з фізичного стану, найкраще крісло колісне. Але коли людина повертається в сільську місцевість і там асфальту нема, а їй призначили дорожнє крісло колісне із функціоналом, який дозволяє швидко рухатися, але по якісній поверхні. Або якщо без розуміння справи людині призначають крісло колісне, яке достатньо важке, а вона проживає на четвертому поверсі без ліфта, от тут втрачається оцей зв’язок. Тому ми маємо розділити те, що безпосередньо пов’язано із тілом людини, те, що визначається її функціональними потребами, і те, що визначається у прив’язці до місця її проживання. А це можна робити тільки з виходом на місце проживання, з оцінкою, з замірами. І це вже не медична історія.
Крім того, на сьогодні дуже важливе питання оцінки якості. Як до технічного виробу до протезу, як правило, питань дуже мало. У нас насправді побудовано систему таким чином, що зайти на ринок із несертифікованою продукцією, яка не відповідає міжнародним стандартам, нереально. Тобто до фактору безпеки і якості самих комплектуючих практично питань не буває, але буває питання стосовно якості підбору комплектуючих. Тому що підприємство, яке отримує від вартості протезу певний прибуток, зацікавлено, щоб зробити його максимально вищим по ціні і легально заробити частину від цієї вартості як рентабельність.
В сьогоднішніх умовах дуже великий виклик, що в нас значна частка первинного протезування. Коли люди не готові до усвідомлення себе в новому статусі, в нових потребах. З іншої сторони, будемо відверті, протезна галузь до цього була слабо готова. Але як на мене, галузь в цілому за останні 2-3 роки спрацювала дуже непогано – вище середнього. З урахуванням адаптації, з урахуванням підготовки кількості фахівців, задоволення потреб величезної кількості складних випадків – насправді це дуже великий скачок.
На сьогодні є дефіцит в протезистах?
Так, є, але не в цілому. Якщо говорити специфічно по ампутації верхніх кінцівок, де йде ампутація на рівні середини передпліччя, верхньої третини плеча або в плечовому суглобі – то кількість протезистів, які готові і можуть працювати в форматі високофункціонального протезування, не велика. Це те, що здобувається з досвідом, із десятками випадків, які через себе пропускає протезист. Тут мова йде навіть не про місяці, а роки.
Який обсяг фінансування було спрямовано на протезування у 2025 році? Чи повністю задоволена потреба у коштах на протези і засоби реабілітації на наступний рік?
Дивіться, в цілому в цьому році на програму по допоміжних засобах реабілітації виділено 5,3 млрд гривень, що включає 3,5 млрд гривень на протезно-ортопедичну складову. Для того, щоб закрити потребу цього року, нещодавно збільшили фінансування ще на 620 млн гривень. Тобто, з урахуванням всіх аспектів, у цьому році маємо майже 6 млрд гривень. До цієї суми ще мільярд передбачено на високофункціональне протезування учасників бойових дій, із яких ми вже використали майже 800 млн гривень, і ще ряд договорів зараз знаходяться на укладенні.
На наступний рік, якщо говорити в цілому, на допоміжні засоби реабілітації передбачено це близько 7,5 млрд гривень. Тобто, трошки більше, ніж в цьому році, розуміючи те, що, на жаль, але перспектив того, що у нас буде менша потреба ми не бачимо.
Скільки на сьогодні отримано грантів за програмою “Малі гранти” для надавачів соціальних послуг? Яка середня сума і види послуг?
Програма “Малих грантів” – це достатньо унікальний для України інструмент, коли замовлення соціальних послуг відбувається з державного рівня, але за кошти міжнародного донора. В даному випадку уряд Великої Британії був одним із ініціаторів відповідної програми і є донором, а кошти спрямовуються через ЮНІСЕФ. Рамка була така, що максимальна сума гранту передбачена до 60 тис. доларів на одного грантера. В розрізі на рік, з урахуванням зарплати фахівцям, приміщення і так далі, це не такі великі суми. Але, тим не менше, це гарний старт для тих організацій, які бояться працювати напряму з бюджетом. Логіка проєкту була така, щоб залучати інститути громадянського суспільства до процесу надання соціальних послуг, підтримати ті послуги, яких було мало на території регіонів, а також зробити стимули для громад формувати певну екосистему надавачів соціальних послуг на місцях.
Виходячи з ресурсу, який в нас був передбачений, в цьому році було підтримано 120 грантерів. Середня вартість такого гранту була 2 млн 290 тис. гривен. Приблизно від третини до половини громад, в тих областях, які були визначені як регіони реалізації проєкту, взяли участь у відповідних програмах.
Щодо послуг, то вони фокусувалися навколо виявлення, підтримки і супроводу сімей з дітьми, а також на тих послугах, яких не було в громадах, для того, щоб з однієї сторони елементарно протестувати, як працює державний стандарт, а з іншої, щоб ці послуги з’явилися в громадах і створити запит на них.
Які плани по реалізації проєкту у 2026 році?
Проект розрахований як перехідний. Його умовами передбачено надання послуг не менше 12 місяців. Відповідно, фактично фаза реалізації у нас почалася в вересні 2025 року, а до цього була спочатку підготовка, потім організаційна фаза, потім фаза відбору громад, фаза відбору надавачів, оцінка і рейтингування, для того, щоб ні в кого не було претензій, яким чином відбувався відбір. Тому в серпні ми перейшли в договірну роботу, враховуючи, що велика кількість послуг пов’язана із навчальним процесом, такі, як: інклюзивне навчання, тимчасовий відпочинок батьків, денний догляд, супровід і так далі. Фактично у нас в переважній більшості випадків до вересня наступного року буде тривати фаза реалізації. І якщо ми реально продемонструємо запит, потребу в соціальних послугах і конкретні результати, можна буде говорити про залученість додаткового ресурсу, як бюджетного, так і від донорів на наступну ітерацію проєкту.
Крім того, через Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю наразі реалізується ряд суміжних проєктів, які або підсилюють відповідні послуги, або альтернативно їх доповнюють. Допустимо, якщо говоримо, що однією з послуг в рамках «Малих грантів» є раннє втручання, то паралельно ми реалізуємо і пілотний проєкт із державного бюджету щодо замовлення послуги раннього втручання, що дає можливість більшого охоплення не тільки визначених регіонів чи громад, а будь-яких громад, які готові включатися в процес.
Яка на сьогодні в Україні ситуація з працевлаштуванням осіб з інвалідністю?
Фонд дійсно здійснює функцію моніторингу працевлаштування осіб з інвалідністю в Україні. Наразі у нас діє принцип квотного пріоритетного працевлаштування людей з інвалідністю на робочих місцях. Відповідно, встановлено 4% квоту для кожного роботодавця. І ми якраз є тією організацією, яка проводить оцінку виконання цього показника. Ще кілька років тому це була одна з таких не дуже приємних речей – взаємодії роботодавців із державою, коли за підсумками звітного року вишикувались черги в Фонд соцзахисту осіб з інвалідністю, щоб здати паперові звіти стосовно виконання чи невиконання нормативу. Кілька років тому ми змінили цей принцип, і на сьогоднішній день ніхто нікуди не ходить, нічого не здає, а ми прямо беремо інформацію з Пенсійного фонду, яка туди потрапляє у цифровому вигляді.
Відповідно, якщо проаналізувати, то на сьогоднішній день більше 75% роботодавців витримують квоту, відповідно рівень працевлаштування людей з інвалідністю у них вище 4%. Тут варто звернути увагу, що до 1 січня 2026-го року обов’язок працевлаштувати людину з інвалідністю є у всіх роботодавців, а от відповідальність є тільки в реальному секторі економіки. Тобто на сьогодні бюджетні і державні організації звільняються від відповідальності у вигляді накладення адміністративно-господарських санкцій. Але уже з 1 січня наступного року цей принцип змінено, і всі роботодавці мають і обов’язок і відповідальність за непрацевлаштування людей з інвалідністю у відповідній квоті. В той же час, принцип примусу і штрафних санкцій замінюється на цільові внески як ресурс для підтримки тих, хто хоче і буде здійснювати відповідні заходи. Тобто репресивну модель, яка діяла в форматі покарання, перебудовується в формат внесків цільового призначення на виконання цих заходів. І якраз ресурс, який буде накопичуватись в спеціальному фонді від роботодавців, які не виконали норматив, буде в розпорядженні Фонду як джерело для підтримки тих роботодавців, які хочуть це робити.
Наразі передбачено декілька інструментів підтримки роботодавців в питанні працевлаштування осіб з інвалідністю. По-перше, ми говоримо про компенсацію заходів розумного пристосування. Тому що будемо говорити відверто – не всі позиції, не всі робочі місця і не всяку екосистему розумно, ефективно і доцільно пристосовувати під конкретні нозології. З наступного року відповідний функціонал буде покладено і на Фонд соцзахисту осіб з інвалідністю. По-друге, ми говоримо про те, що сама по собі підтримка роботодавців щодо створення умов для працевлаштування потребує ще й сервісної складової. Тобто специфічних соціальних послуг, які допоможуть включити людину з інвалідністю в колектив, і певний час її супроводити на робочому місці. Передбачено, що Фонд буде замовником такого роду послуг в інтересах як роботодавця, так і працівника. По-третє, є компенсація певної частини втраченої здатності трудового внеску. Будемо говорити чесно, людина з інвалідністю з точки зору свого трудового потенціалу і продуктивності, не завжди, але в багатьох випадках, не тотожна аналогічній позиції здорової людини. І для того, щоб збалансувати, скомпенсувати оцю невідповідність, передбачена також можливість отримання відповідних компенсацій, які будуть сплачувати, знову ж таки, з цього цільового фонду за реально працевлаштованих людей з інвалідністю окремим категоріям, які потребують такої підтримки.
Якщо, все-таки, реально глянути на ситуацію з працевлаштуванням людей з інвалідністю і виконання цієї квоти, наскільки реально працевлаштовані люди з інвалідністю, а не їх трудові книжки?
Буває по-різному. Тут мова має йти про соціальна відповідальність бізнесу. Але я хочу звернути увагу, що такий механізм чи така схема, неможлива без договірної згоди обох сторін. Тобто, якщо людина реально не хоче працювати і їй пропонують якусь невелику суму за те, щоб вона десь числилася, а роботодавцю економічно це вигідніше, от маємо таки й результат. Звичайно, певними перевірками це можна виявляти, але точково, не масово. Маючи офіційно працевлаштованих майже 450 тис. осіб з інвалідністю, за кожним робочим місцем державного інспектора з питань праці не закріпиш. Мало того, на період воєнного стану діють певні мораторії, в тому числі на перевірки. Тому, особливо в сьогоднішніх умовах, складно сказати насправді, але це факти не поодинокі. Знову ж таки, я звертаю увагу тут на мовчазну або проактивну згоду самого працівника. Тобто, якщо працівник не згоден на такі умови, жодна така схема працювати просто фізично не буде.
Скільки наразі функціонує “Центрів життєстійкості”? Наскільки планується розширити мережі у 2026 році?
Фонд на сьогоднішній день достатньо багатогранна організація, у нас з’являється все новий і новий функціонал. І один із такого функціоналу – це питання реагування на ментальні виклики, на виклики, пов’язані з психічним, психологічним, емоційним станом суспільства в цілому. В сьогоднішніх умовах це, напевно, уже загальнонаціональний виклик, а не проблема якоїсь конкретної людини чи конкретної громади. Тому і було започатковано проєкт стосовно розгортання “Центрів життєстійкості” як первинної точки надання психоемоційної підтримки будь-якому мешканцю громади.
За підсумками 2025 року ми дійшли до того, що у нас фактично функціонує 306 “Центрів життєстійкості”. Наразі, відповідно до рішення уряду, цей пілот продовжено ще на півроку, до червня наступного року, для того, щоб вже більш чітко сформувати стандарт відповідної послуги на базі тих результатів, які ми маємо. Тут дуже важливо не міряти результативні показники кількостями, а розуміти певні якісні показники впливу. Тому зараз у нас іде активна фаза переконтрактування попередніх надавачів, до яких не було питань з точки зору попередньої взаємодії. Також є зміни в певних конфігураціях пілоту, для того, щоб більш активно включити громади і органи місцевого самоврядування. Переважно все працювало добре, але в окремих випадках, громада позиціонувала, що це держава щось робить на її території. А це в корені неправильно, тому що це проєкт власне громади за фінансової підтримки держави. Тому наразі в нас стоїть пріоритетне завдання включити громади у вигляді органів місцевого самоврядування прямо в договір проєкту.
Скільки державі обходиться в рік супроводження цих “Центрів життєстійкості”?
По цьому року було близько 360 млн гривень. В масштабах держави для 300 точок розгортання це достатньо невеликий ресурс. На наступний рік є достатньо амбіційне завдання і бачення, щоб суттєво розширити програму – фактично подвоївши, а можливо, навіть і потроїти кількість учасників. В бюджеті на наступний рік кошти на це закладено.
Єгор Шуміхін