“Майже одразу за Черніговом буде табличка і поворот до нас. Приїжджайте!”… І правда, табличка з надписом “психоневрологічна лікарня” є. …Уся в дірах від куль. Можливо, колись ця табличка стане музейним експонатом, але поки що вона мовчки несе на собі сліди війни.
На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лікарні не було ані облаштованого укриття, ані варіантів евакуації пацієнтів і пацієнток закладу, щоб зберегти їхні життя. Під час окупації адміністрація лікарні вимушена була справлятися майже з усіма викликами самотужки.
Про те, як вдалося пережити окупацію та проблеми, які залишаються актуальними й зараз, працівники установи розповіли команді громадської організації Fight For Right, яка збирає свідчення щодо злочинів Росії, скоєних проти людей з інвалідністю.
У день траплялося по кілька смертей…
Дуже болючим був початок повномасштабного вторгнення російських військ, за розповідями працівників і працівниць психоневрологічної лікарні. Коли зникла електрика і не було можливості підключати людей до життєво критичних апаратів, зокрема апарату штучної вентиляції легень, десятки людей не вижили. Тоді саме була нова хвиля ковіду. За добу було по кілька померлих. Тіла збирали й раз на кілька днів відвозили спочатку до моргу Чернігова. Дорогою минали російський та український блокпости, петляючи між мінами на дорогах.
Коли потрібно було комусь із працівників дістатися до Чернігова, то вони сідали поруч із тілами в стареньку санітарну машину і так їхали. Та згодом у морзі стало бракувати місць, і померлих ховали просто за парканом поруч із лікарнею, неглибоко, щоб після окупації рідні могли їх перепоховати, як годиться.
Мобільного зв’язку й інтернету довгий час теж не було. Новини в лікарні дізнавалися час від часу через радіоприймач. Щоб хоч трохи підзарядити телефони, використовували акумулятори від автівок. Не голодували, бо в лікарні було трохи запасів, їжу готували на вогнищі поблизу, але й вдосталь ситими теж не були.
Милися рідко, водопостачання було відключене з перших днів. Користувалися тією водою, що могли наносити самотужки у відрах від колонки з дачної ділянки неподалік. Згодом роздобули бочку для води на колесах і в затишші між обстрілами чіпляли її до трактора з господарчої частини і так їздили по воду.
Коридор підвалу лікарні
Ліки та хліб довозили з Чернігова тією самою санітарною машиною, якою відвозили тіла померлих людей. Але значну частину ліків і продуктів доводилося віддавати російським військовим. Згодом з міста почали передавати трохи більше їжі, самокрутки, одяг, щоб можна було переодягатися людям, дотримуватися гігієни.
В адміністрації Чернігівської обласної психоневрологічної лікарні, розповіли, що під час окупації кілька разів влада Чернігова пропонувала евакуюватися, але не всім:
“Десь 15 березня пропонували в місті в кардіодиспансері прийняти 150 людей. А в нас було понад 300, плюс працівники. Як зробити вибір – кого евакуювати, а кого лишити? Ми відмовилися. А на другий день туди, куди нам пропонували евакуюватися, був приліт. Досі будівля зруйнована. Потім пропонували в Куликівку, але лише 60 людей. Потім пропонували вивезти паліативне відділення, але бусиком їхати сидячи могли не всі… І в приміщення, де навіть матраців і постільної білизни не було…”
В умовах окупації всі допомагали одне одному як могли, згуртувалися. Один із пацієнтів лікарні, якого родичі хотіли вивезти вже під кінець окупації, лишився, бо відчував необхідність підтримати інших: “Я тут ще потрібен”.
Коли російські військові робили обходи зі зброєю лабіринтами укриття, деякі санітарки ставали у дверях, закриваючи дітей та жінок із сусідніх сіл, які ховалися тут.
За словами співрозмовників і співрозмовниць, з них російські військові не знущалися фізично, як часто траплялося під час окупації. Але дні, проведені під таким психічним тиском, в холоді й жахливих умовах далися взнаки. У багатьох людей погіршився стан здоров’я, як з-поміж пацієнтів та пацієнток, так і з-поміж персоналу лікарні.
Адже тут теж працюють люди з інвалідністю. Одному з охоронців, який саме перед повномасштабною війною пережив операцію через онкозахворювання, після деокупації довелося ще двічі лягати на операційний стіл.
Та й загалом: коли на тебе наставляють автомат – це знущання. Коли тобі погрожують розправою – це теж знущання. Як і коли відбирають ліки, хліб тощо.
Прохідна з муралами, де перебували охоронці
“Що будемо кудись виїжджати з дому, про це ніхто не думав”
Окрім пацієнтів, пацієнток та персоналу лікарні, які стали заручниками й заручницями російських військових, тут опинилися й цивільні з навколишніх сіл.
Так, на початку повномасштабної війни Росії проти України Валентині (ім’я змінено з міркувань безпеки) нікуди було податися з двома маленькими дітьми. Оскільки її будинок стояв на краю села біля лісу, лишатися було вкрай небезпечно. Навколо лунали постріли. Російські війська наближалися, чути було зовсім поруч. До Києва – не прорватися, дороги заміновані, мости підірвані. Найближче укриття – саме в психоневрологічній лікарні, що за кілька кілометрів від дому.
І з 25 лютого 2022 року до кінця березня темні й сирі кімнати підвалів лікарні стали для Валентини з дітьми вимушеним прихистком. Як і для кількох інших родин з дітьми із навколишніх сіл.
“Війна триває з 2014 року. І кожен рік лякали, що от-от зайдуть (російські війська. – Ред.)… Ми з чоловіком поїхали, купили продукти, крупи, цукор, заправили балон, щоб у нас все було і можна було готувати їсти, прогодувати дітей. Те, що ми будемо кудись виїжджати й тікати з дому, про це ніхто не думав”, – розповідає Валентина.
У жінки порушення зору з дитинства. Зір на одному оці вже майже втрачено через атрофію зорового нерва. А на другому оці зір погіршився після пережитого стресу під час окупації у 2022 році.
Значно вплинуло на жінку й пережите після деокупації. У її будинку з кінця лютого й до кінця березня “мешкали” російські військові. Усе подвір’я перерили, коли робили окопи.
Будинок понівечили під час відступу так, що в ньому неможливо було жити. Жодного цілого вікна та дверей. Що там казати – навіть кабель у стелі та стінах порубали. Знищили теплицю. Іграшки дітей російські військові використовували наче для стрільбищ у тирі. Усі речі, які їм не підійшли, просто порубали. Випорожнювалися куди попало, не виходячи навіть надвір.
Фото теплиці Валентини з її особистого архіву
Валентині з родиною довелося самотужки взятися за відновлення житла. Оскільки воно було не приватизоване, то отримати допомогу від держави не вдалося. Та спочатку кожен клаптик обійстя, пройшли сапери, щоб усе розмінувати.
Люди лишилися… Що буде з ними?
Короткий грудневий день нашого відрядження змінив вечір із затяжною повітряною тривогою. У місті зник інтернет. А заразом і можливість розрахуватися на заправці онлайн. Зникла навігація, і ми час від часу зупинялися зорієнтуватися, чи хоч у правильному напрямку їдемо.
А люди лишилися… Без розуміння, що буде з ними. Навіть зараз, наприкінці четвертого року повномасштабної війни, плану евакуації всіх людей з корпусів лікарні, серед яких і паліативне відділення, немає. Надія тільки на старий підвал-укриття, що лабіринтами простягнувся під усіма корпусами.
Ми віддалялися від Чернігова, та все більше гнітючих запитань накопичувалося. Хто нестиме відповідальність за невчасну евакуацію людей з інвалідністю в разі погіршення ситуації? Чому досі для держави не пріоритет евакуація інституціоналізованих людей, права яких вона забрала, і загалом порятунок людей з інвалідністю?
Згідно з моніторингом громадської організації Fight For Right, подібна проблема стосується десятків інституцій та інституціоналізованих людей із прифронтових територій. Тому дуже важливо провести деінституціоналізацію, дати можливість людям з інвалідністю самим вирішувати в громадах питання свого порятунку.
Наразі Fight For Right завершує роботу над дослідженням на основі зібраних свідчень про воєнні злочини російських військових проти людей з інвалідністю і невдовзі оприлюднить його результати на сайті організації.
***
Fight For Right закликає всіх, хто став свідками або має інформацію про воєнні злочини, скоєні проти людей з інвалідністю, повідомити про них на електронну адресу: office@ffr.org.ua
Нагадаємо, що Fight For Right спільно з International Partnership for Human Rights (IPHR) і ВГО “Коаліція захисту прав осіб з інвалідністю внаслідок інтелектуальних порушень” підготували рекомендації для опитування людей з різними видами інвалідності, які могли бути свідками, або потерпілими від воєнних злочинів.
Матеріал підготовлено в межах проєкту “A coordinated civil society action to ensure justice, accountability, and sustained support for the survivors of conflict-related sexual violence in Ukraine”, який реалізує ГО “Fight For Right” за підтримки та сприяння міжнародної організації International Partnership for Human Rights (IPHR).
Ірина Довгаль