Уляна Шумило. Фото: svoi.city
За неофіційними даними в Україні на 150-200 тисяч людей із порушенням слуху є лише кілька сотень перекладачів жестової мови. 20 травня в Україні — День перекладача жестової мови. З цієї нагоди ми поспілкувалися з Уляною Шумило — перекладачкою жестової мови телеканалу “Дім”, яка розповіла про особливості професії, виклики, які їй довелось подолати, силу емоцій у кадрі та те, чому її робота — не просто фах, а своєрідна терапія.
Перший ефір — мрія і виклик
— Пам’ятаєте свій перший досвід перекладу на телебаченні?
— Так, це було на маріупольському телебаченні, десь у 2016 році. Я не пам’ятаю точну дату, але пам’ятаю емоції — велика радість і водночас виклик. Здавалося, здійснилася така собі “мрія ідіота”: я, перекладачка з родини глухих, нарешті вийшла на рівень, де можу бути справді корисною.
Це були позитивні емоції — настільки сильні, наскільки тільки можна відчути.
До того я вже працювала з людьми з порушенням слуху, але одного дня вирішила: чому б не спробувати себе в телеефірі? Я добре знала свою справу, тож почала переконувати керівництво каналу, що зможу впоратися.
Це був довгий шлях — багато розмов, пояснень, аргументів. Адже на той час жестовий переклад в телевізійних ефірах був майже винятком, радше фантастикою, ніж реальністю. Спочатку я перекладала новини — і це вимагало надзвичайної точності, нейтральності, абсолютної відповідальності. Саме з цього почався мій професійний шлях у кадрі. Згодом з’явився ще один вагомий етап — переклад сесій Маріупольської міської ради. Це були справжні перекладацькі марафони: по п’ять годин без зупинки, лише з однією короткою перервою. Було виснажливо, але надзвичайно цінно — і як для професійного розвитку, і як для розуміння власних можливостей. Звісно, не все було гладко — траплялася критика і з боку колег, і від самої спільноти людей з порушенням слуху.
— А як розпочалась ваша співпраця з каналом іномовлення, зокрема телеканалом “Дім”?
— Це було навесні 2023 року. Мене запросили стати героїнею документального фільму “Мріяти не шкідливо”. У ньому я поділилася своєю історією — про те, як разом з дітьми вдалося вирватися з окупованого Маріуполя, пройти складний шлях евакуації й повернутися до улюбленої справи.
Особливо емоційним моментом став мій виступ на сцені разом із MONATIK — ми виконали його пісню жестовою мовою. Це було дуже символічно, адже кілька років тому я вперше переклала одну з його композицій жестами просто на площі перед драмтеатром у Маріуполі. А вже у 2022-му, під час окупації міста, саме Дмитро допоміг знайти волонтерів, які вивезли моїх батьків. На зйомках цього проєкту ми вперше побачилися особисто. І ця зустріч стала справжнім втіленням моєї мрії — довести, що жестовий переклад може бути повноцінною частиною мистецтва, сцени та емоцій.
Саме з цього проєкту почалася моя співпраця з іномовленням. Я познайомилась з Юлією Бін (генеральна директорка ДП “МПІУ”, — ред.), розповіла, наскільки важче людям з вадами слуху сприймати інформацію, як їм бракує адаптованого художнього контенту і чому субтитри не доносять все так, як це може зробити жестовий переклад. В цей час російська армія підірвала греблю Каховської ГЄС, Путін постійно шантажував світ ядерною загрозою, росіяни активно опановували тактику ракетних обстрілів мирного населення, тож перше, з чого ми почали на каналі “Дім”, це була адаптація жестовою мовою безпекових роликів. Але майже відразу я почала перекладати і різні програми, художній контент, серіали. Потім іномовлення створило окремий YouTube-канал — “Дім. Інклюзивно”, де ми публікуємо контент у перекладі жестовою мовою, а також серіали з тифлокоментарями. І я отримую дуже багато слів подяки від людей, для яких ми це робимо.
Ритуал перед ефіром: тиша як концентрація
— Чи маєте якісь особливі способи налаштування перед ефіром?
— Так, у мене є свій особистий ритуал — побути наодинці. Перед записом я свідомо уникаю емоційної взаємодії з іншими: не обговорюю нічого важливого, не ділюся почуттями, не відволікаюсь. Просто залишаюся на самоті в тиші. Це допомагає зібратися, відкинути зайвий шум і внутрішньо сфокусуватися.
Для мене важливо увійти в стан повної присутності та глибокої концентрації. Адже передавати емоції через екран — завдання не з простих. Кожен із нас прагне виглядати щиро, природно, професійно. Але мій виклик — не просто добре озвучити, а дійсно “увімкнути” глядача.
Я маю зробити так, щоб глядач відчув емоцію — навіть якщо не чує.
Я хочу, аби людина, яка відкрила відео, залишилася до кінця. Щоб відчула емоцію, сенс, напругу — усе через мої жести та міміку. Щоб у неї з’явилися мурашки, щоб щось її зворушило чи зацікавило. А для цього я маю бути абсолютно щирою. Я намагаюся зберегти цей стан до останнього кадру.
Пісні — як особливий вид терапії
— Ви перекладаєте різні формати — від новин і серіалів, до концертів і документального кіно. Які особливості має робота з кожним із них і який ваш улюблений?
— Так, кожен формат має свої особливості, і це дуже впливає на підхід до роботи. У новинах, наприклад, немає місця для емоцій — усе має бути чітко, структуровано й максимально нейтрально. Тут головне — точність: хто що сказав, у якій інтонації, і все це потрібно передати без жодних інтерпретацій. Це робота про факти, про достовірність і лаконічність.
Зовсім інша справа — художні фільми чи серіали. У цьому випадку переклад — це вже мистецтво. Тут важливо передати не лише слова, а й підтекст, емоцію, інтонацію. Суть — не просто в тому, що сказали, а чому й навіщо. Саме ця глибина й багатовимірність робить художній формат таким захопливим для мене. Але найбільше мені до душі — пісні.
Переклад пісень жестовою мовою — моя стихія, моя емоційна мова. З боку може здаватися, що це легко, але насправді — це дуже складний і тонкий процес. Тут важливо все: ритм, темп, настрій, рух тіла, візуальні образи, атмосфера, яку створює виконавець. Це не просто переклад, а повне занурення в момент, це проживання кожної ноти тілом.
Пісні та фільми — мої найулюбленіші жанри. Саме в них я відчуваю себе по-справжньому живою, справжньою. Це завжди про щирість, глибину й емоційне занурення. Для мене це навіть форма творчої й внутрішньої терапії. І що не менш важливо — незалежно від формату, кожен матеріал потрібно адаптовувати: робити його простим, зрозумілим, візуально зручним для сприйняття.
Живі історії — найсильніші
— Ви активно ведете свої соцмережі. Який контент сьогодні найбільше цікавить вашу аудиторію? На якій платформі відчуваєте найбільший відгук?
— Найбільшу активність і відгук я отримую саме в Instagram, де за рік зібралася моя основна аудиторія — близько 14 тисяч підписників. Несподівано активізувався також Facebook. Лише за тиждень до мене приєдналися понад тисяча нових підписників. На тлі міжнародних подій, зокрема перемовин про мир, люди активно переглядають переклади звернень політичного керівництва та стислий огляд ключових новин.
З мого досвіду в соцмережах найкраще “заходять” короткі відео тривалістю від однієї до трьох хвилин. Цього достатньо, щоб передати головне і не перевантажити глядача, особливо коли йдеться про новини чи складні теми. У своїх роликах я також активно використовую візуальні елементи — відео, фото та наліпки — для підсилення змісту. І ще одна важлива річ: у моїх відео я завжди повністю в кадрі, а не десь у маленькому квадратику в кутку. Це принципова відмінність, бо для моєї аудиторії важливо бачити не лише руки, а й обличчя, погляд, емоцію — весь живий жест. Це створює ефект присутності й справжнього контакту.
Але найбільший відгук отримують саме людські історії — справжні, емоційні, чесні. Особливо багато реакцій я отримала після перекладу програм “Дочекаюсь” з Лілією Ребрик, “Я не забуду” з Іриною Хоменко та “Тревел нашого часу” з Денисом Христовим. Людей зачіпають розповіді українців, які пережили полон, евакуацію, окупацію. Їхній досвід, сила, віра — це те, що справді резонує. Саме такий контент викликає найсильніші емоції та об’єднує аудиторію навколо підтримки та співпереживання.
Уляна Шумило та Ірина Хоменко
Уляна Шумило та Лілія Ребрик
Свобода — це сміливість бути собою
— Хто ваші орієнтири в професії?
— Насамперед — моя аудиторія. Їхній зворотній зв’язок — мій головний орієнтир. Я завжди думаю про тих, для кого перекладаю. Саме вони дають мені розуміння, чи я на правильному шляху, чи вдалося передати сенс, емоцію, настрій.
А ще мене дуже надихають перекладачі жестової мови з Європи та США, за якими я стежу в соцмережах. Вони працюють абсолютно вільно: не стримують емоцій, не зважають на зовнішні оцінки — як виглядають, у чому одягнені, який вираз обличчя. Вони повністю занурені в процес, і ця внутрішня свобода дуже відчутна. Це не просто переклад — це справжнє живе мистецтво. Саме така щирість і сміливість мене надихають. І я теж прагну до такої глибокої свободи у своїй професії. Бо є цікава річ: коли людина з порушенням слуху дивиться на перекладача, вона сприймає не лише жести — вона буквально “читає” обличчя, очі, міміку. Для неї жестова мова — це не просто рухи руками, це цілісний образ: емоція, настрій, інтонація, що передається через погляд, вираз, рух. У цьому — суть і глибина. Саме тут і є головний виклик: залишатися точною в передачі змісту й емоції, водночас залишаючись живою, справжньою, “видимою” для людини не лише руками, а всім своїм єством.
І, чесно кажучи, по-справжньому глибоко це відчуває лише той перекладач, хто виріс у родині, де є люди з вадами слуху. Адже вивчити жестову мову — це одне, а от прожити її зсередини — зовсім інше. Я з дитинства бачила, як спілкуються мої нечуючі батьки, ловила не лише слова, а й те, що було між ними: погляди, тишу, напругу, радість, переживання. Це був не просто переклад — це був спосіб бути поруч. І саме тому нам, дітям батьків з порушеннями слуху, набагато природніше передавати ці відтінки — бо ми не вчили мову, ми в ній жили.
Сенс, що надихає
— Що дає сили не зупинятися, попри втому, труднощі чи емоційне вигорання?
— Найбільше сил і натхнення мені дає саме аудиторія. Її зворотний зв’язок — це те, заради чого все відбувається. Коментарі, особисті повідомлення, репости, слова вдячності — усе це неймовірно підтримує. Особливо, коли хтось пише: “Завдяки вашому перекладу я вперше зрозумів цю пісню”, або: “Мені це було потрібно саме сьогодні”. У такі моменти розумієш: те, що ти робиш, — справді має значення.
Моя робота — це про рівність, гідність і право бути почутим.
Я щаслива, що моя робота на телеканалі “Дім” — це не просто про переклад. Це про реальні зміни. У березні 2024 року іномовлення запустило перший в Україні окремий YouTube-канал “Телеканал Дім. Інклюзивно”, де публікує новини, інтерв’ю та програми жестовою мовою та з тифлокоментарями, щоб зробити контент доступним для людей з порушеннями слуху та зору. Ми дбаємо про те, щоб кожна людина могла бути залученою, отримувати інформацію, переживати емоції. Це про рівність, гідність і включення. А коли розумієш, що твоя праця дає іншим відчуття приналежності — це надихає по-справжньому.
Та найбільше моє джерело мотивації в усьому, що я роблю, — це моя родина, мої сини. До речі, старшому, саме сьогодні (20 травня ред.) виповнюється 21 рік. Дуже символічно.
Погляд у майбутнє
— Якою, на вашу думку, має бути ідеальна модель безбар’єрного суспільства з огляду на жестову мову та доступ до інформації?
— Найперше — це повноцінні системні зміни. Жестова мова досі сприймається як щось додаткове, факультативне. А насправді це — повноцінна мова, і вона має бути на рівні з усіма іншими в інформаційному просторі. Хотілося б, щоб переклад жестовою мовою став невіддільною частиною теле- та онлайн-ефірів, культурних заходів, офіційних звернень — не як виняток, а як норма.
В Україні поступово формується культура безбар’єрності — і це надзвичайно важливо. Зараз все більше уваги приділяють доступності інформації та послуг для людей з інвалідністю. З’являються різні ініціативи, інклюзивні проєкти, зростає суспільна свідомість про необхідність рівних можливостей для всіх. Водночас, важливо більш активно впроваджувати новітні технології, які вже поступово з’являються і можуть значно полегшити доступ до інформації для людей із порушеннями слуху — це й автоматизовані системи перекладу, й платформи з інтерактивним контентом, і сучасні засоби комунікації. Впровадження таких технологій має стати пріоритетом у розвитку безбар’єрності.
Ще одна важлива зміна — підготовка нових фахівців. Зараз перекладачів жестової мови катастрофічно не вистачає. Потрібно розвивати освітні програми, підвищувати рівень викладання, створювати умови для обміну досвідом — і в Україні, і на міжнародному рівні.