Не казав мамі до останнього – ветеран із Запоріжжя, що втратив ноги на війні, розповів про поранення, реабілітацію та ставлення до життя

Про бойовий шлях, життя на протезах та повернення до цивільного життя

Мешканець Запоріжжя Олександр із позивним Тінь воював на найгарячіших напрямках з 2014 року. Під час одного з боїв, вже під час повномасштабної війни, він отримав серйозне поранення та втратив ноги.

Наразі Олександр вже пройшов довгий шлях реабілітації, опанував протези і продовжує працювати задля нашої Перемоги, але вже в цивільному житті.

Про свій бойовий шлях, поранення, реабілітацію та ставлення до життя він розповів в інтерв’ю нашим журналістам:

– Мій бойовий шлях почався з 8 травня 2014 року. Нас зібрали на ОДА, і ми поїхали на аеропорт під Маріуполем. Тоді я був в Азові. Прослужив 4 роки, потім звільнився, рік-два пробув на гражданці, але мені тут не сподобалося, і повернувся — вже в ЗСУ, почав служити в 54 бригаді на посаді противотанкіста.

Пройшов дві ротації, бо на другу почалася вже повномасштабка, яка нас застала в секторі. Ми якраз тоді прокопували лінію окопів вперед, щоб трохи віджати позиції. Плюс за декілька днів до цього росіяни накрили підстанцію, і зв’язку, можна сказати, не було зовсім. За інтернет можна було взагалі забути, тож ми взагалі не знали, що відбувається.

Я якраз заступив на зміну з 4 ранку і почув, що раптом почало працювати все – “Гради”, стволка, а в нас тихо. Думаю: що коїться? Дві години так пройшло, приходить командир взводу, я в нього питаю: “Що трапилося?”. Він каже “Війна”. Я кажу: “А до цього що було?” Він каже: “Ні, ти не зрозумів” – і показав виступ путіна.

Спитав в нього за “Гради”, наші це чи не наші. Він каже: “І так і так”. Ну, думаю, раз наші відповідають, значить не все втрачено, все буде добре, – згадує Олександр.

– Що відчували, коли дізналися про початок повномасштабної війни?

– Ну, які можуть бути емоції? Ми знали, що в нас є робота, що нам потрібно тримати нашу ділянку фронту. Якісь емоції тут би тільки заважали.

Хоча пізніше, коли вже стало все краще зі зв’язком, з’явився інтернет, ми повернулися у місце, де жив взвод, і дізналися, яка ситуація. Тоді якраз пішло оточення Маріуполя. У нас там декілька морпіхів було – не знаю, яким дивом їм вдалося вивезти родину.

Хтось з наших хлопців з Харкова був, хтось з Києва. Всі сиділи в телефонах, злі. Мали думки поїхати допомогти на інших напрямках, під Харків чи під Київ, бо ми бачили, що хлопцям там важко, але розуміли, що якщо поїдемо, буде ще гірше.

– Розкажіть про бій, в якому отримали поранення.

– Коли почалася повномасштабка, наша бригада стояла біля Красногорівки, а приблизно через два тижні нас кинули на підсилення на Мар’їнку.

І там власне все відбулося. Я якраз з товаришем був на позиції. Прилетіла міна. Спочатку перша — пробила каску, в мене шрам залишився.

Я пам’ятаю, що в мене все обличчя в крові, побіг до укриття, і нічого не відчув — ні свисту, нічого. Просто впав, почав вставати — розумію, що не можу, другий раз – знову впав. Болю не відчував, тим паче там почався обстріл доволі значний, все в диму. В третій раз вже намагався допомогти собі автоматом, але не допомогло, і почав повзти в укриття. Хлопці побачили, занесли мене.

Потім почався такий звичайний шлях кожного пораненого: передок, точка евакуації, Покровськ. Там на другу добу чи на третю — не пам’ятаю точно, бо був в реанімації, лікар сказав: або ліва нога, або життя. Я такий: “Ну ні, ногу не віддам” Але лікар сказав, що він мене і не питає.

Як вже потім до мене дійшло, та й лікарі пояснили, що міною відірвало частково праву ногу до коліна, і всі уламки потрапили у ліву ногу. Нашпигувало так, що почалося зараження крові, і іншого виходу не було. Я не дуже добре пам’ятаю ці дні — мене постійно тримали на знеболювальних, плюс я втратив багацько крові. Пам’ятаю, що бій почався десь о 12-12:45, а коли мене привезли в лікарню, було вже темно.

Потім мене перевезли в лікарню у Дніпрі, далі — у Вінницю. Спочатку був у військовому госпіталі, мені там зробили одну реампутацію. Потім відвезли в інститут реабілітації, там я пройшов весь шлях. Там що лікарі, що медсестри — на 12 з плюсом. Та і люди там добрі.

– Скільки тривав весь цей шлях?

– Поранило мене в лютому, а звільнився я в листопаді. А до отримання протезів – десь пів року минуло. Протезисти самі на мене вийшли, це було в приватній клініці. Все безкоштовно, тому я дивуюся, коли бачу якісь збори на протезування. Там є нюанс, що ти можеш обирати сам лікарню чи протезний центр – просто укладаєш договір там де це зручно.

Як це все відбувається: з госпіталя тебе відвозять в санаторій, там ти приблизно місяць. Тебе оглядають, проходиш процедури на відновлення, потім шукаєш собі протезистів. Спочатку отримуєш учбові протези, вчишся, потім вже постійні, знову ходиш і звикаєш – це все на кілька місяців.

– Чи довго звикали до протезів?

– Складно було перший місяць, бо пів року я провів у положенні сидячи або лежачи. Тільки встав – у тебе все крутиться перед очима, організм відвик. Оці перші кроки, воно все страшно, ти боїшся наступити на ті протези, спертися на них. Падав, звичайно – ну разів сім. А потім звик.

– Що допомагало морально триматися?

– Морально — чесно, я не знаю, як тримався. Єдине що було, це коли хірург сказав що “або життя або нога”, я пам’ятаю, як мене везуть, а в мене сльоза бац і потекла. Думаю: ну все, ну як далі. Але це єдиний такий був випадок за весь термін, коли я заплакав, і я тут собою трохи пишаюся.

А в цілому — все дуже просто. Коли ти на війні дуже довго, я не знаю, хто там як, скажу по собі — ти починаєш це сприймати як даність: усе одно з тобою щось трапиться. Раніше чи пізніше — чи то смерть, чи то каліцтво.

В полон азовцям не можна потрапляти, бо буде біда, а так… Я з цим розумінням жив всі роки – поки був в Азові, в ЗСУ, коли виходили в “сіряк”, коли почалася повномасштабка, коли нас перекинули на Мар’їнку і там почалося таке, що дай боже.

Нам командир коли сказав, що ми заїжджаємо на Мар’їнку, я думаю — ну круто. Власне, з Мар’їнки в мене почався бойовий шлях, і я думаю: “З Мар’їнки почав, тут все і закінчиться”. Як наврочив.

Сумувати сенсу не бачу. Ну, наприклад я почну сумувати, жалітися, і що, це щось змінить? Нічого. Якщо не можеш нічого змінити, то немає і сенсу сумувати. Якось так.

Та і не було особливо часу займатися самобичуванням, бо я знаю, що в мене є мама, і вона може покластися тільки на мене.

– А як мама відреагувала?

– Мама не знала, до певного часу, поки зі страхової не прислали лист додому. Я був застрахований, і коли все це почав оформляти, я просив їх не присилати нічого додому, це моє єдине прохання було. Вони сказали що писати не будуть, але все одно написали.

І ось я вже на протезному заводі, вже отримую основні протези, і тут мама дзвонить, каже: “Чуєш, тут мені лист прийшов”. Я кажу: “Я вітаю, що тобі хтось пише, це так романтично”. А вона каже: “Зі страхової”.

Ох вона мене сварила, і вздовж і поперек, я таких виразів навіть від командирів ніколи не чув.

А в неї просто проблеми з серцем, і я кажу: “Мамо, ну я ж тебе пожалів. Якби я тобі сказав одразу, ти б поїхала в Дніпро, і оцю всю дорогу ти би хвилювалася за мене, ночей би не спала. Нащо воно потрібно?”.

А так – сприйняла добре. Дуже добре, що вона зрозуміла, що не можна мене жаліти. Мама, напевно, так само розуміла, що щось зі мною трапиться, не може постійно щастити. Тим паче я згадую себе в 14-15 році – ліз у пекло, і нічого не траплялося. Ну, нічого просто так не дається.

– Чим займалися після повернення до Запоріжжя?

– Другий рік я вже у Запоріжжі. Перші місяці коли повернувся — зустрічався з побратимами, займався хатніми справами, багато грав — купив собі ноутбук ігровий, і всі ігри, які пропустив за ці роки, всі переграв. Знайшов собі хобі — картини по номерах, гравіювання, зупинився на гравіювання по дереву, бо мені це близько до душі.

Скучаю за побратимами, звісно, було б в мене два коліна – я б не сидів на гражданці. Зараз допомагаю армії чим можу, моя праця веде до того, що більше росіян буде знищено. Це мене тішить і гріє мою душу.

– Що можете сказати про міський простір у Запоріжжі, чи підходить він для пересування?

– По центру міста все ок, більш-менш нормально. Але багато магазинів потребують пандусів, причому адекватних, а не таких, які вони роблять для галочки.

Не вистачає громадського транспорту, в який людина на двох протезах може просто шажок зробити – і зайти. Це частіше якісь такі сходи, куди залізти ще можна, а от злізти — вже ні. Потрібно, щоб цей транспорт нормально ходив. Тому я пересуваюся здебільшого на таксі.

Потрібно, щоб наша влада більше йшла на контакт з ветеранськими організаціями, бо саме такі організації й розбираються в цих питаннях.

– А що можете сказати про відношення людей?

– По-різному, насправді. Є люди, які намагаються допомогти, є такі, які підходять і кажуть “дякую”, що дуже незвично для Запоріжжя і приємно. Є люди, які намагаються надурити на гроші чи взяти більше. Але в основному це якась… байдужість.

У нас суспільство не готове до ветеранів, суспільство не може взяти на себе відповідальність за майбутнє країни. Є, звісно, виключення, але в цілому, воно не готове.

Всі злякалися, коли росіяни були під Києвом, під Харковом, коли вони сюди перли, всі стали такими патріотами, але потім все стихло – і все. Більшість людей чогось думає, що військові – якісь такі люди-ящірки, в яких все відростає. Якісь залізобетонні, із якогось титану, і вони ніколи не закінчуються. Але це не так.

Треба розуміти, що коли скінчаться військові, то пі*ари прийдуть до тих, хто ховається, зґвалтують та повбивають їхні сім’ї . Всі втекти не зможуть. “Буча” буде в кожному місті. Тож, якщо від тебе користі на гражданці мало – маєш йти у військо.

Приклад Маріуполя показав, що ситуація може змінитися настільки швидко, і вона може стати настільки поганою, що ніхто навіть собі не уявляє. Останній рік служби в Азові я жив у Маріуполі, і багато спілкувався з місцевими. Ніхто не очікував такого. Вони звикли, що десь “гупає”. Там був такий район, “Восточний”, де було дуже чути будь-яку арту. А люди жили і все – “ну хлопці стоять, тримають, а ми живемо своїм життям”. І чим це все закінчилося?

– Що потрібно, на вашу думку, щоб не було такої байдужості?

– Потрібно працювати з дітьми, ще з дитячого садочка. Потрібно прививати здоровий націоналізм. Якщо дуже коротко це пояснити, то націоналіст сприймає свою країну, як живий організм. Що іде на користь, то є добро, що шкодить, то має бути знищено.

Прививати любов до Батьківщини, до країни. Втлумачувати в голову дітям, що ви є громадяни, на вас є відповідальність, у вас є права і ви зобов’язані брати на себе відповідальність за майбутнє країни. Не скидати все на депутатів, президента, і тоді буде все на краще.

Антоніна Фролова

ZPRZ.CITY