«Не можна лише надіятися, треба боротися», – поранений боєць ЗСУ Захар Бірюков про жагу до життя і боротьбу (ВІДЕО)

Захар Бірюков – спецпризначенець ЗСУ. На війні втратив обидві руки, ногу й око, але не жагу до життя. Захар дивом залишився живим, зараз проходить реабілітацію та готується до операцій з протезування рук. Після важкого поранення чоловік не занепав духом, а лише помножив жагу до життя і боротьби, пише «Вісник+К».

До другої річниці повномасштабного російського вторгнення, коли українці щодня потерпають від обстрілів російської авіації, ракетними військами, флотом й артилерією, ділимося цією винятковою історією стійкості.

Про щоденний реабілітаційний гарт, вміння «вимикатись» під час війни, механізми, які не повинні зупинятись задля перемоги, свічки пам’яті, довжиною до Умані, наставництво для молодих військовослужбовців говоримо із Захаром Бірюковим у межах проекту «Малі історії Великої війни».

Захаре, розкажіть звідки ви родом і чим займалися до повномасштабної війни?

Я родом із Житомирщини, Попілянського району. До війни працював у «Київпастрансі». У 2015 році, коли була четверта хвиля мобілізації, пішов добровольцем до лав Збройних сил України. Вибрав рід військ, куди хотів йти служити, пройшов відбір і навчання, а відтак обрав військову частину – 73-й морський центр сил спеціальних операцій [імені кошового отамана Антіна Головатого – ред.]. Там прослужив шість з половиною років. У липні 2021 року я звільнився в запас. Пів року до повномасштабного вторгнення провів як цивільний, одружився.

А коли почалось війна, я був якраз на батьківщині [на Житомирщині – ред.], робив батькам ремонт і перше, що тоді сказав: «От сволоти! Не могли почекати два дні? Я б ремонт закінчив і поїхав з чистою душею [воювати – ред.]», а так ремонт ще й досі не зроблений.

Ваші батьки залишилися на Житомирщині?

Так, коли почалась повномасштабна війна до них приїхала сестра, брат. Перші місяці вони жили разом у селі. А я в перший день одразу поїхав. Танки з Криму їхали на Василівку [місто в Запорізькій області, де проживав Захар – ред.], а я за ними – на авто. До Василівки я доїхав без заторів уже ввечері. Тоді мене сильно здивувало, що ніхто не готувався до оборони міста. Я одразу зустрівся з побратимами, які там дислокувалися, потім до нас заїхав один з офіцерів, і після розмови з ним ми зрозуміли, що Василівку обороняти не будуть. Тому я з дружиною і сім’єю виїхали в сусіднє село, оскільки там є Каховське водосховище і міст, через який росіянам було важко перекинутися. Так ми й зустріли перші дні повномасштабного вторгнення.

Що ви відчули в той момент, коли зрозуміли, що почалась війна?

Усі, хто давно служив і працював у військових структурах знали, що це рано чи пізно трапиться. Я навіть не очікував, що вони такою малою кількістю нападуть на Україну. Двісті тисяч солдатів – це мало для захоплення всієї території України. Росіяни швидко «прорвали» оборону на півдні, думаю, через сукупність багатьох факторів: в одній ситуації були зрадники, в іншій – добре відпрацювала російська авіація, танки, військові, можливо, десь наші трохи не допрацювали через зв’язок і хаос.

З перших днів повномасштабної війни на захист країни разом з іншими військовими підрозділами була спрямована також «Нацгвардія», у якої не було озброєння, щоб можна було «брати» танки. Ключову роль відігравав також взаємозв’язок. Оскільки в бій вступили різні структури, то координуватись щодо переміщення та інших дій було важко, тому, можливо, і цей фактор вплинув. Крім того, на місцях було багато зрадників, які чекали російські війська, допомагали їм. Через це мій побратим зі своєю групою потрапив в оточення. Вони хотіли зробити засідку на росіян, але один місцевий оббіг хлопців полями і попередив ворога. Тоді наші [військові – ред.] потрапили в оточення, вирвались, вийшли. Але, як бачимо, накопичення таких моментів мали вплив на те, що ми швидко втратили певні території.

На Київщині, і загалом півночі України, місцеві були патріотичніші. Там і місцевість дозволяла добре укріпитися. Не забувайте, що в лісі можна добре партизанити, а що робити в полі, де літаки? Мисливець ти чи не мисливець, а бігти 30 кілометрів по полю не будеш, коли росіяни їдуть на танках, «бехах» [БМП – бойова машина піхоти – ред.] і з «вертушками» [літаками – ред.]. Всі ці фактори також затримували нас в часі, щоб швидко «прорватися». Але ми все одно багато територій звільнили: Київщину, Чернігівщину, Сумщину, Харківщину, Житомирщину, а коли дійшли до Запорізької, Херсонської, Донецької і Луганської областей, то росіяни вже нагромадили сили, аби оборонятися.

Зараз нелегко, але не забувайте той момент, коли у 2023 році Росія тішилася, що зупинила контратаку України у триденній боротьбі за Київ. І хоч допомога від закордонних партнерів йде, при таких великих масштабах війни, ми повинні розуміти, що скільки б нам боєприпасів не дали, їх завжди буде мало.

Основне, що в нас є – це сила духу і розуміння всього суспільства, що ми не можемо зупинитися у цій війні. Ми не можемо її поставити на паузу, не можемо зробити, як у 2015 році, визначити кордони і чекати. Зараз Росія використовує всі типи ракет, територія України під повним обстрілом, так може тривати пʼять років, а потім вони знову зберуть сили і підуть далі. Настав той час, коли або ми їх, або вони нас.

У вас немає відчуття, що війну хочуть «заморозити»?

Звісно Росія хоче «заморозити» війну, і буде робити все, щоб цей шлях «вибрало» саме суспільство – не влада, а люди. А зі сторони влади буде підтримка від «похльобників» російського світу, які в нас ще залишились. Росії такий перебіг подій вигідний, дати нам наче видихнути на кілька років, але це все брехня, якою ми дуримо в першу чергу себе.

Захаре, розкажіть, як ви отримали поранення?

Ми виїхали на передову і запускали безпілотники. У мене був заряд, зроблений з 300 г чистого пластиду, електродетонатор і чутливі датчики для того, щоб при контакті з будь-яким предметом вантаж підривався. Коли я зарядив безпілотник і хотів його піднімати, прилетіла міна. Вона зірвалась далеко, але ударної хвилі вистачило для того, щоб спрацювали датчики. Безпілотник разом із вибухівкою зірвались у мене в руках. Для розуміння поясню, що в мене в руках був еквівалент 500 г тротилу, для порівняння – у РГД [ручна граната – ред.] його є 110 г. Тобто, у мене в руках зірвалось одразу п’ять гранат.

Це чудо, що ви залишились живі…

Так, це чудо. До того ж хлопці не запанікували, швидко загасили, де горіло на мені, наклали джгути, евакуювали. За пʼятнадцять хвилин я вже був на травмпункті. Пощастило, що там були хороші координатори, госпітальєри, лікарі-анестезіологи, які доставили мене в лікарню.

Коли ви усвідомили що з вами сталось? Пригадуєте цей момент?

Коли стався вибух, я був ще при свідомості: розумів, що поранений, але не зрозумів чому. У мене була «холодна голова» [не панікував – ред.], і я знав, що треба накласти джгут. Спробував – не вийшло, бо руки розірвало. Око в мене теж було поранене і заліплене, тому нічого не бачив. Я зрозумів, що не зможу нічого зробити і очікував допомоги хлопців. Тоді відчув, що починаю сіпатися і мені накладають джгути. Думаю: «Добре, молодці. Тепер давайте евакуацію. Як ви справитесь з евакуацією?». Я на трохи втратив свідомість, але прокинувся і відчув сильне трясіння, зрозумів, що мене дуже швидко везуть на пікапі. Далі, впродовж двох тижнів, я був під наркотичними і знеболюючими речовинами, без свідомості. Коли я прокинувся, я думав, що пройшло пів року. Прийшовши до тями, в мене було повне розуміння того, що я без рук і без ноги.

Як ви це сприйняли?

Дуже легко. Як ви сприймаєте те, що сонце встає і заходить? Це ж те саме, точно те саме. Коли ти рубаєш дрова, то розумієш, що вони розколюються і з необережності можеш відрубати собі пальці. Так само і на війні: ти йдеш на війну, розуміючи, що тебе можуть поранити, що можеш загинути. Якщо ти цього не зрозумієш і будеш боятися, то загинеш у перші моменти війни. А так усвідомлюєш і все, просто продовжуєш працювати, воювати, захищати країну. І коли щось з тобою стається, то ти розумієш: «Я цим займався і знав, що так може трапитись», тому зараз мені нема сенсу плакати і засмучуватися. Мені треба жити далі. Я живий і повинен продовжувати жити, любити дружину, сина. Я не маю замкнутися в собі і горювати, що в мене все пропало. Бо інакше, нащо були мої старання?

Як відбувався і проходить зараз процес вашої реабілітації?

24 серпня 2022 року я вийшов з реанімації. Два тижні полікувався в опіковому центрі, звідти переїхав на лікування до Німеччини. Там почав проходити лікування та відновлення. За рік і два місяці мені зробили шість операцій: дві на вухо – відновили слух, дві на видалення ока і ще дві операції на лиці – порівняли і витягнули пластини, які скріпляли щелепу, бо вона була повністю розірвана. Відтак мені дуже пощастило знайти українського стоматолога в Німеччині, який переїхав туди працювати. У його приватній лікарні мені безплатно зробили передній міст на дванадцять зубів. Можна було ще відновлюватися, але це довгий процес і я вже дуже хотів повернутися в Україну.

Після повернення я продовжую реабілітацію. Мені зробили одну пластичну операцію на губі і зі шліфування шрамів. Зараз перебуваю у Винниках на протезуванні, паралельно проходжу консультації щодо протезування ока. Заплановано ще кілька пластичних операцій. Крім того, намагаюсь знайти рішення, як полікувати ліве вухо, його треба закрити, бо маю постійне запалення. І в такому ритмі весь час: два дні лікуюсь, один відпочиваю. Дуже вже хочеться скоріше відновитися. Також на мене сильно впливає втрата своєї домівки, вона зараз під окупацією і там живуть мої рідні.

Надія, що все повернеться, є?

Надія завжди є.

Тривалий процес реабілітації є виснажливим? Ваш досвід може бути цінним для інших бійців, які опинилися в схожих ситуаціях. Поділіться як ви це проживаєте?

Так, відновлення – це тяжкий процес і дуже важливо, хто його проходить з тобою. Мені пощастило: зі мною моя дружина, син, мама, сестра, брат, рідні, друзі. Втрату кінцівки не варто сприймати, як кінець світу.

Іншим бійцям, які опинилися у схожій ситуації, я б хотів сказати, що не можна бути пасивним у лікуванні. Чому? Тому що, коли ти посміхаєшся і хочеш лікуватися, тебе будуть лікувати й допомагати. А коли ти приходиш на реабілітацію і тебе заставляють щось робити, то так триватиме не довго. Два рази тебе заставлять, а на третій махнуть рукою, мовляв: «Він не хоче, то нехай». Коли ти матимеш бажання відновитися, то результат буде. Крім тебе це все нікому не потрібне. Хочеш кудись поїхати на лікування – пошукай. Так, це нелегко, сісти в поїзд із травмами, знайти дорогу, але в тебе є вибір: спитися, стати наркоманом, скоїти суїцид чи жити і насолоджуватися своїм життям, спробувати досягти чогось більшого, пізнати щось нове.

У мене після поранення, коли щелепа була розірвана, обнулились усі смакові рецептори. Уявіть, я в 35 років пробував усе по-новому, ніби вперше. Знову відчувати «букет» всіх цих смаків – дуже класно.

Опишіть як виглядає ваш день на реабілітації? Що ви робите і якими будуть подальші кроки?

Від лівої руки в мене залишився лише лікоть, тому протезування буде складним. Матеріали для цього замовили з-за кордону і зараз я на них чекаю. Тому поки відвідую ерготерапевта, працюю над відновленням чутливості м’язів на правій руці. Оскільки в мене буде рука електрична, де вставлять датчики, які реагуватимуть на скорочення м’язів, я маю пропрацьовувати стискання, розтискання, підняття ліктя для зчитування сигналів. До мене підʼєднують пристрій з датчиками і я граю в ігри. Також відпрацьовую часові скорочення. Це дає мені більшу можливість керування протезом. Збільшується витривалість — збільшується чутливість. Про це я знав від початку після поранення, тому постійно розпрацьовував мʼязи, щоб вони не вимерли, оскільки рук немає. Я постійно ними рухав, що мені дуже допомогло, бо зараз не відновлюю з нуля їхню працездатність. І вже за два тижні таких занять в мене почали рости біцепси і трицепси. Я був шокований.

Ходжу в басейн, займаюсь фізичними навантаженнями, все те, що на суші, тільки тепер у воді. А через день відвідую масажі. У суботу і неділю ми відпочиваємо.

В одному з інтерв’ю ви сказали, що психологічна допомога в нас не завжди дієва, тому, що психолог, який не був на війні, не знає про що говорити з військовими і як їм насправді допомогти.

Бувають стандартні психологічні травми, які все-таки може допомогти вирішити цивільний психолог. А, якщо військовому хочеться поговорити про втрату побратима, то як може допомогти психолог, котрий не знає, що як тільки хтось із команди поверне голову, то його побратиму може влетіти куля і винести всі мізки назовні. Як він зрозуміє військових? Людина, яка не була на війні, ніколи в житті тебе не зрозуміє. Страх і запах війни викликає у нас купу емоцій: від феєрії й адреналіну до страху, який заганяє тебе в глухий кут і ти не можеш нічого вдіяти. Цього не зрозуміє ні одна цивільна людина.

Багато хлопців не хочуть ходити до психолога. Вибрати людину, з якою буде комфортно проговорювати свої травми, нелегко. Але треба шукати, кому ти зможеш відкритися. Психологи різні. Це вам не хірург, якого ти навмання вибрав, він ввів тобі анестезію і ти його не бачиш від початку операції й до кінця. Це зовсім інше. Знайти доброго психолога, який би тобі підходив би з першого разу, важко. Я теж шукав собі психолога, щоб перевірити, чи я в нормі. Вдалося це зробити за четвертим чи пʼятим разом.

Що є вашою внутрішньою силою і звідки ви її берете? Де знаходите позитив поміж усім, що відбувається?

Мене майже всі питають звідки беру позитив. Я просто не беру негативу. Навіщо? Наприклад, перш ніж жалітися на щось, треба запитати себе: я можу це змінити? Якщо можу, то беру і змінюю. Якщо не можу, то взагалі нема чого жалітися. З іншого боку, до чого призводить негатив? – До поганого настрою: в тебе і довкола тебе. Це як бомба. Коли ти не контролюєш свого настрою, то можеш зірватися і все – осколки полетіли, назад їх не збереш. Посміхатися легше. Чого засмучуватися постійно? В армії ти або сильний, або розумний, другого не дано.

У контексті нової хвилі мобілізації, багато чоловіків вагаються і нарікають, що у нас немає достатньої військової підготовки. Що б ви їм порадили, як підготуватися до служби?

Як підготуватися до служби у ЗСУ?

Підготувати себе не важко: встаєш рано, виконуєш десять присідань, відтискань, качаєш прес. Спершу треба почати з фізичної підготовки, а ще зрозуміти, що від цього не втечеш. Цей виклик треба зустріти. Коли ти маєш страх і втікаєш від нього, то він дивиться тобі в спину. Який тоді захист зі спини? Цей страх тебе неминуче дожене. А коли ти його підготовлено зустрінеш, то зможеш міцно стояти. Але для цього треба тренувати тіло і дух.

Нікого не вчать воювати, навіть мене не вчили. Нас вчили виживати на війні. Воювати я вчився між ротаціями і бойовими завданнями. Ти повинен себе готувати і забезпечити. Ні одна армія світу споконвіку не могла забезпечити всіх однаковою амуніцією – це надто дорого.

Якщо ти хочеш зросту і тренуєшся, то можеш пробувати себе у різних підрозділах, переводитися, змінювати рід діяльності. Але не треба визначати в якому підрозділі крутіше зараз, варто розуміти хто ти і йти до цього.

Що для вас було найважче на війні?

Загибель побратимів… Військові здебільшого отримують задоволення від того, що роблять. Це найкраща робота в світі. Ситуації бувають різні, але ніхто не пристосований до війни… Загибелі побратимів – це найгірше.

Перш ніж потрапити на війну, ти проходиш підготовку в навчальних центрах. Якщо там є певний комфорт, то ти витрачаєш більше часу на навчання і тренування. А коли приходиш неадаптований, зразу хворієш, тиждень лежиш без навчання і пропускаєш четверть основ. Так не можна, треба берегти здоров’я. До прикладу, під час мого навчання, ми з побратимами повзли і паралельно збирали шипшину у кишені, щоб ввечері заварити чай. Я тоді вперше на зрозумів, що таке «солдатський грип»: поки лежиш температура є, а коли бігаєш – нема (сміється).

Поділіться, яким на війні у вас був стосунок із Богом? Чи зустрічали ви капеланів, можливо, говорили про це зі своїми побратимами?

Перед кожним бойовим виїздом я звертався до Бога. Не просив у Нього, щоб ми повернулися живими, а лише, щоб дав мені сміливості, пильності, аби мужньо подужати всі тягарі, які мені траплятимуться на бойовому шляху. Військові капелани були з нами десь із третьої чи четвертої ротації, це 2016-2017 роки. Це хороші, розумні люди, якщо тобі хотілося поговорити, то міг до них підійти. Те ж стосувалося проповідей. Нам ніхто їх не навʼязував, хто хотів, той слухав.

Ви зараз спілкуєтесь зі своїми побратимами?

Так.

Які в них настрої? Про що ви говорите? Вони вас підтримують?

Я їх підтримую (сміється). Усе залежить від ситуації, у них різні настрої, типи характерів. Сьогодні над одним танк стріляв. Його роздягли, оглянули і побачили, що він як з води вийшов. Який у нього настрій, як ви думаєте? Пригнічений… Але він повернувся, відновився, став на ноги і за деякий час настрій вже хороший. А відтак знову в бій. Тут все залежить від ситуації, яке керівництво, як з постачанням, хто поряд з тобою…

Як ви любите зараз проводити своє дозвілля?

Раніше я був дуже активний. На моєму рахунку 41 стрибок з парашутом, понад сто годин під водою. Я робив речі, які в Україні не робив ніхто: брав участь в евакуації гелікоптера з води на фалстропі. Робив евакуацію з води на фалстропі не пристебнутим. Не фіксував себе карабіном, а я просто брався за канат, і так підіймався на вертольоті. Я єдиний в Україні, хто таке робив. Також брав участь у штурмі кораблів різних типів з «вертушки» [гелікоптера – ред.] Мій відпочинок був дуже активним: запливи, забіги весь час. А тепер таксі, ресторан, розмови.

Хотіли б реалізувати себе в армії?

Я кваліфікований інструктор, закінчив міжнародну школу інструкторів і можу викладати базу для снайпера, інженера, водолаза, сапера, десантника. Базову підготовку, медицину, стрільбу, інженерку. Також скласти правильно методичні рекомендації, як оцінити особовий склад.

Ви не уявляєте наскільки це велика насолода – ділитися і бачити людей, яким ти допоміг. Хлопці, яких я тренував, приходили мене провідувати і дякували за набутий досвід. Вони привезли мені прапор, який був поставлений на острові Зміїний при його звільненні, нашою частиною. Це класні моменти.

Мені ніхто свій досвід не передавав, так було заведено в армії, і я не розумів чому. Люди передавали одні одним тільки навчальні практики, а от досвід – ні. Однак це речі, які полегшать комусь життя. Перш ніж заставити людину пройти 100 кілометрів випробувань, скалічити її, піддати психологічній травмі, можна сказати, що цей етап варто пройти так і так. Бо часто у бійців виникає питання, чому хтось не сказав цього раніше, перед виходом на тренування, на бойові?

Є звичайно різна ціль занять: на витривалість чи психологію, тоді там жодних підказок не має бути. Але треба правильно розмежовувати ціль заняття. Я можу цим ділитися. У мене непогано виходило. Розуміння цілей – важливий фактор, який допомагає в навчанні і дає результат. Мало вчити, треба розуміти, як мотивувати й правильно заставити.

На початку нашої розмови ви сказали, що переломний момент цієї війни відбувся, коли росіяни почали відступати з наших територій. Ми боремося вже два роки. Як ви оцінюєте наше становище зараз, напередодні другої річниці повномасштабного вторгнення?

Українці мають зрозуміти, що після другої річниці нас чекає ще третя і четверта… Але краще хай у нас будуть такі річниці і потім ми відсвяткуємо сто років перемоги, аніж це зробить Росія, а наш народ буде загнаний і розкиданий по всьому світу. Тому здаватися нам ні в якому разі не можна. Буде тяжко. Війна ніколи не була справедливою і немає сенсу шукати в ній справедливості. Будуть жертви, але ми маємо боротися до кінця і до перемоги, вона буде тяжкою. Після всього ми поставимо дуже багато свічок: за тих, хто не дочекався цього дня, але віддав за нього життя. Усі наші кладовища будуть встелені українськими прапорами, і ніхто їх не повалить. Пам’ять про усіх наших полеглих буде залишатися з нами. Ми не можемо програти, бо тоді Росія усі кладовища зрівняла б з землею і знищила цю пам’ять.

На що опираються ваші відчуття або переконання, що українська армія може вистояти, перемогти?

Коли ти боєць і береш участь безпосередньо у бойових діях, то цим питанням ніколи не здаєшся. Чому? Тому що ти робиш велике діло, і поки борешся, твоя перемога йде попереду тебе. Не треба ніяких надій, ти повинен боротися, стріляти, бігти, лікувати і так далі. Твоє основне задання – йти вперед. Кожен маленький бій, з якого ти вийшов живий – це вже перемога, твоя і кожного твого побратима, який поряд. Тому чим більше таких перемог, тим більшою буде загальна перемога. Поки ти живий, маєш боротися, а коли не береш активної участі в бойових діях, то треба поставити перед собою питання: «Як я можу наближати перемогу?», і тоді братися за будь-яку корисну справу. З таких маленьких перемог кожного, кується велика перемога – спільна.

Попереду нас ще, на жаль, чекають втрати і програші, ми будемо відступати зі своєї землі. Але не зупинятися у боротьбі. За цих два роки ми не стали аналітиками війни, це просто смішно. Ми не маємо жодного поняття, чому ЗСУ віддали, умовно, шістсот метрів своєї землі. Може, це пастка? Може, провал, зміна ротації чи хороше попадання? Два снаряди можуть змінити хід війни. Чотири людини можуть це зробити, і ті, хто воюють, це дуже добре розуміють.

Постійне відчуття небезпеки через «арту» [артилерійський обстріл – ред.], безпілотники часто нагнітають. Є хлопці, які не вміють абстрагуватися від цього. Коли я був у Запоріжжі, то доводилось «виключати» хлопців [перемикати увагу – ред.], ми не говорили про армію взагалі. Доводилось знаходити якусь віддушину, у кожного це своє. Хлопці дивувалися: «Захаре, як ти можеш сидіти в кафе і спокійно пити чай? Ти ж щойно повернувся з-під обстрілу». Я кажу: «І що? Коли я не буду так робити, то “згорю”, треба “вимикатись”».

Про що ви мрієте?

Жити. Я мрію жити з дружиною у маленькому будинку з собакою, котиком і озером, а головне – чистим небом над Україною.