16 лютого у канадському Ванкувері завершилися Ігри Нескорених – міжнародні змагання з адаптивних видів спорту серед ветеранів та військовослужбовців, які отримали поранення внаслідок бойових дій. Цьогоріч у них взяли участь 550 учасників із 25-ти країн світу, серед яких і Україна. Нашу країну представили 35 ветеранів.
Наші захисники й захисниці, які зазнали поранень в російсько-українській війні, виступали в 11-ти видах спорту, зокрема й гірськолижному спорті. За цей аспект підготовки української збірної відповідали гірськолижні інструктори Олександр Чепурний і Михайло Бойчук. Вони разом вчили українських захисників їздити на лижах задовго до Ігор Нескорених і під час безпосередньої підготовки до форуму. Окрім того, вони були з командою протягом усього змагального періоду, тому на власні очі бачили теплі обійми принца Гаррі з представником української команди та слухали промову прем’єр-міністра Канади Джастіна Трюдо у підтрибунному приміщенні однієї з арен.
У розмові з Lb.ua Олександр Чепурний розповів, як навчити людину з інвалідністю кататися на лижах, що Джастін Трюдо сказав українцям та чому принц Гаррі з’явився на публіці з патчем Сил оборони України.
Ілля Гайдук робить завершальний тренувальний заїзд / Фото: Ігри Нескорених Team Ukraine
Ігри Нескорених закінчилися. Що ти відчуваєш зараз, коли згадуєш про цей змагальний тиждень?
Ми знаходилися у Канаді майже три тижні. Хоч змагання відбувалися всього тиждень, але у нас був тренувальний збір у Віслері разом з адаптивною школою. Вони допомагали нам. Змагання розпочалися 8 лютого. Все відбулося вкрай швидко й насичено: кожного дня відбувалися нові змагання, тому часу на те, щоб перевести подих не було.
Загалом, це був дуже крутий досвід. Важливо розуміти, що це був, швидше, фестиваль, а не змагання, адже першочергово мова йшла саме про адаптивний спорт для ветеранів. Ми не те що згадуватимемо, ба більше, – розповідатимемо про це усім. В Україні є багато ветеранів, військовослужбовців, які не знають чим зайнятися. Ось цим! Друзі, родичі ветеранів подивляться, що є такий турнір, і передадуть це своїм знайомим. У підсумку, матимемо більше залучення, а це натомість допоможе нашим захисникам.
Принц Гаррі та український військовий / Фото: serhiikorovayny/instagram
Про Ігри Нескорених дізналося чимало українців, зокрема завдяки фотографіям принца Гаррі з членами збірної України. Чи встигли хлопці поговорити з ним, яке враження він справив на тебе?
На фото, які облетіли світом, він обіймав одного з наших операційних менеджерів. Потім набігла уся збірна і вже не відпустила Гаррі. Його обіймали, подарували коїни (обмінна валюта на змаганнях, – Lb.ua), фотографувалися. А потім склалося так, що він приходив до нас, або просто був десь поруч. Так було й під час змагань з гірськолижного спорту, й волейболу. Поговорити розлого про щось не було змоги, але він така людина, яка викликає емоції навіть від свого перебування поруч. Ну і будемо відвертими, що я у нього запитаю?…
Олександр Чепурний (ліворуч) та принц Гаррі / Фото: З особистого архіву Чепурного
Є смішна історія про це. У нашій команді є Іван Лавренюк, один з ветеранів, який втратив зір внаслідок російського вторгнення в Україну. Коли він вітався з Гаррі, то перепитав, чи це справді принц, чи це не жарт? Цього було більш ніж достатньо, щоб підняти хлопцям настрій. Розумієш, деякі хлопці раніше навіть за кордон не виїжджали, а тут одразу Канада й зустріч із Гаррі. Що там на рахунок правила п’яти рукостискань? Здається, наша команда вже з усім світом знайома.
Збоку здалося, що принц Гаррі й прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо приділяли Україні найбільше уваги. Це правда?
Кожен бачить те, що хоче бачити. Принц Гаррі приділяв усім достатньо багато часу. Тому не можу сказати, що до нас у нього особливе ставлення. Водночас, він точно нас поважає. Чого лише вартує момент, коли наш хлопчина подарував йому патч, а наступного дня принц одягнув собі його на куртку.
Щодо Трюдо ситуація дещо інша. Він дійсно ставився до нас по-особливому. На змаганнях він зустрічався лише з трьома збірними: канадською, американською й українською. Загалом це була не публічна історія, але вона просочилася у ЗМІ. Під час закриття змагань він звернувся до збірної України й зауважив, що лише наша команда повертається додому, де йде війна. На цьому моменті усі встали й почали аплодувати нашій команді. Це було зворушливо й неочікувано.
Збірна України грає у волейбол сидячи / Фото: Ігри Нескорених Team Ukraine
Ігри Нескорених, як й інші турніри, в Україні все ж сприймають через призму медалей. Чому це неправильно?
Я не проти того, щоб говорити за медалі, адже таким чином популяризуються змагання серед ветеранів. Однак, ненормально, що всі сприймають цей форум, як змагання. Хлопці й дівчата були на війні й змагалися — боролися з ворогом. Подавати цю подію як чергове змагання не варто, адже таким чином ми створюємо додатковий тиск на них. Вони не мають ціною власного здоров’я йти до найвищого результату. Ігри Нескорених — це можливість відволіктися від того, через що довелося пройти на війні. Багато наших ветеранів знайшли розраду у плаванні, наприклад, адже у воді ти не можеш думати ні про що інше. Вони беруть участь у змаганнях заради задоволення. Коли ЗМІ висвітлюють це так, ніби це – звичайне змагання, то покладають на них відповідальність за результат. У підсумку вони можуть відчувати, що не впоралися й підвели когось. Та вони — герої!
Український воїн Ігор Олійник налаштовується перед стартом / Фото: Ігри Нескорених Team Ukraine
Коли ми тренувалися у Буковелі, я пояснював хлопцям, що 95 відсотків людей на одній нозі взагалі не поїде. Вони ж за декілька днів спускаються з будь-якої траси й роблять це контрольовано й правильно. Дехто казав, що це найкращий момент у житті. У майбутньому, під час розмови з журналістом, питання про медалі може нівелювати їхню працю. Лейтмотив змагань полягає у тому, що це змагання проходить для реабілітації ветеранів і героїв війни.
Капітан збірної України Олексій Тюнін під час змагань з регбі на Іграх Нескорених / Фото: Ігри Нескорених Team Ukraine
Про які медалі можна казати, якщо в Україні у нас немає адаптивних крісел для регбі. Ціна одного – близько 6 тисяч доларів. Вони тренувалися на звичайних кріслах, а потім вперше сіли на ті, що зроблені для регбі, й рубалися наповну.
На твою думку, у чому головна мета проведення Ігор Нескорених?
Головна мета полягає у тому, щоб показати іншим, що люди з інвалідністю можуть займатися спортом, займаються спортом і можуть представляти свою країну на міжнародних форумах. У нашої збірної є ще одна ціль, яку ми намагаємося донести: життя після поранення існує, воно може бути цікавим, а реалізувати себе можна зовсім неочікуваними шляхами, зокрема, у спорті. В Україні повинні максимально висвітлювати це, щоб більше хлопців і дівчат дізналися, що можна взяти участь у крутій історії. Є реальний кейс, коли подружжя ветеранів побачило в Інстаграмі у друзів відео, на якому інші хлопці катаються у Буковелі. Вони зв’язалися з нами й за декілька днів теж уже каталися. Сарафанне радіо працює добре.
Як щодо міжнародної політики України?
Як би нам не хотілося, світ забуває, що Україна продовжує боротьбу. Нам потрібно про це нагадувати. Щонайменше, завдяки розмовам на змаганнях серед ветеранів. Ба більше, на політичному рівні завдяки залученості Міністерства ветеранів. У нас була делегація, яка на своєму рівні, очевидно, провела багато зустрічей.
Олексій Горб готується до старту / Фото: Ігри Нескорених Team Ukraine
Ти — інструктор з гірських лиж, але тренування ветеранів, людей з інвалідністю — це ж інша історія. Де ти навчився цього?
Коли ми розпочали розвивати тему адаптивних лиж в Україні у мене за спиною було 11 років досвіду як інструктора. Перші нативні лижі нам передали шведи у грудні 2023 року. Ми почали вчитися, дивлячись відео в інтернеті, та разом з колегою відточувати спуски один на одному. Логіка в тому, що нехай краще я впаду, зрозумію, в чому помилка, ніж під час навчання впаде хтось з наших ветеранів. Технічно питань не виникало. Минулого року, у січні, ми проходили курси. Голова шведської асоціації адаптивних гірських лиж приїхав до нас в Україну, щоб розповісти, як правильно тренувати людей. Єдиний момент у тому, що у Швеції адаптивні лижі — це більше історія для сімей, де є дитина з інвалідністю, яку хочуть навчити кататися. У нас же трішки інший запит.
Ми думали, що буде складно, але на практиці вдалося швидко все вихопити. Вони дали базу, яку ми почали модернізовувати й використовувати для власних потреб.
У чому полягає складність під час навчання людей з інвалідністю?
Технічно проблем не було, а ось психологічний момент все ж складніший. Водночас завдяки досвіду вдалося швидко розібратися з процесом. Головна умова – до них варто ставитися так само як до інших. Жаліти людей не можна. Звісно, ми можемо виражати свою турботу, але в жодному випадку не жалість. З часом вдалося адаптуватися та уникати непорозумінь. Особливо це стосується жартів. Вони люблять “чорні” жарти, але варто розуміти, що не від кожного їх сприймають. Межа – це важливо, і її переходити не варто.
Олексій Тюнін вдало пройшов дистанцію / Фото: Ігри Нескорених Team Ukraine
Ти сказав про те, що 95 відсотків людей на одній нозі не спустяться. Наші ветерани ж освоюють техніку доволі швидко. У чому феномен?
По-перше, у них немає вибору. Крім того, вони вмотивовані, фізично підготовлені та знають, що таке навчання. Люди зазвичай навіть не пробують їздити на одній нозі, бо в цьому немає потреби. У хлопців же все спрощується – їдеш, або не їдеш. Напротивагу у них підготовлена для цього нога через більше навантаження під час відновлення. Вони ж перші в Україні, хто це робить. Чому б не довести собі й іншим, що немає нічого неможливого. Вони, як військові люди, вміють навчатися та розуміють важливість процесу. Звісно, були випадки, коли у когось не виходило, коли опускалися руки, але магічний пендель завжди допомагає.
Чи помічав ти зміни у моральному стані хлопців до і після навчання?
У перший день було складно, адже для багатьох це був перший досвід. Потім вони почали самі їздити на трасі, веселитися, і це заряджає інших. У них очі горять! Були випадки, коли хлопці хотіли ще кататися, але вже фізично було важко. Різниця, звісно, є і вона відчутна. Хлопці казали, що до війни не робили низку активностей, а ось тепер почали реалізовувати свої мрії.
Я спілкувався з психологами, які підтверджують мої слова. Після тренувальних зборів, після змагань багато хто з них змінився, почав по-іншому дивитися на світ. Спорт завжди допомагає, а коли це лижі, гори та красиві краєвиди, то навіть говорити немає про що. Очевидна історія.
Євген Каус робить свій хід у гру проти Румунії / Фото: Ігри Нескорених Team Ukraine
В одному з інтерв’ю капітан збірної України Олексій Тюнін говорив про те, що був приємно вражений умовами, створеними для людей з інвалідністю у Канаді. У чому різниця, якщо порівнювати з Україною?
Нас поселили у канадську олімпійську/паралімпійську базу, яка була повністю адаптована під потреби людей з інвалідністю, тому учасникам Ігор Нескорених було зручно й комфортно. Про всю Канаду нічого не можу сказати. Чому у нас в Україні питання інклюзивності знаходиться не на тому рівні? Думаю, що проблема у радянській «спадщині», коли людей з інвалідністю намагалися приховати. Звісно ж, в Україні не вистачає необхідної інфраструктури для того, щоб ветеранам було комфортно, і це потрібно виплавляти.
Які у тебе подальші плани? Чи думав про паралімпійський спорт?
Я ніколи не був спортсменом. Чи варто мені починати заради досягнень — не впевнений. Скільки себе пам’ятаю, займаюся спортом для задоволення. Однак, вважаю, що паралімпійський гірськолижний спорт варто розвивати. У нас є крута команда з парабіатлону, але немає такої команди у гірських лиж. Якщо робити її з ветеранів, то це може дати гарний результат. І я зараз не про медалі. Зараз нам варто зробити так, щоб після Ігор Нескорених люди не забули за адаптивний спорт. Варто рухатися далі. Ми можемо зайняти цю нішу паралімпійського спорту, але виникають питання щодо бюрократії.
Українська команда Ігор Нескорених / Фото: Ігри Нескорених Team Ukraine
Чи плануєш ти розвивати адаптивний спорт в Україні?
Тут цікавіше. Після нашої подорожі з’явилося багато людей і зв’язків, які можуть допомогти розвивати цю історію. Найголовніше, що це потрібно робити. У нас є ідеї й бажання, але залишилося зібрати це докупи й реалізувати. Важливо, щоб цим займалися ветерани, зокрема й ті, хто був на Іграх. Ми усі жили у цій бульбашці, яка зараз луснула. Щоб у них не було емоційного відкату, цим потрібно займатися в Україні. Хто, якщо не ми? Наші герої мають розуміти й відчувати, що про них пам’ятають, їх люблять і цінують.
Віталій Ткачук