Ольга Ставникович: «Ми всі різні, але всі однаково цінні. Люди з інвалідністю – рівноправна частина суспільства»

Мільйони людей в Україні мають різні форми інвалідності, проте це не привід відрікатися від них. Вони мають право на повноцінне життя та розвиток у сучасному соціумі. Головне – це ставлення оточуючих. Людина з інвалідністю може стати рівноцінним другом, товаришем, колегою, партнером. На прикладі своєї діяльності у цьому переконує Ольга Ставникович – художниця, засновниця «Студії Олі Ставникович» у Львові. У творчому просторі дівчина об’єднала талановитих митців, серед яких є і люди з інвалідністю. Детальніше про особливу майстерню Ольга розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Вістям».

ЛЮБОВ ДО ЖИВОПИСУ

– Пані Ольго, розкажіть, будь ласка, коли та як ви захопилися художнім мистецтвом?

– Я полюбила малювання ще зі шкільних років. У 3-му або 4-му класі мене записали до художньої школи у місті Червоноград, адже я родом із села Муроване Сокальського району. Відтоді почала займатися у Червоноградській школі мистецтв, інколи навіть по 5 разів на тиждень. Саме з цього і почалася моя любов до малювання та мистецтва загалом.

– Хто був вашим учителем та який стиль малювання подобався найбільше?

– У мене було багато вчителів упродовж життя. Після закінчення навчання в школі мистецтв у Червонограді, надалі вступила до Львівської національної академії мистецтв, де працювали чудові викладачі. Але я не зупинилась на цьому. Мені була дуже цікава манера викладання, студентське життя та предмети, які вивчають за кордоном, тому навчалася також за програмою обміну студентів у Фінляндському університеті мистецтв, в академіях Італії та Польщі. Я старалася у кожному виші перейняти досвід, який у житті мені міг би знадобитися, та просто пізнати щось нове, подивитися, а як це: досліджувати мистецтво та себе в ньому. Мені завжди подобалося малювати природу, тому що я дитина села, амбасадор природи і все, що з нею пов’язано. Я обожнюю село і гори, це моє місце сили. Час­то черпаю натхнення і кольори із довкілля; аналізую; дивлюся, як різні відтінки поєднані в природі, тому що Бог справді найкращий її художник. Також часто моє мистецтво було про якісь рефлексії, пережиті мною емоції, або, навпаки, про щось нове, тоді картина викликала інші почуття. Це були два напрямки, в яких я працювала.

– Як хобі переросло у справу вашого життя?

– В академії мистецтв я навчалася на дизайнера інтер’єрів, а вже згодом зрозуміла, що хочу більше займатися живописом, власне, малюнком. Дуже хотіла щось творити сама, щоб була робота не за комп’ютером, адже відчувала інтерес до фарб, до підручних матеріалів. Це мені більше подобалося. Надалі переросло в мою професію і стало справою мого життя.

«ВІЛЬНЕ» МИСТЕЦТВО

– Коли виникла ідея відкрити власну студію мистецтв?

– Приблизно три роки тому мені запропонували провести майстер-клас для дівчини із синдромом Дауна. До цього в моєму оточенні не було людей з інвалідністю. Я не знала і ніколи не комунікувала з ними. І ось, власне, я провела майстер-клас, і по відчуттях мені це дуже сподобалось: ділитися досвідом, черпати щось від інших людей. Я побачила, що люди з інвалідністю, люди із синдромом Дауна також дуже талановиті, їхнє мистецтво є іншим. Іншим у тому плані, що воно вільне, креативне, без якихось рамок, обмежень, стереотипів; таке чисте, як воно зароджується в особі художника і не зазнає впливу інших думок. Згодом я стала співзасновницею Громадської організації. Ця діяльність тривала близько двох років, і десь пів року тому вже заснувала власну студію мистецтва «арт брют» у Львові.

– Ви створили надзвичайно важливий проєкт для особливих людей. Як обрали вектор роботи з ними?

– Мені стало цікаве мистецтво людей з інвалідністю. Я розуміла, що мені, аби намалювати і створити якусь картину, треба сісти перед чистим полотном і надихнутися, мати якісь ідеї, рефлексії; думати, які кольори краще підібрати по композиції, що буде влучним, де який акцент ставити тощо. А тут людина сідає і за 40 хвилин за своїми відчуттями й інтуїцією малює якусь «вау» картину, яка мені дуже подобається. У мене від цього мурахи по тілу. Або, наприклад, є інша особистість, яка теж має синдром Дауна, після якоїсь події може дуже гарно відтворити свої емоції, і вони будуть чітко передані на полотні. Тоді я зрозуміла, що це та атмосфера і справа, якою я хочу займатися. Для мене – це якийсь світ, який би я хотіла трошки привідкрити. Я впевнена, що вони неймовірно цікаві, талановиті.

Провела один майстер-клас, другий, третій. Якось одна дитина за іншою приходили: і маленькі, і старші, і підлітки… І я зрозуміла, що зможу і хочу цим займатися. Нині студію відвідують понад 20 митців із синдромом Дауна та розладами аутистичного спектра. Є і нормотипові учні. У нас дуже різний вік. Є діти, які тільки починають мистецький шлях, їм від 2 до 10 років; є підлітки із 10 до 18 років, які вже більше знають, що їм подобається і що б вони хотіли; є вже дорослі митці від 18 до 35 років, які беруть участь у благодійних аукціонах в Україні та за кордоном, котрі мали свої перші навіть персональні виставки, також співпрацювали з іншими брендами тощо. І зараз ми на шляху до того, щоб сприяти розвитку як інклюзії, так і, власне, самого стилю арт брют.

– У чому унікальність вашої студії? Що особливі люди можуть отримати, відвідуючи заняття?

– Наша студія – це певне місце сили, воно відкрите для всіх. Тут можуть творити як люди з інвалідністю, так і пересічні громадяни. Як місцеві жителі зі Львова, так і ті, хто, на жаль, тимчасово мусить тут проживати. Відвідують студію як нейровідмінні митці, так і нормотипові: діти та дорослі. Це про спільноту, де ти можеш щось почерпнути для себе або, навпаки, поділитися чимось з іншими. Основних цілей у нас багато: це передусім самореалізація людей з інвалідністю у мистецтві. Я почала досліджувати цю тему, тому розумію, що мистецтво є основною галуззю, де людина з інвалідністю може самореалізуватися. Я бачу їхній великий потенціал. Звичайно, абсолютно всі, хто відвідує студію, художниками не стануть у подальшому житті, але є відкриття, завдяки яким розумієш, що у людини великий талант, і можна якось допомогти, щоб вона через мистецтво змогла реалізуватися, була потрібною в суспільстві; щоб інші громадяни розуміли, що люди з інвалідністю відкриті до комунікації, прагнуть бути з нами в соціумі, вони можуть бути корисними, можуть так само жити, творити, працювати і надихати.

Також для менших наших учнів – це про соціалізацію, навички комунікації. Якщо наше покоління ще трохи не знається на тому, як комунікувати з людьми з інвалідністю, то можна навчитися цього тут, у студії, і поділитися такими навичками з іншими. Це зовсім не страшно, а навпаки, класно мати в своєму оточенні таких людей. Напевно, це теж є нашою маленькою місією. Ну, і ще одне – про стиль «арт брют». Це таке грубе, необтесане мистецтво, де, власне, працюють люди з інвалідністю, нейровідмінні митці, які не мають професійної освіти, але можуть також бути талановитими, конкурувати на мистецькому ринку з іншими сучасними майстрами. Ми розповідаємо про цей напрям, про те, що він існує, зокрема, популярний за кордоном, а у нас в Україні починаємо його розвивати. Мистецтво «арт брют» було започатковане у Франції. Однак зараз ми також розуміємо, що цей термін відходить у минуле, адже ми сміло можемо назвати мистецтво людей з інвалідністю просто «сучасним мистецтвом», а не лише «арт брютом».

ОСОБЛИВІ ХУДОЖНИКИ

– На вашу думку, який головний стереотип існує у нашому суспільстві стосовно людей з інвалідністю? Як його подолати?

– Насправді, стереотипів є багато. Одним із бар’єрів, з яким ми боремося, є те, що люди з інвалідністю неспроможні. Вони можуть бути талановитими, можуть творити класний якісний продукт. І це стосується не лише картини чи мистецької сфери. Вони можуть бути нарівні з іншими людьми, на одній світовій арені з іншими сучасними митцями. Це не про жалість, а про підтримку. Я теж завжди переживаю, адже коли ми десь виставляємо картини, інколи люди сприймають це з жалістю: «Ой, які бідні діти». Ні, це малювали митці, це малювали дорослі люди, які займаються цим, які приділяють цьому увагу, для яких це робота і улюб­лена справа. І не тому, що це робили люди з інвалідністю і його треба придбати, а тому, що воно гарне і класне, ідейне, воно сучасне. Тобто, таке, яке творять і звичайні люди. Я хотіла б цей бар’єр зруйнувати, щоб інші люди розуміли, що в осіб з інвалідністю багато чого можна повчитися. І другий стереотип – «це складність у комунікації». Ми всі різні, але всі однаково цінні. І це дуже круто. Я завжди кажу, що під час спілкування не існує певних правил, слід робити це за відчуттями. Стався до людини так, як хочеш, щоб ставилися до тебе. Немає значення, чи є у людини інвалідність, чи має вона синдром або розлади.

– Які проєкти ви створюєте для привернення уваги суспільства?

– Ми улаштовуємо дуже багато заходів, щоб привернути увагу до цієї теми, адже вважаємо, що вона, як ніколи, актуальна. Зараз дуже багато людей, які хотіли б навчитися чогось нового. І хочемо надихнути усіх, зокрема, підприємців, на співпрацю з особами з інвалідністю. Переконати, що це не страшно, що такі люди теж можуть бути в їхній команді. Якщо це якісь освітні платформи, то ми беремо участь у лекціях, де розповідаємо про мистецтво людей з інвалідністю, показуємо роботи. Паралельно також організовуємо виставки наших митців у різних галереях та на різних мистецьких форумах. Намагаємося мати інформаційну частину, наприклад, панельну дискусію про арт брют, про самореалізацію митців з інвалідністю, де долучаємо спеціалістів із мистецтвознавства, інклюзії, безбар’єрності до розмови, щоб вони ділилися досвідом.

Ми створюємо багато колаборацій з іншими брендами. Є приклади, коли людині подобається картина або певний продукт. Вона його купує, а тільки потім дізнається, що це створено людиною з інвалідністю. Для нас дуже важливо, щоб із нами співпрацювали або купували не через жалість, а через те, що людям справді сподобалася та чи інша річ. Тому в нас також є свій мерч, ми стараємось його реалізовувати на якихось подіях, це створено завдяки студії і її митцям. Іще проводимо щомісяця тематичні вечори для батьків дітей з інвалідністю, робимо спільні заняття.

– У студії ви запровадили чудову ініціативу зі шкарпетками. У чому ідея та унікальність цієї акції?

– Одна з наших колаборацій була з харківським брендом шкарпеток «Griffon Socks». Ми щасливі, що познайомились із цим брендом. Одного разу я писала повідомлення у соцмережах багатьом брендам шкарпеток, адже 21 березня відзначався Всесвітній день людей із синдромом Дауна, коли в усьому світі діє флешмоб «Lots of socks»: люди одягають різнокольорові шкарпетки, підтримуючи так людей із синдромом Дауна. Ми хотіли розробити свою пару шкарпеток, яка була б із принтами з малюнків наших художників із синдромом Дауна. На цю пропозицію відгукнувся «Griffon Socks», і ми почали співпрацю. Дуже раді, що в нас відбулась така акція. До речі, ви можете ще й зараз придбати ці шкарпетки на сайті «Griffon Socks».

– Розкажіть про команду, з якою ви працюєте.

– Я художниця, наставниця і керівниця студії. Також у мене є вічний помічник, друг нашої сім’ї – це собака, французький бульдог на прізвисько Руді. Він як терапевт, його всі дуже полюбляють, він має свою історію в студії, адже завдяки Руді багато хто перестав боятися собак, подолав свій страх, для когось це нові навички комунікації. Також у нас є менеджерка Іванка, яка допомагає в адміністративній роботі, з участю у різних проєктах, а також інші люди, які нам допомагають, наші партнери, за що ми їм дуже вдячні.

– Які ідеї хочете реалізувати надалі?

– Планів дуже багато, хотілося б усі їх реалізувати. Цього літа мрію про кілька виставок, про арт-резиденцію в горах для напрацювань і розвитку. Мріємо бути, творити, насолоджуватися, розвиватися. Запрошуємо усіх вас, хто у Львові, просто завітати до нас, помалювати. Ми відкриті абсолютно для всіх за адресою: вул. Лук’яновича, 5. Хто не з міста, долучайтесь до нас у соцмережах. Слідкуйте, вподобайте картину, підтримуйте митців, будемо дуже-дуже раді. Намагаємось розширювати студію, щоб майстерня зростала, аби поділитися нашими послугами з більшою кількістю дітей.

Маргарита Сопільняк,

Фото з архіву Ольги Ставникович

«Вісті Придніпров’я»