Ольга Акимова з Ірпеня: “У кожного є своя філософія. Але не всі про це знають”

Ольга Акимова – жінка-керівник, яка має велике та добре серце. Цілеспрямована та незламна, вона дарує надію людям. Жінкам з інвалідністю вона подарувала можливість спробувати себе у моделінгу та з’явитися на справжньому подіумі. А 10-річному Ярославу та 9-річній Каріні вона з чоловіком подарувала найголовніше – родину та батьківську любов. Ольга впевнено береться за будь-яку справу та доводить усім, що не існує нічого неможливого.

Сьогодні в “Інформатор БІГ” історія Ольги Акимової, жінки-лідера, яка впевнено долає усі перешкоди та надихає своїм прикладом як жінок, так і чоловіків.

– Розкажіть, будь ласка, де ви народилися? Наскільки мені відомо, ви не з Ірпеня, а переїхали сюди. Можете розповісти про своє життя до переїзду?

– Народилася в Кривому Розі, де й виросла. Там я закінчила школу, почала працювати, нічого особливого. Я чітко пам’ятаю, що у 2007 році переїхала до столиці, працювати планувала саме в Києві. Ну, знаєте, все банально просто: працювала в Києві, а житло придбали в Ірпені, все як у всіх. Чесно кажучи, я не знаю, чому переїхала саме в Ірпінь – просто сподобалося помешкання сподобалася атмосфера самого міста, тому й перебрались сюди.

Ольга Акимова – жінка-керівник, яка має велике та добре серце

– З ваших соціальних мереж відомо, що ви є ініціаторкою створення інклюзивної модельної школи. Розкажіть про цю ідею, чому ви вирішили її втілити?

– Так, це моя ідея. З самого початку планувалося, що будуть займатися моделінгом люди без інвалідності – була б звичайна модельна школа. Однак, брали б участь у проєкті мами діток з інвалідністю, така була ідея. Я вважаю, що жінка завжди залишається жінкою, а такі мами для мене – великий приклад. Вони зазвичай розчиняються в своїх дітях, а цей їхній «жіночий початок» нікуди не зникає – завжди лишається всередині кожної. Але, через те, що мами таких діток віддають всю себе, аби забезпечити комфорт своїй дитині, цей потенціал просто згасає та не реалізується. Не всі жінки, але значна їхня кількість мріяли виходити на подіум та демонструвати унікальні колекції, бачити на собі зачаровані погляди глядачів, чути аплодисменти та відчувати цю неймовірну атмосферу показу на собі. Знаю, що ці жінки хотіли би спробувати себе у ролі моделей, але в них бракувало коштів, часу та мотивації, і це цілком зрозуміло – часто жінки не вірять у те, що подібні ідеї можна реалізувати. Тому ідея такого проєкту полягала в тому, щоб дати цим мамам можливість проявити себе та спробувати свої сили в моделінгу та нарешті здійснити одну зі своїх мрій. Тоді ми створили онлайн школу – так у жінок з’явилася можливість навчатися новому, не виходячи з дому. Це було зручно для них, адже не всі мають змогу дістатися до Києва, де в основному розташовані модельні школи. Зустрічалися ми з ними тільки на показах – там вони демонстрували свої вміння та результат навчання. У 2021 році з’явилася нова, унікальна ідея – навчати моделінгу також жінок з інвалідністю, аби всі розвивалися разом та створили дружній колектив. Тобто, ми хотіли дати цим жінкам зрозуміти, що вони без будь-яких перешкод можуть стати моделями та виступати на показах так, як інші. Перші заняття відбулися у лютому 2022 року – в Києві та Львові. Тоді відгукнулося дуже багато людей. Тому ми вирішили спробувати попрацювати, і нам вдалося навіть провести першу зустріч. Але, як ми знаємо, лютий 2022 року став трагічним роком для всіх українців, тому цю ідею ми заховали у довгий ящик та відклали «на потім». Розуміли, що це не на часі. Але в лютому 2023 року ця ідея засяяла новими барвами – збагнули, що життя не зупиняється попри війну. Тому треба робити все тут та зараз, щоб не проґавити момент. Змінилися цінності, паттерни та підходи до життя – всі як один почали цінувати кожну хвилину життя, тому відкладати щось на умовне завтра не мало сенсу. Відгукнулися ті дівчата, котрі залишилися в Україні або повернулися з інших країн, адже тоді багато людей покинуло територію України через загрозу життю. Попри це, повернулося теж багато людей. Тут я і вирішила подати такий собі заклик. Якщо відгукнуться – добре, тоді будемо займатися, вчитися, виступати, якщо ні – так і буде. Усе максимально просто. І справді, тоді дівчата виявили неабияке бажання реалізувати цей проєкт. Тоді ми вже почали повноцінні заняття у двох містах.

Інклюзивна модельна школа дає можливість втілити свою мрію жінкам з інвалідністю

– Коли був перший показ та які бренди відгукнулися? Цікаво почути!

– Варто зазначити, що дівчата навчаються 4 місяці. У них 10 занять, під час яких вивчають 10 тем, зокрема дефіле. Ми старанно готуємося, допомагаємо дівчатам, вчимо їх основам моделінгу. Потім робимо такий відкритий захід – запрошуємо своїх знайомих, вони – своїх і так далі. Під час такої події жінки показують, чому вони навчалися. Перший показ відбувся 9 червня 2023 року. Тоді дівчата вперше виходили на справжній подіум та представляли 4 колекції українських дизайнерів. Цікаво, що одна з дизайнерок – дівчина з інвалідністю. Вона внаслідок отриманої в 17 років травми наразі вимушена пересуватися на колісному кріслі. Це бренд Polivik. Ще відгукнулися такі бренди, як: Love & Live, Наталія Потоцька з вечірніми сукнями та Кіра Тан з коктейльними сукнями. Потім вже були покази різні, на які реагували різні дизайнери, тому під час дефіле дівчата демонстрували на собі різні бренди.

– А чи були якісь труднощі під час втілення цієї ідеї?

– Взагалі, те, з чим я стикалася під час реалізації проєкту я не можу назвати проблемами. Якщо б це було проблемою, я б цим не займалася, оскільки присвячую цьому свій особистий час, сама спонсорую свою ідею, веду проєкт, тому мені все подобається. Звичайно, є моменти, що потребують більше уваги та обговорення. Але це не проблема. Якщо виникають певні негаразди, це все компенсується. В нас з дівчатами є така собі енергія, сила, що з’являється, коли ми об’єднуємося. Мене мотивують вони, я – їх. І таким чином ми рухаємося до своєї мети. Мене мотивує та надихає їхнє бажання розвиватися. Вони – приклад сильних людей, незламного українського народу. Вони тільки підсилюють мою віру в те, що не існує нічого неможливого!

Вони – приклад сильних людей, незламного українського народу. Вони тільки підсилюють мою віру в те, що не існує нічого неможливого!

– Це дуже “сильний” проєкт, насправді. Я бачила фотографії з показу, жінки були впевнені та щасливі. Ви зробили їх щасливими і це викликає захоплення! Ще ми знаємо, що ви ощасливили нещодавно двох діток – подарували їм родину. Розкажіть, будь ласка, про це!

– Хочу сказати, що дуже змінилися цінності і потрібно кожну мить життя витрачати так, аби допомагати іншим, подарувати комусь емоцію. У нас великий дім, а старші діти – Олена, Олександра та Максим вже живуть окремо. Олена вийшла заміж та залишилися в Україні, а молодші вже мали до ВНЗ вступати, тож поїхали за кордон навчатися. Ну, вони поїхали за кордон ще на початку повномасштабного та досі не повернулися. Взагалі, у нас є умови для життя великої родини, якої ми прагнемо. Тому після деокупації з чоловіком зрозуміли, що хочемо дітей, адже оселя ніби спорожніла. Та й знали, що через війну багато дітей лишилися без батьків, і є дітки, котрі мають інвалідність. Якщо у здорових дітей є хоч якась можливість отримати свою сім’ю, то у дітей з інвалідністю цих шансів значно менше. І тут ніби сама доля розпорядилася – побачила у соцмережі допис про хлопчика. Він був як сонечко на тій фотографії. Проходив на той момент реабілітацію. Було написано, що Ярослав отримав травму, через що тепер пересувається на колісному кріслі. Я спочатку подумала, що це може бути фейк, бо збирали гроші на реабілітацію, а зараз випадків маніпуляцій людським горем багато… Далі вже зв’язалися, поспілкувалися з людьми, пройшли певні юридичні моменти, отримали усі дозволи. Коли ми познайомилися з Ярославом, то дізналися, що в нього є сестричка. Ми навіть не думали розлучати брата й сестру, тому вирішили всиновити їх обох. Зараз Ярославу 10 років, а Каріні 9. Вже рік з нами живе малеча, в січні цього року ми їх офіційно всиновили. Для нас поняття «всиновлення» це просто певний процесуальний момент, а так ми – родина. Вже рік.

Подружжя з Ірпеня подарувало нову родину двом діткам з Київщини

– Чи не засуджували вас знайомі чи рідні за таке рішення? Адже багато хто живе стереотипами про всиновлення дітей. Чи вас підтримали у такому рішенні друзі?

– Мені все одно. Якщо б я звертала на це увагу, то не зробила багатьох речей у житті. У мене є певний досвід, як на такі речі реагувати. Я поважаю право кожного на думку. Це ваша думка, але вона не вплине на моє життя. Бо маю власну. Розумію, що не кожен може всиновити дитину, подарувати їй родину – всі ми різні та у кожного є свої цінності та підходи до життя.

9-річна Кірі подарували родину

Я ні в якому разі не засуджую людей, які не всиновлюють діток. У кожного в житті свій шлях, свої пріоритети. Звичайно, мабуть, хтось щось думав. Але я не витрачаю свою енергію на це.

“Для нас поняття «всиновлення» це просто певний процесуальний момент, а так ми – родина. Вже рік”, – Ольга Акимова про сина та доньку

– Гадаю, у вас багато справ.

– У мене робота, діти, справа. Є чим зайнятися (сміється). Завжди так було, навіть не помітила коли діти встигли вирости та покинути батьківську домівку.

– Розкажіть про ранок 24 лютого, будь ласка. Яким він був для вас?

– Мені зателефонувала моя заступниця та повідомила, що почалося повномасштабне вторгнення. Ми не розуміли тоді, що відбувається. Тому одразу я поїхала на роботу в Київ, та, мабуть, була тоді одна така. Бо всі їхали з Києва хто-куди, а я навпаки. Коли прийшло розуміння, що сталося те, що сталося, в ніч на 25 лютого ми виїхали родиною на Хмельниччину. Всіх забрали тоді: бабусю, кота, собаку, ну, звісно і самі поїхали. На двох машинах тоді евакуювалися. Їхали як і всі на кілька днів, але життя мало свої плани. Родина залишилася тоді в Хмельницькій області, а я повернулася до Києва по Житомирській трасі. Приїхала тоді на роботу, в офіс на Дарниці та провела тут наступних 2 місяці: жила там в підвальному приміщенні. Разом з іншими працівниками забезпечували поставки їжі в Київ, Чернігів, Черкаси.

– Тобто, родина лишилася на Хмельниччині, а ви поїхали допомагати іншим? Якщо я не помиляюся, то ви працюєте директором київського регіону АТБ.

– Так, я обіймаю цю посаду. Я в той момент вирішила, що там потрібна моя присутність та допомога. Потім діти вирушили за кордон, чоловік повернувся в Київ. Далі – деокупація та повернення в Ірпінь. Там нас чекало пошкоджене житло, що згодом вдалося відновити. Вже восени 2022 року ми повернулися у відбудований дім, а там вже й замислилися над тим, аби всиновити дитину. Якось так.

– А чи можете ви зараз поділитися будь-яким приємним спогадом з дитинства?

– Приємний спогад з дитинства? Зараз у мене викликав усмішку один спогад. Ми з друзями якимось магічним чином опинилися у сусідському дворі, на сусідській абрикосі. Там чомусь абрикоси були смачніші, ніж у нас. І коли ми намагалися спуститися та піти додому, то під абрикосою на нас тихенько чекала велика-велика вівчарка (сміється).

– І? Що було потім?

– Нічого, все гаразд. Бачите – жива і здорова (усміхається)

– Маєте свою філософію?

– У кожного вона є. Але не всі про це знають. У мене вона така: неможлиІ?ве – можливо. З цим меседжем я йду по життю вже дуже давно. Майже років сорок, мабуть. Розумію, що для того, аби чогось досягнути, треба дуже багато працювати. Я, наприклад, бігаю марафони, ультрамарафони. Це допомагає мені зануритися в себе та довести, що цілком можливо пробігти 42 кілометри, якщо правильно себе налаштувати. Так і з плаванням, подорожами. Я чудово розумію, що ми самі керуємо своїм життям.

– А з якою думкою ви прокидаєтеся та засинаєте?

– Я прокидаюся та засинаю з молитвою та вдячністю. Ввечері я вдячна за прожитий день, вранці за те, що ми прокинулися та можемо зробити щось корисне для світу.

Наше традиційне бліц-опитування:

Улюблений напій?

• Лате

Улюблена страва?

• Зефір

Улюблене місце в Ірпені?

• Ірпінська набережна

Улюблена книга?

• “Атлант розправив крила”, Айн Ренд

Улюблений фільм?

• “Великий Гетсбі“

Улюблений колір?

• Червоний

Що робить світ кращим?

• Наше хороше ставлення до людей

Яке ваше визначення кохання?

• Для мене це дії. Кохання я розглядаю на підставі дій, а не слів. А так – це життя заради іншого.

Що, на вашу думку, є найбільшою несправедливістю у світі?

• Війни, війни, війни

Опишіть себе трьома словами?

• Незалежна, самодостатня, реалізована

Олександра Ломачук