«Попри війну, реалізовували наші проєкти», – директорка луцького хабу, який працює з дітьми та молоддю з інвалідністю. Інтерв’ю

Понад три роки у стінах Волинського національного університету імені Лесі Українки працює сучасний інклюзивний хаб «Простір дії». Це унікальний творчий простір, у якому діти та молодь з інвалідністю можуть всебічно розвиватися, аби комфортно почуватися в соціумі.

Волонтери хабу реалізували чимало проєктів для інтеграції людей з особливими освітніми потребами в життя суспільства. За час повномасштабного вторгнення «Простір дії» переформатовував роботу, але не припинив допомагати вразливим категоріям населення.

Про діяльність хабу, реалізовані та заплановані проєкти Інформаційне агентство Волинські Новини поспілкувалося з його директоркою Вікторією Колодяжною.

Як на діяльність інклюзивного хабу «Простір дії» вплинуло повномасштабне вторгнення?

Скажімо так: на діяльність хабу спершу вплинула пандемія коронавірусу, тому що і батьки, і діти, які відвідували тут заняття, як і більшість людей, боялися кудись виходити. З плином часу, коли зрозуміли, що це затягнеться надовго, ми продовжили роботу в хабі, зберігаючи соціальну дистанцію між учасниками. До занять також долучалися студенти педагогічного факультету Волинського національного університету, зокрема спеціальності «Корекційна педагогіка», але тоді вони навчалися дистанційно. Тому цей період був складним для хабу.

Поступово ми навчилися жити з коронавірусом, але новим викликом стало повномасштабне вторгнення. Я й моя помічниця спочатку були розгублені, не знали, що робити далі. Діти з інвалідністю, особливо ті, які пересуваються за допомогою крісла колісного, не могли спуститися в укриття, бо ж не було у нас укриттів, пристосованих до потреб людей з інвалідністю.

Утім була можливість вивезти дітей в Польщу, Німеччину, тому багато з них виїхали за межі країни. Ми ухвалили рішення підтримувати таких дистанційно – проводили зустрічі-заняття для дітей, їхніх батьків, щоб вони не почувалися відірваними, мали підтримку та спілкування.

У березні 2022 року вирішили, що варто відновлювати звичні заняття. Було важко сидіти вдома, читаючи і слухаючи новини. Хотілося знайти розраду собі й підтримати інших.

Спершу ходили в осередки, де були діти-переселенці. Згодом наші колеги – працівники дитячих бібліотек, художники та Вадим Хаїнський (нинішній керівник Волинського обласного театру ляльок, – ВН) – створили простір «Діти слухають казки», де відбувалися творчі й розвивальні заняття. А ми зі свого боку проводили там музичні заняття, щоб у такий спосіб дітлахи змогли перезавантажитись. Їх відвідували діти, які приїхали в Луцьк із різних куточків України, тікаючи з батьками від війни.

Тобто ви долучили до занять не лише дітей з інвалідністю, а й внутрішньо переміщених осіб?

Так. Заняття відбувалися і в інклюзивному хабі «Простір дії», і в просторі «Діти слухають казки».

Важливо, що попри всі виклики, ми продовжували реалізовувати наші проєкти, які відбувалися в хабі. І чудово, що багато іноземних донорів спрямовували гуманітарну допомогу на розв’язання проблем соціально вразливих груп населення. За підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини та Goethe-Institut було створено Стабілізаційний фонд культури і освіти, який надавав гранти на реалізацію освітніх та творчих ініціатив.

Так, ми провели на базі хабу мистецьку арт-резиденцію. Під час неї відбувалися тренінги для спеціалістів, які працюють із дітьми та молоддю з інвалідністю. До них через Zoom долучили знаних іноземних спеціалістів.

Пригадую, як перший тренінг став справжнім квестом, адже відбувався в перший день блекауту. Нам потрібно було знайти приміщення, де було б світло та зв’язок. Навіть нагодувати учасників не мали можливості, бо плити в кейтеринговій компанії також були електричні. Виручила місцева піцерія, яка приготувала нам піцу на дровах. Все ж ми знайшли приміщення зі світлом, а наші тренери з розумінням поставилися до змін у графіку. Учасники, які приїхали з Києва, Вінниці, інших міст країни, змогли здобути знання.

Паралельно у межах проєкту відбувався мистецький табір для дітей. Попри те, що частину занять проводили в укритті через часті тривоги, змогли створити виставу «Зимове диво», пов’язану з творчістю Григорія Сковороди, яку згодом показали в Луцьку.

Ви вже згадали про театр. Бачив кілька сюжетів волинських телеканалів про інклюзивні вистави у хабі. Розкажіть, як зародилася ідея залучати дітей з інвалідністю до театрального мистецтва?

Перший інклюзивний виступ на великій сцені був ще у 2016 році на міському фестивалі колядок. Тоді ми створили інклюзивний співочий колектив, де дітям з інвалідністю допомагали співати їхні брати й сестри, а також небайдужі охочі.

Побачили, що таке спілкування корисне. Діти з інвалідністю розширюють межі комунікації, стають сміливішими та впевненішими. А для дитини важливо відчувати, що вона щось може, що її помічають. Також це корисно і для здорових дітей, адже вони бачать, що світ неоднорідний. Є багато інакших людей, і треба вміти спілкуватися з ними.

Цього літа був ще один цікавий проєкт, пов’язаний із мистецтвом. Що там відбувалося?

Це проєкт за підтримки Українського культурного фонду, який реалізувала ГО «Лабораторія змін». Він отримав назву «Інклюзивний хаб у Луцьку». У ньому передбачалося навчання для волонтерів, які згодом долучалися до наших мистецьких таборів, проведення інклюзивних занять, і, власне, двох мистецьких таборів.

Спершу тренери з Києва Віталій Любота та Олексій Лащенко провели в Луцьку інтенсивний тренінг. Там спеціалістів та волонтерів готували до таборування, розповідали про асистування й допомогу людям з інвалідністю. Цього разу в таборі були не діти, а молоді люди з інвалідністю й без. Також долучилися представники різних театральних студій міста, гості з Києва, Рівного, волинських осередків. Загалом табір охопив понад 50 людей.

У мистецькому таборі ми вирішили спробувати партисипативні театральні практики. Вони передбачають створення вистави за історіями самих учасників. Спеціальні заняття з психологом, арттерапевтом, музичним терапевтом допомагають їм висловитися, розказати про наболілі проблеми. Із історій цих людей формується сама вистава.

У нас були дві абсолютно різні постановки. Одна із них – «Щасливі люди» режисера Віталія Люботи. Це вистава про філософське питання, яке турбує кожну людину: «Що таке щастя?» Про те, як бути щасливим у цьому світі, особливо, коли ти певною мірою віддалений від суспільства і ще більше відчуваєш суспільний тиск, адже не такий, як усі.

Головним героєм став актор рівненського театру Михайло Гончаренко. Він – молода людина із синдромом Дауна, але це не завадило йому зіграти свою роль настільки переконливо, що наприкінці вистави глядачі плакали. Загалом під час дійства був потужний симбіоз усіх учасників, які допомагали одне одному.

Обидві фотографії Віталія Віжанського

Інклюзивний хаб «Простір дії» започаткували за сприяння Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом». Фонд неодноразово підтримував різні заходи та проєкти. Як зараз йде співпраця?

Фонд Ігоря Палиці «Тільки разом» підтримує різні проєкти, які стосуються молоді та людей з інвалідністю. Одним із таких став проєкт «Я – частина перемоги». Це створення календаря про волонтерську діяльність міських громадських організацій інклюзивного спрямування. У ньому кожна з організацій презентувала свою роботу. А вони, зауважу, не сидять склавши руки, а плетуть сітки. Зокрема в кав’ярні «Старе місто», де працюють хлопці із синдромом Дауна, створено потужний волонтерський центр, що допомагає фронту.

Які ще проєкти, що ми не згадали, було втілено останнім часом?

Крім мистецьких таборів, у нас ще були заняття. Варто зазначити, що коли проводимо їх для дітей, то завжди залучаємо батьків. Через роботу, інші обставини у них може не бути багато часу на спілкування з дитиною. А за півтори-дві години вони можуть побути разом, щось створити, пограти на музичних інструментах і в такий спосіб отримати психологічну розрядку.

Паралельно за підтримки БФ «МХП-Громаді» у нас відбувається проєкт «Орф-підхід та традиційна музика», у межах якого провели низку заходів та майстеркласів. Сьогодні кожен має чітко усвідомлювати свою ідентичність та приналежність до України. А найбільше цьому допомагає традиційна культура – музика, танець, спів.

А орф-підхід – це метод розвитку музичних та творчих здібностей дітей і дорослих, що його створив Карл Орф на початку ХХ століття. Метод поєднує різні форми діяльності, як-от спів, робота з тілом, боді перкашн, гра на різних інструментах, ритмічні рухи. Поєднання всього робить навчання легким та цікавим.

Пісеньку не обов’язково зазубрювати і вчити мелодію. Спочатку під мелодію можна потанцювати, потім проплескати, простукати на клавесах (дерев’яний музичний інструмент латиноамериканського походження, – ВН), зіграти. У підсумку одержимо перформативне дійство, де хтось співатиме, хтось гратиме, хтось показуватиме пластичну мініатюру. Орф-підхід базується на традиційній музиці, що є одним із головних його елементів. Як казав Карл Орф, традиційна музика є тим місточком, який з’єднує минуле і сучасне.

У межах проєкту вже зорганізували дві майстерні, на них запрошували людей, які популяризують українську культуру. Спершу була співоча майстерня, її провела тренерка з Чернігова Віра Ібрямова-Сиворакша. Вона вчила наших учасників співати традиційні українські пісні природним відкритим звуком, яким виконували їх наші прабабусі, коли збиралися на вечорниці.

Другий майстерклас присвятили українським народним танцям, зокрема вивченню «Козачка» як одного з різновидів. Запросили колектив із Києва US ORCHESTRA (Андрій Левченко та Ярина Дронь).

Також провели майстерклас з орф-підходу для спеціалістів, які працюють з дітьми. З ними працювала педагогиня з Черкас Леся Гриценок, яка нині мешкає в Швеції. Вона працювала дистанційно, а учасники – у хабі. Такий змішаний формат тренінгів практикуємо вже три роки, адже ковід та війна завадили приїзду спеціалістів.

Крім того, на сторінці інклюзивного хабу «Простір дії» у Фейсбуці часто анонсують зустрічі-гутірки. Кого запрошуєте?

На гутірках хотіли привернути увагу молоді до традиційної культури. Запрошували цікавих особистостей. Зокрема вже згадану Віру Ібрямову-Сиворакшу, US ORCHESTRA, волинського майстра з виготовлення традиційних музичних інструментів Дмитра Березюка.

Також знайшли спільноту дівчат з Кропивницького Баба Єлька. Це дуже енергійні та цікаві жінки, які досліджують землі Кропивниччини, її традиційну культуру, а ще відтворюють старовинний одяг, збирать кулінарні рецепти. Варто зазначити, що це проєкт не зовсім інклюзивний, а просвітницький, який популяризує наші ідентичність та культуру.

Скільки загалом людей з інвалідністю відвідує хаб?

Загальну кількість учасників важко вирахувати. Є ті, хто приходить постійно, інші долучаються ситуативно. Ми маємо і заняття, і заходи. Заняття відвідують близько 20 осіб. Причому це не лише діти чи молодь з інвалідністю.

Заняття, підкреслюю, у нас відбуваються в інклюзивному форматі, коли є люди з інвалідністю та без. Намагаємося цього формату дотримуватися. Особлива подяка батькам здорових дітей, які розуміють важливість того, щоб їхні діти знали, що світ різноманітний, і що кожен потребує підтримки.

Які найближчі плани інклюзивного хабу? Які проєкти будете реалізовувати?

Восени і влітку ми працювали над стратегічним планом розвитку й вирішили, що рухатимемося в трьох напрямках. Перший – це соціальна інклюзія. Вона передбачає роботу з людьми з інвалідністю, їхню соціалізацію, але не обмежується тільки цим. Є багато соціально вразливих груп, до яких можна віднести внутрішньо переміщених осіб, людей поважного віку, матерів маленьких дітей, дружин військових. Соціальна інклюзія – напрям, над яким уже працювали і який будемо продовжувати.

До нових напрямів відносимо національну ідентичність. Зараз це особливо важливо. Хочемо, щоб всі усвідомлювали, хто вони є. Ще одним із важливих аспектів є рівність, зокрема гендерна. Зараз члени нашої громадської організації пройшли низку тренінгів з гендерного підходу в наданні соціальних послуг. Крім того, ГО є членом коаліції 1325 «Жінки, мир, безпека». Це резолюція ООН, яка ратифікована в Україні. Створено національний та обласний план дій, який реалізовуємо.

Ще один напрям – просвітницький, де навчаємо працювати з інклюзивними аудиторіями. На сайті інклюзивного хабу є два розроблені дистанційні курси, які можна використовувати як курси для підвищення кваліфікації педагогів.

Якщо підсумувати, то зараз робота триває не лише з людьми з інвалідністю, а й із тими, хто постраждав від війни, дружинами військових?

Так. Вже проводили арттерапевтичні заняття в хабі для дружин військових. Це гончарство, брошкотерапія (виготовлення брошок, – ВН). Також провели цикл психологічних занять.

Два роки тому, під час попереднього інтерв’ю наше видання запитувало, чи змінилося ставлення до людей з інвалідністю. Яка ситуація зараз, якщо враховувати той великий обсяг роботи, яку провів ваш хаб для інтеграції людей з інвалідністю в життя суспільства?

Ми почали впроваджувати інклюзію, коли це ще не було трендом. Це сприймалося важко. Зараз, завдяки роботі громадських організацій, які опікуються особами з інвалідністю, збільшилася кількість людей, які починають розуміти, що люди з інвалідністю мають бути видимими в суспільстві.

Раніше бувало, що є суспільство здорових людей, а решта – сидіть краще удома. На щастя, зараз ситуація змінилася, бо багато проведено різних заходів, зокрема просвітницьких. Ми зі свого боку проводили серію уроків толерантності в школах Луцька, Ківерців. Залучаючи студентів, ішли до школярів та запрошували їх у хаб, де вони проводили час із дітьми з особливими освітніми потребами.

Коли ми починаємо працювати з наймолодшими, то є надія, що буде сформоване покоління з новими цінностями. І, що важливо, змінюються батьки, чому я дуже тішуся.

Дмитро Климчук

Фото зі сторінки інклюзивного хабу «Простір дії» у Фейсбуці та з особистого архіву Вікторії Колодяжної