Вадим Медвідь втратив ноги, але не оптимізм (ВІДЕО)

Уже рік 36-річний Вадим Медвідь із Куликівки ходить на протезах. Ноги він втратив на фронті, коли у складі 54-ї механізованої бригади боронив Донеччину. Та не здався долі. Завдяки підтримці рідних, близьких і побратимів Вадим не лише заново навчився ходити, а й керує автомобілем, плаває. А ще запевняє: якби й мав можливість повернути час назад, все одно пішов би захищати Україну.

На передок Вадим заїжджав двічі. Першого разу пробув вісім днів, після чого їх із побратимами підмінили. Другий захід був уже на 10 днів, і в перший же він мало не загинув.

– Ми заїхали на позиції о чет­вертій ранку. У мене було недо­бре передчуття, ходив як непри­каяний. Позиція, де мене порани­ло, вважалася відносно спокійною, однак близько десятої туди приле­тіло кілька снарядів від “Града”.

Перед цим я саме вийшов з окопу (і слава Богу, бо всі осколки поле­тіли туди). Пам’ятаю різкий спа­лах і хлопок, після якого відчув запах пороху. Мене відкинуло в окоп. Але я не відключився, ще по­думав: «Де ж воно жахнуло? Треба глянути». Давай підійматися, а ніг – то… немає. Точніше ліву зрізало до стегна, причому так рівно, не­мов лезом. А права аж до гоміл­ки була поколошмачена. На допо­могу підбіг мій побратим Святос­лав, якому я завдячую життям. Бо він швидко і правильно наклав мені турнікети.

Через травматичний шок у перші секунди болю я не відчував. А ось коли Слава затягнув турніке­ти, то в тих місцях стало страшен­но боліти. Потім побратими витягли мене з окопу, поклали на ноші й викликали машину до точки еваку­ації.

Запам’яталося, як Вжик пере­дав по рації, що є 300-й (тобто по­ранений). Його запитують: «Важ­кий?» А він дивиться на мене і мов­чить. Боїться, що я запанікую. Аж тут інший боєць, теж Слава, крик­нув: «Та звісно важкий, у нього ніг немає!»

Хлопці стали заспоко­ювати мене: «Все буде нормально, не парся!» А я — їм: «Що нормаль­но, давайте вже кудись доправляй­те мене». Точка евакуації була метрів за 800. Туди мене несли шес­теро. Від моменту, як я зазнав по­ранення, і до того, коли мене за­брало евакуаційне авто, минуло пів години. Це дуже швидко.

У машині вже лежало двоє бійців: один теж «300», а другий – двохсотий. Мене раз – і до дру­гого поклали. Думаю: «Ну все, це доля. Він «200» – і я теж буду». У Сіверську мене переклали в «швидку», де ротні медики зроби­ли укол, поставили крапельницю, перев’язали ноги і повезли в ста­білізаційний пункт у Нікіфоровку (це село на півдорозі до Краматор­ська). Там мені зробили ще один укол, перенесли в іншу «швидку» й доправили в краматорську лі­карню Дороги не пам’ятаю, бо від знеболювального вирубився. Про­кинувся вже на операційному сто­лі. Запитав у медсестри, чи жити­му. «Глянь – нас тут вісім чоловік, – каже. — І всі тобою зайняті. Вже 100% житимеш». «Але другої но­ги не врятуємо», – додав лікар. А я ж бачив, що там уже й рятувати нічого. Відповів: «Відрізайте її та й усе!»

Того ж вечора Вадима повезли в Обласну лікарню Дніпра. До­рогою він вирішив подзвонити рід­ним. Сказати, що зостався без ніг, було вкрай непросто.

– Спочатку зателефонував се­стрі. Вона, ясна річ, впала в істе­рику. Але ненадовго. Я попросив її: «Мамі сама подзвони. Я не знаю, як їй сказати». Потім подзвонив дру­жині (Наталія з дітьми в березні 2022-го виїхали в Ірландію, де жили до червня 2023-го. – Авт.). З пер­шого разу навіть не зміг сказати. Ми поговорили, я запевнив її, що все в порядку, і… поклав слухавку. А по­тім думаю: дорогою до Дніпра но­ги все одно не відростуть. Треба ще раз дзвонити. Набрав, кажу: «Ме­не поранило, сильно. Ногу». Ната­ша перепитала: «Одну?» Коли дізналася, що ампутували обидві, для неї це був шок. Довелося заспоко­ювати. У Дніпро мене доправили близько другої ночі. Там не опе­рували, лише зробили перев’язку, рентген і переливання плазми.

Через три дні Вадима потягом доправили у столичний військовий шпиталь, де впродовж трьох тиж­нів зробили 9 операцій!

— Це ще небагато, — запевняє він. — Лікарі правильно підрізали кістки, м’язи. У госпіталі мені су­мувати не давали. Щовечора наві­дувався двоюрідний брат. Потім на день народження (7 вересня) при­їхали батьки, сестра, друзі, колеги. Рідних, до речі, я зразу попередив, щоб не плакали. І вони трималися. Сестра організувала збір коштів. Долучилося дуже багато людей, зокрема земляків. Тож принагідно хочу сказати всім велике спаси­бі! У київському шпиталі я пробув недовго. Уже 6 жовтня мені зняли шви і відправили на Львівщину на реабілітацію, яка тривала до липня цього року.

— Які варіанти були з проте­зуванням?

— Коли лежав у Києві, я дізна­вся про благодійну організацію «Protez Foundation» і можливість протезуватися в Америці. При мені за цією програмою забрали хлопчину-морпіха, що був на «Азовсталі». У нього теж парна ампутація ніг. Тому я зразу загорівся Амери­кою, подав заявку. Звідти прийшла відповідь, що мене заберуть у лис­топаді. Потім перенесли поїздку на грудень. Згодом іще раз. Зрештою я вирішив протезуватися в Києві. У межах України в будь-якій клініці
протезування бійцям оплачує держава з розрахунку до 600 ти­сяч гривень на один протез. Ме­ні порадили Олександра Стеценка з протезної майстерні «Ортотех-Сервіс». Це один із найкращих вітчизняних протезистів. Мої проте­зи обійшлися в мільйон із лишком. Це вже постійні. До цього десь із місяць були тренувальні.

Протезувався я в лютому. Для цього в реабцентрі мені сформували кукси (щоб вони мали конусоподібну форму) розробили м’язи спини, вцілілих частин ніг. Безпосередньо в Києві я побув день і після повернувся на реабілітацію. Чесно кажучи, попервах думав що не піду. Спочатку було дуже незручно, все боліло. Ще й організм звик до візка. Щоб більш-менш нормаль­но навчитися ходити, знадобилося три місяці.

— Депресія періодично «на­кривала»?

— Звісно. Ще в госпіталі. Ле­жиш без настрою, нічого не хочеш. Але сам себе переборюєш. Плюс постійна підтримка від рідних, дру­зів, побратимів. Це, мабуть, най­важливіше. Підтримували навіть незнайомі бійці, які пережили те ж саме. Із багатьма ми потім здружи­лися. Як-от із Татулом Оганяном із Ніжина.

— Коли тобі раз за разом повторюють, що все бу­де добре, це відкладається в голо­ві. Тим більше бачиш приклад тих, хто вже пішов на протезах. І почи­наєш іти. Спершу не виходить, па­даєш. Не без цього. У реабілітацій­ному центрі навіть був такий пла­кат: «Хто не падає, той не встає».

— Задумувалися, чому Гос­подь залишив Вас живим?

— Значить щось я недоро­бив на цьому світі. Передусім тре­ба поставити малих на ноги. Та­кож хочеться з часом нажити но­ве житло (бо мешкаємо з Наташею і дітьми в однокімнатній кварти­рі). Ну а на роботу я вже повернувся. У свою агрофірму. Кликали на­віть на стару посаду. Їздити я можу без проблем, але ж обслуговувати трактор не кожен здоровий чоловік зможе. Тож перевели в диспетче­ри. Незабаром пройду навчання і приступатиму.

Джерело: газета “Гарт” Олексій Прищепа, “Суспільне Чернігів”

GOROD.cn.ua