Уже рік 36-річний Вадим Медвідь із Куликівки ходить на протезах. Ноги він втратив на фронті, коли у складі 54-ї механізованої бригади боронив Донеччину. Та не здався долі. Завдяки підтримці рідних, близьких і побратимів Вадим не лише заново навчився ходити, а й керує автомобілем, плаває. А ще запевняє: якби й мав можливість повернути час назад, все одно пішов би захищати Україну.
На передок Вадим заїжджав двічі. Першого разу пробув вісім днів, після чого їх із побратимами підмінили. Другий захід був уже на 10 днів, і в перший же він мало не загинув.
– Ми заїхали на позиції о четвертій ранку. У мене було недобре передчуття, ходив як неприкаяний. Позиція, де мене поранило, вважалася відносно спокійною, однак близько десятої туди прилетіло кілька снарядів від “Града”.
Перед цим я саме вийшов з окопу (і слава Богу, бо всі осколки полетіли туди). Пам’ятаю різкий спалах і хлопок, після якого відчув запах пороху. Мене відкинуло в окоп. Але я не відключився, ще подумав: «Де ж воно жахнуло? Треба глянути». Давай підійматися, а ніг – то… немає. Точніше ліву зрізало до стегна, причому так рівно, немов лезом. А права аж до гомілки була поколошмачена. На допомогу підбіг мій побратим Святослав, якому я завдячую життям. Бо він швидко і правильно наклав мені турнікети.
Через травматичний шок у перші секунди болю я не відчував. А ось коли Слава затягнув турнікети, то в тих місцях стало страшенно боліти. Потім побратими витягли мене з окопу, поклали на ноші й викликали машину до точки евакуації.
Запам’яталося, як Вжик передав по рації, що є 300-й (тобто поранений). Його запитують: «Важкий?» А він дивиться на мене і мовчить. Боїться, що я запанікую. Аж тут інший боєць, теж Слава, крикнув: «Та звісно важкий, у нього ніг немає!»
Хлопці стали заспокоювати мене: «Все буде нормально, не парся!» А я — їм: «Що нормально, давайте вже кудись доправляйте мене». Точка евакуації була метрів за 800. Туди мене несли шестеро. Від моменту, як я зазнав поранення, і до того, коли мене забрало евакуаційне авто, минуло пів години. Це дуже швидко.
У машині вже лежало двоє бійців: один теж «300», а другий – двохсотий. Мене раз – і до другого поклали. Думаю: «Ну все, це доля. Він «200» – і я теж буду». У Сіверську мене переклали в «швидку», де ротні медики зробили укол, поставили крапельницю, перев’язали ноги і повезли в стабілізаційний пункт у Нікіфоровку (це село на півдорозі до Краматорська). Там мені зробили ще один укол, перенесли в іншу «швидку» й доправили в краматорську лікарню Дороги не пам’ятаю, бо від знеболювального вирубився. Прокинувся вже на операційному столі. Запитав у медсестри, чи житиму. «Глянь – нас тут вісім чоловік, – каже. — І всі тобою зайняті. Вже 100% житимеш». «Але другої ноги не врятуємо», – додав лікар. А я ж бачив, що там уже й рятувати нічого. Відповів: «Відрізайте її та й усе!»
Того ж вечора Вадима повезли в Обласну лікарню Дніпра. Дорогою він вирішив подзвонити рідним. Сказати, що зостався без ніг, було вкрай непросто.
– Спочатку зателефонував сестрі. Вона, ясна річ, впала в істерику. Але ненадовго. Я попросив її: «Мамі сама подзвони. Я не знаю, як їй сказати». Потім подзвонив дружині (Наталія з дітьми в березні 2022-го виїхали в Ірландію, де жили до червня 2023-го. – Авт.). З першого разу навіть не зміг сказати. Ми поговорили, я запевнив її, що все в порядку, і… поклав слухавку. А потім думаю: дорогою до Дніпра ноги все одно не відростуть. Треба ще раз дзвонити. Набрав, кажу: «Мене поранило, сильно. Ногу». Наташа перепитала: «Одну?» Коли дізналася, що ампутували обидві, для неї це був шок. Довелося заспокоювати. У Дніпро мене доправили близько другої ночі. Там не оперували, лише зробили перев’язку, рентген і переливання плазми.
Через три дні Вадима потягом доправили у столичний військовий шпиталь, де впродовж трьох тижнів зробили 9 операцій!
— Це ще небагато, — запевняє він. — Лікарі правильно підрізали кістки, м’язи. У госпіталі мені сумувати не давали. Щовечора навідувався двоюрідний брат. Потім на день народження (7 вересня) приїхали батьки, сестра, друзі, колеги. Рідних, до речі, я зразу попередив, щоб не плакали. І вони трималися. Сестра організувала збір коштів. Долучилося дуже багато людей, зокрема земляків. Тож принагідно хочу сказати всім велике спасибі! У київському шпиталі я пробув недовго. Уже 6 жовтня мені зняли шви і відправили на Львівщину на реабілітацію, яка тривала до липня цього року.
— Які варіанти були з протезуванням?
— Коли лежав у Києві, я дізнався про благодійну організацію «Protez Foundation» і можливість протезуватися в Америці. При мені за цією програмою забрали хлопчину-морпіха, що був на «Азовсталі». У нього теж парна ампутація ніг. Тому я зразу загорівся Америкою, подав заявку. Звідти прийшла відповідь, що мене заберуть у листопаді. Потім перенесли поїздку на грудень. Згодом іще раз. Зрештою я вирішив протезуватися в Києві. У межах України в будь-якій клініці
протезування бійцям оплачує держава з розрахунку до 600 тисяч гривень на один протез. Мені порадили Олександра Стеценка з протезної майстерні «Ортотех-Сервіс». Це один із найкращих вітчизняних протезистів. Мої протези обійшлися в мільйон із лишком. Це вже постійні. До цього десь із місяць були тренувальні.
Протезувався я в лютому. Для цього в реабцентрі мені сформували кукси (щоб вони мали конусоподібну форму) розробили м’язи спини, вцілілих частин ніг. Безпосередньо в Києві я побув день і після повернувся на реабілітацію. Чесно кажучи, попервах думав що не піду. Спочатку було дуже незручно, все боліло. Ще й організм звик до візка. Щоб більш-менш нормально навчитися ходити, знадобилося три місяці.
— Депресія періодично «накривала»?
— Звісно. Ще в госпіталі. Лежиш без настрою, нічого не хочеш. Але сам себе переборюєш. Плюс постійна підтримка від рідних, друзів, побратимів. Це, мабуть, найважливіше. Підтримували навіть незнайомі бійці, які пережили те ж саме. Із багатьма ми потім здружилися. Як-от із Татулом Оганяном із Ніжина.
— Коли тобі раз за разом повторюють, що все буде добре, це відкладається в голові. Тим більше бачиш приклад тих, хто вже пішов на протезах. І починаєш іти. Спершу не виходить, падаєш. Не без цього. У реабілітаційному центрі навіть був такий плакат: «Хто не падає, той не встає».
— Задумувалися, чому Господь залишив Вас живим?
— Значить щось я недоробив на цьому світі. Передусім треба поставити малих на ноги. Також хочеться з часом нажити нове житло (бо мешкаємо з Наташею і дітьми в однокімнатній квартирі). Ну а на роботу я вже повернувся. У свою агрофірму. Кликали навіть на стару посаду. Їздити я можу без проблем, але ж обслуговувати трактор не кожен здоровий чоловік зможе. Тож перевели в диспетчери. Незабаром пройду навчання і приступатиму.
Джерело: газета “Гарт” Олексій Прищепа, “Суспільне Чернігів”