Олександр став на захист України в перший день повномасштабного вторгнення. 22 лютого він разом із другом поїхав до військкомату, а вже за кілька годин отримав зброю та вирушив на фронт. Його військовий шлях розпочався без медкомісій та тривалих підготовок. Він втратив обидві ноги, проте піднявся та допомагає іншим впевнено крокувати у майбутнє. Детальніше про його складний шлях протезування та реабілітації та як він став головним мотиватором для інших ветеранів війни Олександр розповів в інтерв’ю екслюзивно для ІА “Дніпро Оперативний“.
Про поранення
Через півроку служби, виконуючи завдання на Запорізькому напрямку, Олександр підірвався на міні.
Ми виїжджали з моїм відділенням на бойове завдання. Ну, і за рахунок того, що розвідка провела погану взаємодію з нами, вони не обозначили нам мінне поле. І при початку якраз ми підірвалися. Поки хлопці розбиралися, що й до чого, я намагався накласти турнікети, – розповідає він
Чоловік згадує, як був вимушений самостійно доламати собі кістки, коли помітив майже повністю відірвану частину ноги. Згодом за лічені хвилини побратими військового, ризикуючи власним життям, винесли його під обстрілами до безпечного місця, де чекала швидка.
Лікування стало справжнім випробуванням. Спочатку його госпіталізували в Запоріжжя, де зробили реампутацію. Там він залишався тиждень.
Потім було простіше. У мене було ще коліно, я вже більш-менш розумів, почав цікавитись протезуванням, але все розчаровувався. Усі жалілись. Тоді я думав: “Блін, ну, поставлять якісь навіси мені, на цьому й закінчиться”. Почав цікавитись повністю, як проходить протезування, якими фірмами працює Україна, що сюди завозять і як це все проходить, – поділився воїн.
Згодом його транспортували у Львів. Там розпочався складний шлях лікування та реабілітації, у якому були як приємні, так і зовсім неочікуванні моменти. Ветеран каже, що певний період навіть не отримував знеболювальні препарати, а також все частіше стикався із халатністю лікарів. Ба більше, замість якісних протезів, які мали б допомагати йому, отримав обладнання, яке приносило дискомфорт.
Поставили мені дуже погані протези, на яких я навіть стояти не міг. При цьому всьому вони не зробили мені навіть культеприймачів…Знеболення я не бачив, операцію, думаю, вони теж не дуже якісно робили. Постійно після операції у мене то нитки всередині забували, то ще щось. Зашивали мене як свиню якусь, тому що шви були просто жахливі, – згадує чоловік.
Про реабілітацію
Досить довго не могли вирішити питання стосовно протезування. Як згадує Олександр, реабілітація була дуже болісною, а згодом з’ясувалося, що через недбалість лікарів, у його тілі залишилося 12 швів зі звичайних ниток. Також виявили тріщину в коліні.
Я з цією тріщиною пробув майже два місяці, і вона не зросталася, бо я постійно рухав коліном. Потім мене відправили, витягнули звичайні шви і ампутували мені коліно, хоч я згоди на ампутацію не давав.
Через деякий час Олександр за рекомендацією друга звернувся до “Дніпро. Протезу”, де отримав професійну підтримку.
Тут я почав проходити реабілітацію. Вони знайшли всі мої помилки, показали їх на відео…Протези зробили одразу.
Тут ветерану без упину допомагали лікарі, аби реабілітація проходила комфортніше та швидше. Так і сталося – вже зараз чоловік веде активний спосіб життя та, за можливості, користується лише однією милицею. Чоловік продовжує водити машину, також на протезах. Інвалідним візком користується рідше за все.
Про ставлення людей
Одні люди сприймають нас нейтрально, інші — жаліють, і це найбільше дратує. Вони думають, що ми будемо мучитися все життя. Але всі пристосовуються, – розповідає чоловік.
Каже, що іноді дійсно розчаровується через неповажне та іноді навіть незрозуміле ставлення людей.
Був випадок у маршрутці: я заліз, ледве стою, а мужики 30–35 років не встали, відвернули обличчя… Але це не всі, таких відсотків 30.
Трапилась в житті ветерана й ситуація, коли його сприйняли за жебрака.
Я стояв на зупинці, пив каву. Там буквально два ковтки залишалося. Підходить жіночка, зі сльозами, і хотіла купюру закинути в мій стаканчик. Я спочатку не зрозумів, а потім пояснив їй: «Дівчино, я не попрошайка, я просто п’ю каву». Вона вибачилась і зізналася, що їй соромно. Тоді я запитав її, з чого вона вирішила, що мені потрібна допомога? Вона відповіла, що я виглядав засмученим, задумливим, і хотіла мене підтримати.
В особистому житті воїна через поранення також відбулися значні зміни. Поки він був у реанімації, його покинула дівчина, однак у лікарні досить скоро він знайшов своє справжнє кохання.
Я прийняв себе таким, яким я є. Це рішення прийшло не відразу. Перший тиждень після поранення був складним. Але потім я зрозумів: або прийму себе, або все життя буду шкодувати про минуле…Поки я лежав у лікарні, за мною доглядала медсестра, вона завжди допомагала мені. Ми продовжили спілкування. І вона приїхала зі мною до Львова, де після кожної операції я прокидався і ставав все “коротше”. Прокинувся раз – мене вкоротили, прокинувся другий – став ще коротше. Вона мене підтримувала доволі сильно, і вже коли я перебрався Дніпро зробив пропозицію й ми одружилися.
Шлях на “Дніпро.Протез”
У процесі власної реабілітації Олександр помітив, як важливо допомагати іншим ветеранам уникати тих помилок, з якими він сам зіткнувся. Зараз він працює реабілітологом у Дніпрі та допомагає найважчим пацієнтам зробити перший крок на протезах.
Ми не хочемо співчуття. Ми хочемо жити повноцінно, — наголошує він.
Сьогодні Олександр справжня легенда “Дніпро.Протез”. Власним прикладом він мотивує найважчих пацієнтів на подолання не лише фізичних, а й психологічних складностей і вчить їх спокійно сприймати реакції оточуючих.
Альона Ердем